Одного разу до рук їй потрапила стаття про досліди вчених з метою виявити походження пухирчатки. Наука лише намічала шлях до пізнання цієї хвороби, та дівчина немов відчула підтримку від зовсім незнайомих їй лікарів-дослідників, які вдень і вночі шукають засобів перемогти страшну хворобу. Коли б вона тільки вміла, коли б могла, вона б, не задумуючись, пішла до них у лабораторію, щоб працювати поруч з ними, допомагати їм.

Тепер, з хворою матір’ю на руках, Марійці стало ще важче справлятися з безліччю дрібних і великих справ. Правда, багато допомагала Варя Лукашевич, але їй же самій треба було наполегливо працювати над підручниками. Заходила часто сусідка, обіцяла приїхати й сестра Євгенії Григорівни. Хвору треба було уважно доглядати. На готування уроків у Марійки лишалося зовсім мало часу. А на порозі стояла остання чверть учбового року, випускні екзамени підсунулись зовсім близько.

Одного разу так сталося, що ніхто не зайшов допомогти, у Варі був грип, і Марійці довелося самій і обід варити, і прати, і доглядати матір, якій стало раптом гірше. А наступного дня Євдокія Казимирівна викликала Марійку відповідати фізику. Весь клас здивовано і занепокоєно слухав, як учениця в’яло і заникуючись відповідала урок. На більшість запитань вона зовсім нічого не могла відповісти.

Лише вчителька була цілком спокійною. Справді, її зовсім не дивувало, що краща учениця так відповідає. Її ніколи не цікавили причини, вона завжди була холодною та байдужою.

Євдокію Казимирівну в класі не любили. І, дивна річ, ніхто з учнів не міг би пояснити толком, за що ж її не люблять. Хіба, може, за те, що, викликаючи когось із учнів відповідати урок, учителька облизувалась? Так, так, делікатно облизувала кінчиком язика тонкі губи. Просто собі — погана звичка. Та всьому класові в таку хвилину було чомусь дуже неприємно.

А ще Євдокія Казимирівна не знала прізвища жодного з своїх учнів. Вона просто вказувала пальцем на школяра і говорила:

— Прошу вас до дошки!

Перед тим, як поставити оцінку, запитувала: «Хто мені відповідав?» Не — «Як ваше прізвище?» — а саме — «Хто мені відповідав?» Це теж здавалось образливим.

Коли хто-небудь, не вивчивши уроку, починав виправдуватись, Євдокія Казимирівна холодно говорила:

— Причини поясніть вашому дідові.

Іноді це речення вона варіювала:

— Причини поясніть вашому лисому дідові...

Невідомо, чому вона так зворушливо любила дідів, але від неї часто можна було почути: «Ваш дід не буде вчити за вас фізику». Або: «Не заздрю вашому дідові, що має такого внука!»

Все це дратувало учнів.

Не подобалось і те, що вчителька фізики майже перед кожним своїм уроком заявляла класові, що в неї або малярія, або мігрень, або: «У мене щось схоже на базедову хворобу, і тому прошу сидіти абсолютно тихо».

Їй дали прізвисько Малярія Базедівна. Поряд з цим звали її ще й маркізою. Так назвали її дівчата після того, як вона побачила у Софи Базилевської пофарбовані нігті і сказала: «Ви не учениця, а маркіза!»

Незважаючи на це, дехто з учнів думав, що їхня «фізичка» дуже добра людина. Вона, наприклад, майже ніколи не ставила двійок. Коли учень відповідає на двійку, Євдокія Казимирівна ставила йому трійку, а троєчники завжди мали в неї четвірки.

Правда, саме така «добрість» учительки у багатьох десятикласників і викликала до неї явну неповагу. Навіть Мечик, одержавши в неї якось трійку, замість двійки, сказав:

— А нашій Малярії Базедівні, глядіть, скоро «заслужену вчительку» дадуть. Подумайте — жодної двійки з фізики!

Ніхто не знав, яку оцінку Євдокія Казимирівна поставила Марійці. В думках кожний вирішив, що більше як на двійку учениця не відповідала сьогодні.

Та ось на великій перерві Марійка підбігла до Жукової:

— Ти подумай, Юлю, вона мені поставила четвірку! Як це тобі подобається?

— А ти що, обурюєшся?

— Ні, просто образливо. Наче якась подачка. На, мовляв, тобі та знай мою добрість. Ти ж чула, як я відповідала? Всього один раз, і то швидко, прочитала завдання. Уявляєш?

— Дуже добре уявляю.

