Ольга Григорівна раптом зупинилась:

— Марійка? Ти тут? А говорила ж, що — на пошту...

— Роздумала, тьотю Олю.

Ольга Григорівна глянула на бузок, розправила гілочку.

— Ну і я теж... теж роздумала.

Вона поставила глечик з квітами на могилі і сіла поруч з Марійкою.

— Люблю бузок,— сказала.— Пам’ятаю, ще в гімназії вишукувала в ньому квіточки, які мали п’ятеро пелюстків... Ковтала, було, таку квіточку, на щастя... А от білого бузку чомусь не люблю...

Вона нахилилась, зірвала на могилі якусь травинку, розтерла її і понюхала.

— Дивись ти,— здивувалась,— чебрець! Женечка дуже любила чебрець. І ще, пам’ятаю,— волошки й материнку. Такі собі степові квіти... Дуже любила...

— Материнку ми заварювали колись замість чаю,— сказала Марійка.— В евакуації. Пам’ятаю, як нам дали козу. Мама її доїла, тільки молока вона давала щось дуже мало.

— Там же більше такої породи, що дає шерсть.

— Ну, отож, ми й стригли її. Сіра така коза, з ніжним пухом... І, подумали, тьотю, це було десять років тому. А мені здається, що було зовсім недавно, і я так добре пам’ятаю себе дівчинкою... Пам’ятаю, як пасла козу в степу під сопкою і одного разу знайшла гніздо перепілки.

— А ти звідки взнала, що то перепілка?

— Бачила ж її, перепілку. Та в нас і жила одного часу перепілка просто в хаті, принесла сусідка-казашка. В гнізді були яєчка. А потім, коли другого дня знову навідалась до гнізда, в ньому лежали самі шкаралупи. Щось випило, мама казала, що тхір.

Вони говорили про сторонні речі, а кожна думала про ту, що лежала в могилі. Та й розмови не зовсім сторонні — все було для Марійки пов’язане із спогадами про матір. І материнка, яку вона пила колись з матір’ю замість чаю, і сопка в степу під Карагандою — все, все дитинство, і всі шкільні неповторні роки...

— Навколо Караганди,— говорила задумливо Марійка,— всюди шахти, терикони... Терикони часто жевріли вночі, спалахували... Ми з мамою не раз дивились. Мама пояснювала, що то загорялось вугілля з сіркою, яке випадково потрапляло з породою. А потім, пам’ятаю, повертались на Україну, і поїзд ішов через Уральські гори. Я дивилась на кручі, дивилась на ущелини. Зажмурювала від страху очі, а мама кричала, щоб я не висувалася з вікна. Я вже тоді перейшла в другий клас... Це б мама хвилювалась за мене, як я складу екзамени. Нічого б мені не говорила, а сама, знаю, дуже хвилювалася б...

Вона замовкла. Мовчала і Ольга Григорівна, думала свою думу.

В пролом у стіні влетів на кладовище вітрець, і зашуміли старі осокори та липи. На стежці між могилами заграли сонячні зайчики, заметушилися вирізьблені ажурні тіні від листя. І небо у височині було таке блакитне, дзвінке...

Ось і прийшов цей день, який колись уявлявся таким далеким-далеким, наче стояв він на краю світу, але до якого завжди мимохіть сходились усі думки.

В ті короткі хвилини перед першим екзаменом, які тяглися невимовно довго, Марійкою оволоділо дивне почуття — наче все навколо і вона сама оповите легким прозорим серпанком. І водночас усе було значущим, усе мало в собі якийсь захований смисл.

Але прозвучав дзвінок — такий звичайний, такий знайомий, і все враз стало на своє місце.

Десятикласники вже написали твір з української літератури, склали усний екзамен з української мови. А попереду ще була письмова робота з російської літератури, геометрія, алгебра, хімія, фізика, історія, іноземна мова!

В день чергового екзамену Марійку рано-вранці розбудила Варя.

— Ой Марієчко, у мене дуже погане передчуття.

Марійка скинула ковдру, залопотіла босими ногами до вікна.

Десь за високими будинками сходило сонце. Місто щойно прокинулось. По вулиці ще снувала ранкова мла, але місцями вона вже зникала від сонячного проміння. На підвіконні стояв розкішний букет лілового і білого бузку. Марійка занурила в нього обличчя, обома долонями притиснула свіжі грона до щік.

— Варюшо, ти глянь, який золотий ранок! Іди понюхай бузок! Ну що за краса!

Варя сиділа на ліжку похнюпившись.

