— Кого ж послати? — пошепки спитала вона, ні до кого не звертаючись, і побачила Ніну.

— Ніно, ти можеш це зробити? Візьми таксі і їдь по квіти. Крамниця на Свердловській, знаєш? Ми там уже замовили.

За півгодини живі квіти вносили в квартиру. Ніна похапцем скинула в передпокої шубку, капелюх, обернулась і враз побачила перед собою Марійку.

Єдину мить подруги стояли нерухомо. Ніна бачила тільки зблідле Марійчине обличчя з синцями під очима, з виразом невимовного горя, а Марійка — такі знайомі ясні очі однокласниці, яку колись вважала за найкращу свою подругу. І в цих очах були і сум, і біль, і ще якийсь хвилюючий вираз, що навіть у власному тяжкому горі дівчина не могла не помітити його.

І раптом немов хтось підштовхнув і Ніну, і Марійку. Водночас простяглись їхні руки, і подруги міцно обнялись. І коли Ніна відчула на своєму плечі Марійчину гарячу щоку, вона забула все, що приготувалася сказати подрузі. Та в цю хвилину вони обидві й так добре зрозуміли одна одну без слів. 

Марійка тяжко пережила страшне горе. Воно здалося б ще тяжчим, коли б не подруги, не товариші-однокласники, які зуміли знайти щирі, теплі слова співчуття, в найсумніші хвилини Марійчиного життя підтримали її, і дівчина відчувала, що вона не сама з своїм горем, що в неї є багато хороших, справжніх друзів.

Марійка змінилась, немов підросла, стала суворішою, очі потемнішали, стали глибшими, і під ними залягла синювата тінь. Нелегко було не думати про матір. Усе в кімнатах нагадувало про неї. Старша сестра Євгенії Григорівни, тітка Оля, яка приїхала з Чернігова, залишилася жити з Марійкою і вже знайшла собі роботу. Вона висловила думку, чи не краще було б поміняти квартиру на іншу. Але Марійка не хотіла й розмовляти про це. Навпаки, вона намагалася залишити в кімнатах усі речі так, як вони були при матері:

— Хай мама буде з нами!

Згадуючи матір, дівчина примушувала себе думати про неї спокійніше, без гострого болю. І коли виникав рідний образ, він нагадував Марійці, що віднині у неї є одна-єдина мета на все життя: боротися, не шкодуючи сил, за здоров’я людей, за людське довголіття, щоб жодна проклята хвороба не сміла загрожувати будівникам комуністичного світу.

Варя Лукашевич жила в Марійки, їхні ліжка стояли поряд. Учениці дуже здружились, у Варі не було ніяких таємниць від подруги. Вона щиро підтримувала Марійку в її горі, Марійка посилено допомагала Варі вчити уроки, була дуже суворою «вчителькою».

— Ти можеш скласти екзамени на відмінно,— запевняла вона.— Треба тільки вірити в свої сили.

— І знати всі предмети якнайкраще,— додавала усміхаючись Варя.— А от цієї умови я, мабуть, і не дотримаю.

Марійчина тітка Ольга Григорівна була вдовою, працювала вона бухгалтером, і на ній тепер лежало все хатнє господарство, хоч Марійка і Варя, звичайно, допомагали їй.

Марійка готувала уроки з незвичайною наполегливістю і натхненням.

Юля і Ніна часто тепер приходили до Марійки, щоб разом розв’язати складні задачі з геометрії з застосуванням тригонометрії. Навіть Ніна, не покладаючись на свої здібності, побоювалась письмової на екзамені. З подругами легше було провадити фізичні й хімічні досліди.

Працювати доводилося напружено, часу не вистачало, доба здавалась дуже короткою. Марійка вставала дуже рано, будила й Варю, і відразу ж після фізкультурної зарядки обидві сідали за навчання.

Остання чверть закінчувалася невимовно швидко, з кожним днем наближались екзамени.

В десятому класі учні повісили на стіні великий плакат: «Складемо екзамени на 5 і 4». Юрій Юрійович порадив учням, як найкраще скласти новий розпорядок дня на час підготовки до екзаменів. Він перевіряв, як його вихованці повторюють пройдене, як учком допомагає відстаючим.

Марійці доводилось додатково повторювати Конституцію СРСР. З цього предмета, який вона вчила ще в сьомому класі, у неї була четвірка, і ця оцінка переносилася в атестат зрілості. Марійка хотіла скористатися правом додатково складати екзамен — так, щоб мати з Конституції п’ятірку. Те ж саме було в неї і з географією за дев’ятий клас.

