— Вас дивують мої пізні відвідини, правда? Я не хотів відкладати розмови з вами на завтра, бо мене дуже непокоїть, Ніно, що у вас стався такий розлад з класом.

«Ось про що розмова!» — майнула в учениці думка.

— Я знаю, що ви мені вірите,— продовжував Юрій Юрійович,— вірите, що я хочу вам лише добра. І я говоритиму з вами відверто й щиро. Чому ви розірвали дружбу з Марією Поліщук?

Ніні здається, що вчитель сказав щось гостре, колюче, що тут сталося якесь непорозуміння, чи, може, вона недочула? Їй хочеться якось заперечити ці слова, але погляд Юрія Юрійовича такий ясний, він, напевне, читає кожну її думку. Краще не дивитись учителеві у вічі, але не дивитись неможливо: його очі перехоплюють кожний її рух.

— Я розумію, що вам, Ніно, важко сказати всю правду. Я так і думав. Це ознака, що вашу хворобу можна вилікувати. Вам соромно за свою поведінку. А сором — сигнал, серйозний сигнал. Прислухайтесь до нього. Як сталося, що ви протиставили себе всьому класу, заздрите товаришам, особливо Марії Поліщук, і якась невдача її тішить вас? Що сталося?

— Юрію Юрійовичу,— прошепотіла Ніна,— навіщо ви ображаєте мене?

Але ці слова для неї самої прозвучали якось так фальшиво, що вона замовкла і схилила голову.

— Якщо це вас ображає, дуже добре. Будьте самі собі лікарем, Ніно. Знайдіть у собі мужність вирвати з серця мерзенне почуття, негідне вас. Знаю, що це не зовсім легко. Але це конче потрібно... Так було й зі мною.

Ніна швидко глянула на вчителя:

— З вами?

— Так, так. До війни я працював в іншій школі завучем. Ну, зі мною вчителював мій молодий колега Петренко. У мене з ним були завжди серйозні суперечки. Я його не раз критикував на педраді, вважав, що Петренко слабо викладає свій предмет. А одного разу роздратовано сказав йому: «Педагогіка — не ваша справа, ви помилково обрали собі цей фах!» Потім почалась війна, і я з Петренком більше не зустрічався. Торік я вчився на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Лекції нам читали досвідчені педагоги. Ну, і уявіть, одним з найкращих лекторів був Петренко! Ми відразу впізнали один одного, і мені здалося, що Петренко злегка посміхнувся. Адже тепер уже він учив мене, старого вчителя, як треба викладати! Скажу правду, у мене навіть майнула думка, чи не залишити курси? Я вирішив, що нізащо не буду складати йому екзамен. Нізащо! Так, знаєте, було мені і соромно, і боляче, і просто відчував я до нього заздрість.

— Ви не залишили курсів? — швидко спитала Ніна.

— Ні. Петренко скорив мене своєю талановитою лекцією. Коли він скінчив, усі дружно йому аплодували, я підійшов до нього, і ми обнялись, як старі друзі. Він, виявилося, дуже багато працював, наполегливо вчився і отак виріс. Я зрозумів, що треба не заздрити, а самому брати з нього приклад і вчитися ще більше і ще наполегливіше.

— Вчитися...— промовила Ніна.— Я часто думала, що немає нічого кращого, благороднішого, як праця...

— А самі мало працюєте,— зауважив Юрій Юрійович.— Я ж знаю: всі ваші п’ятірки — результат здібностей, прекрасної пам’яті. Навчання вам дається легко, ви одержуєте п’ятірку за п’ятіркою. Але мені хотілося б, щоб ви, Ніно, більше працювали. Я вже якось вам говорив про це. Що не кажіть, а п’ятірки Марії Поліщук більше важать, вони значніші, бо здобуті впертою працею. От, знаєте, ці «легкі» ваші п’ятірки і те, що всі пророкують вам золоту медаль, призвели до зазнайства. Ви зазнались, Ніно, а це поставило вас поза колективом. Ви знайдете в собі мужність визнати це? Ні, я не вимагаю відповіді мені. Відповідайте собі...

«Знайти в собі мужність...» Це не раз доводилось Ніні говорити п’ятикласникам, піонерам. І ось тепер їй треба самій шукати в собі мужність, щоб глянути правді просто у вічі.

Правдою було все, все до останнього слова, що говорив їй учитель. Було гірко, боляче, але в грудях зростало гаряче почуття вдячності, наче тепла і дружня рука підтримала її над обривом.