— Ну, от. Я не витримала, Юлю, сказала їй: «Євдокіє Казимирівно, адже я відповідала на двійку». А вона знизала плечима, каже: «Ви хочете, щоб я поставила вам двійку? Хіба ви зацікавлені в тому, щоб знизити в класі процент успішності?» Так і сказала, подумай! Процент успішності!

Цю розмову двох подруг чули й інші учні. Мечик гукнув:

— Марійко, що за музкомедія? Скажи Малярії «дякую», і все!

Саша Нестеренко, якого за смуглявість і чорні кучері звали в класі циганом, поблискуючи очима, доводив:

— Зараз «фізичка» зробила правильно. Адже ти фізику знаєш і тільки випадково сьогодні зірвалась...

— Мене обурює інше,— говорив Вова Мороз.— Малярія Базедівна навіть не поцікавилась, чому Марійка не вивчила урок!

Так десятикласники обговорювали сьогоднішню відповідь Марійки.

Ніна Коробейник теж здивовано слухала, як Марійка незграбно відповідала урок. «Це — закономірність,— майнула у Ніни раптом думка.— Роздмуханий успіх, дуті «особливі» п’ятірки не можуть стати чимсь тривалим і постійним».

Вона з задоволенням подумала, що в неї ніколи не було жодної посередньої оцінки. Лишається остання чверть, найкоротша, а також і екзамени. Немає сумніву, що й на екзаменах у неї будуть лише п’ятірки. Вона, Ніна Коробейник, напевно єдина одержить золоту медаль.

Їй було байдуже, що однокласники так вражені зривом Марійки, хвилюються, хочуть їй допомогти. «Диваки! Ось екзамени принесуть ще цікавіші матеріали»,— в думках розмовляла з собою Ніна,

Юля Жукова запропонувала встановити на квартирі в Марійки чергування.

— Знаєте, як Марійці тепер важко? — гаряче говорила Юля.— Ну, допомагає Варя, та їй же теж треба уроки вчити. Незабаром приїде до Марії тітка, листа надіслала. Тоді буде легше. Та вона ще працює, їй треба ще одержати відпустку, здати справи. На це потрібний час. А ми що ж? Теж чекатимемо тітку? Ми встановимо чергування, допоможемо Марійці. Кожна з нас чергуватиме по дві години. Я, Варя Лукашевич, Ліда Шепель...

Несподівано вона звернулась до Коробейник:

— Гадаю, що ти теж не відмовишся?

— Щодня дві години? — вихопилось у Ніни.

— Не щодня, а через день-два,— пояснила Юля. — Чергуватимуть лише дівчата.

Ніна знизала плечима:

— Без мене ніяк не обійдеться? Адже незабаром остання чверть, подумайте! Екзамени на порозі! Через день — дві години, легко сказати! Скільки ж це годин на місяць?

— Спитай у першокласників,— порадив Мечик.

— За місяць я витрачу тридцять годин! — продовжувала Ніна.

— Ми тут не арифметичні задачі розв’язуємо! — раптом спалахнула Жукова.

— Як вам не соромно! — несподівано втрутилась Варя Лукашевич, дивлячись Ніні просто в обличчя.— Хто ж рахуватиме години, коли потрібна допомога подрузі?

Коробейник скривилась і якось збоку, презирливо глянула на Варю:

— Тобі що? Тобі байдуже, хоч і провалишся на екзамені. А я дійсно помру з сорому, якщо не одержу золотої медалі! Та, мабуть, і всім вам буде за мене соромно.

В класі запанувала незвичайна і вимушена тиша. Однокласники уникали дивитись на Ніну.

І от серед цієї тиші Юля неголосно сказала:

— А нам зараз соромно за тебе!

...Жукова поверталась з школи вдвох з Віктором Перегудою. Віктор почував себе пригніченим і мовчав. Юля розуміла, що твориться зараз у душі друга. Їй було шкода його, але все ж таки вона не втрималась, щоб не зауважити:

— У тебе такий вигляд, наче хтось вилив на тебе відро холодної води.

— Мабуть, ще гірше,— сказав Віктор.— Я ж чув усю розмову з Коробейник... Мені здається, що я наївся полину. Бр!..

— А чому ж так? — глузливо спитала Жукова.— Законний рудимент! Індивідуальна риса характеру!

Ніні Коробейник запропонували звітуватися на комсомольському комітеті про свою роботу в загоні.

Вона охоче йшла на це засідання. Праця з піонерами по-справжньому захоплювала її. Ніні здавалось, що в неї є видатні успіхи, і, дуже можливо, комітет відзначить її як кращу вожату.