«Як це ввечері? Та ж туди добу залізницею!»

«А літак,— каже,— навіщо?»

— Ви чуете? Для мене літак! Та що я за персона? — «А ви проста радянська людина,— каже лікар,— слюсар! Зараз викликаю літак». І що ви думаєте? Прилетів санітарний літак, забрав мене, і справді того ж дня ввечері зробили мені операцію, і пальці врятували та й життя... А що, думаю собі, якби жила я в Америці та не мала доларів, чи лишилася б я живою? Щоб ото за мною прилетів літак? Та ніколи в світі!

«Хто ж тут агітатор? — з внутрішньою усмішкою подумала Марійка.— Я, чи бабуся, чи ця жінка, чи всі присутні?»

Потім підвівся жвавий сивий дідусь.

— Літак, конєшно, це,— сказав він,— турбота про нас, трудящих. А я от пенсіонер, колишній пекар. І скажу про свого сина Гришу. Починав він навчання у ремонтній майстерні. А зараз де мій Гриша? Будує Каховську гідростанцію! Ось де він! І хто він, скажуть! Хе-хе, Гриша мій депутат Верховної Ради нашої республіки. У народному парламенті Гриша!

Ураз зірвався оплеск, другий, його підхопили інші, і гучні аплодисменти розляглися в кімнаті. Дідусь хотів ще щось сказати, але махнув рукою й сів.

Марійка скористалась із слів старого.

— Я зараз усім покажу, де працює ваш син...

— Григорій Гаврилович,— підказав дідусь.

— ...Де працює ваш син Григорій Гаврилович...

Вона пришпилила до стіни карту новобудов І показала кружальце на Дніпрі.

— Ось місце майбутньої велетенської Каховської електростанції.

Марійка розповіла, скільки електричної енергії даватиме нова гідростанція, які потужні машини працюватимуть на її будівництві.

— Це турбота нашого уряду і Комуністичної партії про нас, простих людей,— закінчила вона.— Чим більше буде в нас таких електростанцій, — тим швидше настане комунізм...

— І Гриша точнісінько так говорив,— сказав дідусь.— Шкода, не взяв я його останнього листа, там він усе описує.

Коли Марійка вийшла на вулицю, був уже пізній вечір, мороз міцнішав, рипів під ногами сніг. Дівчина поспішала додому.

Думала про матір, і невимовна туга ятрила серце.

«Ех, мамо!.. Мамочко!..» 

Прокинувшись, Ніна згадала останню розмову з Жуковою. «Як же вона помітила? — подумала Ніна.— Та й не тільки вона, Мечик теж щось базікав про «чорну кішку»...

Зрештою, нічого не сталося. Хто ж може серйозно подумати, що вона, Ніна, не радіє успіхові своєї подруги? Та й справді, хіба вона не радіє? Звісно, не дуже приємно, коли тебе випереджають, але ніякої недоброзичливості це не викликає. Навпаки. Треба, тільки перевірити свої почуття, і можна переконатися, що...

Ніна перевертається на другий бік, обличчям до стіни, і намагається прислухатися до голосу свого серця. Безумовно, вона сама на себе наговорила вигадала собі заздрість, якої в неї ніколи не було. І те, що вона вважала за заздрість, що мучило її, було тільки бажанням не відставати, не лишитись у затінку.

Але поганий настрій не зникає, з’являється почуття самотності, і Ніні раптом стає страшно, що вона справді може лишитися самотньою — без подруг, без колективу, як Ліда Шепель.

Дівчина схоплюється і починає швидко вдягатись,— треба кудись бігти, поспішати, розповісти Жуковій, Марійці, що вони не так її зрозуміли, що вона, як і раніше, лишилась їхньою подругою, колишньою Ніною.

На порозі з’являється мати. Вона повідомляє, як радісну таємницю, що прийшла кравчиха.

— Швидше, Нінусь, я тебе не хотіла будити, а вона вже давно чекає. Ах, яке плаття! У класі твої подружки лікті собі покусають!

Ніна морщиться:

— В школу незручно вдягати таке розкішне плаття.

— А де ж себе й показати? Не забувай, чия ти дочка. Про конструктора Коробейника в газетах пишуть, а ти...

— Думаю, що мені треба чимось іншим відзначитись, а не платтям...

— А ти вмій поєднувати і розум, і вбрання. В класі ти перша відмінниця і вдягатись повинна краще від усіх.

Ніна зітхає і йде примірювати плаття. Мати й кравчиха ходять навколо, обсмикують, пригладжують, розправляють зборки.