— Тобі — краса,— промовила з сумом.— А я от передчуваю, що сьогодні зріжусь.

Марійка сіла поруч з подругою, обняла її, зашепотіла на вухо, як маленькій:

— Варюшо, дурненька ти, й більш нічого! Дурниці твоє передчуття! Слухай мене, я тобі кажу, що сьогодні ти напишеш роботу на п’ятірку! Не віриш? Побачиш, побачиш сама! А знаєш, що таке п’ятірка з письмової російської літератури? Це ж чудесно!

Варя недовірливо посміхнулась:

— Ну звідки ти знаєш? Так тільки... підбадьорюєш мене!

Двері тихенько розчинились, у кімнату спочатку просунулась голова в папільйотках, а потім з’явилась і сама тітка Ольга Григорівна в барвистому халаті.

— А ви чому так рано посхоплювались? Ластівки!

— Це я винна, Ольго Григорівно,— сказала Варя.— Розбудила Марійку.

Марійка швидко одяглась.

— Тьотю, у Варі, бачте, погане передчуття. Які від цього ліки, не знаєте?

— Які ж? Хіба, може, гірчиця?

— Правильно! Варюшо, за сніданком посилено нюхатимеш гірчицю! Кров розбиває, дає впевненість у власних силах і підказує оригінальні думки. А взагалі — хіба даремно ми сиділи над підручниками? До речі, тьотю, що сьогодні на сніданок? Подумайте, на письмову дається п’ять годин! Натщесерце не напишеш!

— Ти про сніданок не турбуйся! Все буде, все, і навіть твоя улюблена ліверна. А ти, Варю, ліверну ковбасу любиш?

Варя підійшла до будильника, накрутила його.

— Через три години вирішиться моя доля. От би знати, які будуть теми!

О пів на дев’яту Марійка з Варею одягли найкращі плаття й вийшли з дому. Марійка несла букет бузку.

— Пам’ятаєш, Варю, перед останнім дзвінком мені подарував такого букета хлопчик? Правда, тоді бузок ледь-ледь починав розцвітати. Як швидко крокує весна!

Раптом вона схопила подругу за руку.

— Ой Варю!

— Що з тобою?

— Ні, нічого. Знаєш, здалося, що то стоїть Мечик. Подивись, біля кіоска... Правда, схожий?

— Не дуже. Хоч постаттю справді трохи нагадує Мечика. Ти казала, що завтра його вже виписують з лікарні? Але чому ти так злякалась?

— Чому ж... злякалась? Просто... несподіванка, і все.

Біля школи подруги наздогнали Жукову й Віктора.

— Юленько! Конвалії! — радісно скрикнула Марійка, нюхаючи в руках Жукової букет ніжних квітів.— Ці воскові чашечки нагадують мені звуки музики.

— Декадентство, Маріє,— посміхнувся Віктор.— У всякому разі для сьогоднішньої письмової не буде жодної теми про конвалії. І про твій бузок теж.

— Неправда, буде,— зауважила спокійно Юля.

Марійка швидко глянула на подругу, на Віктора, кінчики вух у неї загорілися:

— Правильно, Юленько! Буде! Якщо вони ростуть у наших лісах, якщо вони викликають у нас радість, значить буде про них така тема на сьогоднішньому екзамені!

В школі відчувалася та атмосфера хвилюючої урочистості, в якій розпочався перший день екзаменів. Усі в святкових убраннях, у педагогів поблискують на грудях ордени, і всюди в класах, у коридорах квіти, квіти й квіти...

Марійка опинилася серед гомінкої юрби школярів, пройшла довгим коридором до свого класу. Тут, біля дверей, уже чекали початку екзамену її однокласники. І дівчина зрозуміла, що не тільки святкові вбрання й безліч квітів створюють у школі атмосферу урочистого свята. Її створює відчуття дуже важливої події в їхньому юнацькому житті. «Головне,— подумала Марійка,— що це не тільки екзамен перед учителями, не тільки звіт самому собі. Це — звіт перед народом, який кров’ю завоював їм, своїм дітям, право вчитися в школах-палацах...»

Марійка розмовляла з подругами, жартувала, проте десь глибоко в серці непомітно проснувся неспокій. Напевне, на неї вплинуло сьогодні нервування Варі. Учениця мимоволі подумала, що й справді можна наробити помилок у письмовій роботі, та й тема може трапитись така важка, що її не подужаєш і за п’ять годин. Вона заспокоювала себе, що тема ж буде не одна, а цілих три — обирай, яка тобі найбільше до серця.