Юля підтримувала ці наміри подруги:

— Правильно, Марійко, правильно! Мобілізуй себе, щоб в атестаті були круглі п’ятірки!

Напружено працювала й Ніна. Крім навчання, вона багато часу приділяла піонерському загонові. Довелося чимало докласти зусиль, щоб знищити формальність у роботі з піонерами, щоб повернути до себе їхнє довір'я, яке вже мало не втратила зовсім.

Ніна продумала все, що вона з самого початку робила в загоні. Перші два-три місяці вона часто радилася з педагогами, з комсомольцями, піонерські збори були тоді цікаві, жваві. Ніна віддавала тоді весь свій вільний од навчання час піонерам, докладала багато кмітливості й винахідливості, щоб робота в загоні була справді захоплюючою. Про її загін згадували навіть у райкомі комсомолу, як про кращий. Та згодом вона заспокоїлась на цих успіхах і справді, як говорили на комітеті, зазналась. І праця в загоні зійшла нанівець. Піонерські збори стали схожі на продовження звичайних уроків, на яких повторювали пройдений у класі матеріал.

Усе це треба було тепер виправити. Особливу провину почувала Ніна перед Лукашем Коровайним.

Кара справді тяжко вплинула на хлопчика. Він почав часто зникати з дому, йому важко було тепер лишатися віч-на-віч з батьком. У класі він був похмурий, замкнутий у собі, пояснень учителя не слухав, думаючи про щось своє, глибоко приховане від сторонніх очей. Лукаш приходив з школи, кидав книжки, відрізав шматок хліба і йшов кудись з дому. Згодом піонери розповіли Ніні, що іноді бачили Коровайного, як він сидів біля мосту з вудочкою. Під мостом клювали дрібні пліточки. Та, мабуть, хлопчика не дуже цікавила риб'яча дрібнота. Для нього це був лише привід, щоб не лишатись удома.

Ніна, звісно, помилялась, коли думала, що Коровайний сам кинувся в річку. Він зірвався з берега з власної необережності. Але провина перед хлопчиком була велика. Адже Ніна ніколи раніше серйозно не працювала з ним. Вона просто махнула на нього рукою.

А після того, як поскаржилась на школяра батькові і той побив його, викликала в хлопця до себе тільки озлоблення.

Ніна знайшла таки в собі мужність розповісти про цей випадок Юлі Жуковій і Юрієві Юрійовичу.

Учитель не дорікав, тільки пильно глянув на вожату і похитав головою:

— Погано! Чи зумієте виправити свою помилку? А не зумієте — будете довго ще болісно згадувати про це, аж доки час не зітре гостроту переживання. А потім, напевне, забудете. А от не знаю, чи забуде Коровайний, що була така вожата-ябеда. В такому віці деякі події запам’ятовуються на все життя. Не ображайтеся. Що ж, справді — ябеда. Дивіться правді у вічі. Звісно, я не кажу, що не треба говорити батькам про поведінку їхніх дітей. Навпаки, потрібно, школа мусить виховувати учнів спільно з батьками. Але у вас трапилось інакше. У вас була не розмова з Лукашевим батьком, а роздратована скарга на хлопця. Це велика різниця. Рятуйте тепер свій авторитет вожатої, повертайте до себе повагу і любов піонерів. І насамперед Коровайного. От і питаю: чи зумієте? Подумайте спочатку самі, знайдіть правильну стежку. Адже ви готуєтесь стати педагогом!

Коровайний уникав зустрічатися віч-на-віч з Ніною. Та одного разу вона попросила його залишитися.

— Ну, що? — грубо спитав хлопець.— Зробив я щось?

— Я хочу поговорити з тобою,— промовила Ніна.— Ніколи не думай, Лукаше, що я хотіла, щоб батько тебе покарав. Мені було так само боляче, як і тобі. Так само боляче, Лукаше!

Хлопчик швидко глянув на вожату й опустив очі.

— Я не думала, що батько битиме тебе. Але я винна, що не попередила його. Не попередила, щоб він вплинув на тебе словами, а не...

Ніна замовкла, побачивши, як здригнувся Лукаш.

«Що ж я роблю? — тим часом свердлила мозок неспокійна думка.— Адже те, що я зараз кажу цьому хлопцеві, це так схоже на вибачення перед ним! Я, вожата, прошу в піонера пробачення! Я ж остаточно підриваю свій авторитет!»