— Я говорила, що тобі плісе дуже личить,— каже мати.— Є в кого в класі плаття з плісе?

— Не помітила.

— Ну, в тебе однієї буде такого модного фасону.

— Мамо, це в нас тільки Мечик хвалиться своїми модними галстуками.

— А ти не хвались. Плаття само похвалиться без тебе.

Того дня Ніна вийшла з дому на годину раніше. Вона добре обміркувала все, що повинна сказати Марійці. Сталося, мовляв, якесь непорозуміння. Немає в неї кращої подруги, як Марійка. І хай не вигадує Мечик дурниць. Та й Юля — тривогу зняла. Так і справді можна розбити дружбу. А що святіше за дружбу, та ще в останньому десятому класі, перед випуском із школи!

Ніна йшла знайомою вулицею і не чула ні шуму, ні гудків, ні дзвону трамваїв. Дівчина думала про Марійку — яка вона справді хороша, щира подруга, і заздрити їй, ставитись недоброзичливо до неї — просто підлість! Як сказав тато? «Викрути себе, як мокру хустку».

В клас Ніна прийшла першою. Згадала, що з учорашнього дня в портфелі лишилось кілька заміток для стінгазети, які вона ще не встигла відредагувати. Одна замітка мала заголовок «Беріть приклад з Марії Поліщук!»

Ніна глянула на підпис: Вова Мороз!

Встала і вийшла в коридор. Пройшлася з одного кінця в другий, зупинилась біля вікна. Побачила несподівано Марійку та Юлю — вони підходили до шкільного ганку, Юля щось жваво розповідала.

Ніна швидко пішла в клас, де на парті лишились замітки до стінгазети.

«Чому ж написав Вова? — майнула думка.— Чому саме Вова?»

Ну що ж, він теж захоплений тим, що Поліщук отак швидко зростає на очах у всього класу. Він теж радіє її успіхам. «Беріть приклад з Марії Поліщук!» 

Ніна прочитала замітку. Можна було б скоротити. Але нехай іде так. «А от мене ніхто так не написав!» Дурниці, Марійка справді заслуговує на те, щоб її успіхи в навчанні відмітила класна стінгазета.

Юля з Марійкою входять в клас, рожеві з морозу. Ніна схопилась і пішла назустріч Марійці, розвівши руки немов для обіймів.

— Мавко, про твої успіхи в нас буде замітка в стінгазеті. Ми так і пустимо без жодного скорочення!

Відчула на собі погляд Жукової, глянула. Юля дивилась з відвертою глузливою усмішкою.

— Ти що? — спалахнула Ніна.

Юля взяла її за плече, відвела набік:

— Не треба так, Ніно. Ти відчуваєш себе винною перед Марійкою. І те, що ти їй сказала зараз про замітку, дуже схоже на підлабузництво.

Ніна нічого не відповіла, але відчула в словах Жукової щиру правду і почервоніла до сліз.

Перед контрольною роботою з тригонометрії в класі завжди помічалось незвичайне пожвавлення. Проявлялося воно не в метушні, не в гаморі. Навпаки, бувало тихіше, ніж звичайно. Але учні й учениці збирались по двоє, по троє, пояснювали одне одному правила, у класі стояло притишене гудіння, немов десь за стіною роїлися бджоли. В цьому гудінні можна було відчути і схвильованість, і напруженість, і чекання важливої події в житті класу.

Коли ввійшла Тетяна Максимівна, десятикласники вже всі були за партами і враз одностайно встали, причому не грюкнула жодна кришка. Тетяна Максимівна справедливо вважала, що коли учень стукає кришкою або голосно кашляє в класі, він не поважає ні вчителя, ні своїх товаришів.

Поблискуючи склом рогових окулярів, з незмінним чорним галстуком, Тетяна Максимівна уважно вислухала короткий рапорт чергової про відсутність учнів.

— Завтра доповісти мені про причини відсутності. Всім було відомо, що сьогодні в нас контрольна робота? Гаразд, починаємо. Ви маєте на розв’язання задачі дві академічні години. Попереджаю, що чернетки треба подавати мені разом з зошитом.

Вона продиктувала задачу.

— Не поспішайте писати, спочатку обміркуйте весь хід рішення. Це буде ваш робочий план.

Голови посхилялись над партами — учні почали працювати. Тетяна Максимівна сиділа за столом і оглядала клас. Вона чудово бачила, кого справді захопила задача, хто лише удає, що працює, чекаючи допомоги від сусідів.