Ніна, мабуть, і сама не знала, як сталося, що вона розповіла Юрієві Юрійовичу про все, що переживала останнім часом. Боялась одного — сліз, і таки стримала себе, хоч задушливий клубок не раз підкочувався до горла. Розповідала без ніякої пощади до себе. Відчувала — чим відвертішою буде зараз, тим буде легше.

Юрій Юрійович слухав, схиливши голову; немов усе, що говорила учениця, сталося з ним самим.

Ніні було боляче дивитись на нього, вона бачила, як учитель переживав кожне її слово. Але коли вона скінчила і Юрій Юрійович підвів голову, в очах його засяяло спокійне, ясне світло, як після великої грози.

Нелегко було Юрію Юрійовичу відчувати свою поразку. А він добре розумів, що його розмова з Мечиком була поразкою, якої не скоро забудеш. Минуть роки, не один раз випускатиме школа своїх десятикласників, але довго пам’ятатиме старий учитель той клас, де вчився Мечислав Гайдай.

Юрій Юрійович знову і знову відтворює в своїй уяві все, як було — і що говорив він учневі, і як той поводився. І завжди це така важка, така болюча згадка... Він, класний керівник, не знайшов гідної відповіді на зухвалу мову вихованця.

Учитель ходить і ходить з кутка в куток. Золоті рибки, вирячивши очі, тикаються в стінки акваріума. В такт крокам легенько здригається в кутку фікус. Пожовклий листок одривається від гілки і падає на підлогу. Юрій Юрійович нахиляється й підіймає його. Листя на фікусі свіже, вилискує глянцем, немов щойно з-під щітки маляра. Тільки один зжовклий листок був, як пляма. Зараз він у руках вчителя — ще вологий, але вже мертвий.

І знову ходить з кутка в куток Юрій Юрійович. Не скинути з себе, як мертвий плямистий листок, болючу згадку.

«А можна було б відповісти влучно, мудро, вразливо. Так, щоб учень надовго запам’ятав цю відповідь».

Натомість він, учитель, удався до крику, стукав кулаком по столу...

Зрадів, коли несподівано прийшла Надія Пилипівна у весняному капелюсі, з букетом пролісків.

— Не чекали? Весну принесла. Погляньте! Ви квіти теж любите чи тільки рибок?

Юрій Юрійович хоче усміхнутись і відчуває, що не може ніякою усмішкою приховати свій душевний стан. І він розповідає Надії Пилипівні все, що його мучить.

— І крик мій був якийсь противний, з виском. Я просто здригаюсь, коли згадую цю хвилину. Найневдаліший аргумент — стукання кулаком. А Мечик це використав. І... достойно використав.

— Ви, Юрію Юрійовичу, вже, здається, згодні виправдати цього хлопця?

— Не те, Надіє Пилипівно, не те! Я кажу, що учень відчув свою моральну перевагу над учителем.

— Перевагу! Гм... Гірко ж він переживатиме цю «перевагу». Не думаю, що йому дало насолоду — отак знервувати свого вчителя. Звісно, якщо в нього є хоч краплина совісті.

Юрій Юрійович схопився за пенсне, за звичкою протер без потреби скельця. Скельця були нові, і здавалось учителеві, що вони занадто часто потіють.

— Жукова мені заявила,— повільно сказав він,— що немає ніякої рації займатися перевихованням Гайдая. Це, каже, безнадійна справа. Я тоді з нею різко поговорив. І, здається, переконав. І навіть зараз, після останньої моєї розмови з хлопцем, вважаю, що можна на нього вплинути. Торік і позаторік він таким не був. Були, звісно, окремі вчинки. Тут, лихо б його взяло, хлопець увійшов до непевного товариства, де — вино, карти. Ну, от... Поговорив з вами, і мені вже легше.

Надія Пилипівна усміхнулась.

— Власне кажучи, говорили ви, а я більше слухала. А втім, у мене для вас є щось більш приємне.

Вона пошукала в сумці і поклала на стіл путівку в будинок відпочинку.

— На липень у Гагри! І щоб відпочили як слід! На південь вам треба, Юрію Юрійовичу, до моря!

Вивчено останній урок, дописано останню сторінку домашнього завдання. За вікнами вже ніч. Іноді на сусідній вулиці прогримить трамвай. Коливається відсвіт од нічних вогнів великого міста.