Вона встала і, забувши про чай, почала ходити з кутка в куток — мабуть, якась нова думка з’явилась у неї. Потім повернулась до дочки, промовила.

— Ну, годі. Зараз — про інше. Як твої справи, доню? Світять планети? Як Марс, Меркурій?

— Не світять, а відбивають сонячне світло.

— Істотна поправка. А я оце, Марійко, купила по дорозі томик Пушкіна. Хочу перечитати. Мені сьогодні особливо хочеться хороших віршів.

Вона розгорнула навмання книжку й прочитала:

— «Души прекрасные порывы»,— задумливо повторила Марійка.— І в мене є порив, я теж хочу всі сили віддати Вітчизні. Але я немов у тумані. Мамочко, я й досі сама не знаю, в чому моє покликання. Це мене мучить. Останні місяці в школі, а далі — який фах обрати?

— Ти, здається, вже змінила десяток професій? — серйозно запитала Євгенія Григорівна. — А як астрономія?

Марійка завагалась.

— Дійшла висновку, що астронома з тебе не буде? — усміхнулась мати.— Хай це тебе не хвилює, Марійко. Не кожний обирає собі професію одразу. Ще поміркуєш, прислухаєшся до веління серця, побуваєш в інститутах — бувають дні «відкритих дверей» для майбутніх студентів.

Марійка зітхнула.

— Добре тобі, мамцю! Досліди твої йдуть добре, ти тепер спатимеш спокійно.

Євгенія Григорівна і Марійка сіли на диван, дочка притулилась до матері, як маленьке дівчатко.

— Так, спати треба... для здоров’я,— сказала мати.— Але я колись підрахувала, скільки часу витрачає людина на спання, і мені стало моторошно. Якщо спати шість годин щодоби, то за місяць це буде сто вісімдесят годин. За рік — стривай, це складатиме... дві тисячі сто шістдесят годин, або... або 90 діб... Подумай, щороку людина спить три місяці! Жах!

— А це справді страшно, мамо! — промовила Марійка, і її карі вологі очі потемніли.— Що можна було б зробити за три місяці! Три місяці щороку!

— Треба продовжити життя людини,— сказала Євгенія Григорівна.— До сотні років, це — найменше. А то й до півтораста. Проблема довголіття, доню!

— Проблема довголіття!

Марійка раптом встала й почала ходити з кутка в куток по кімнаті, як це часто робила мати.

Євгенія Григорівна з стриманою ласкавою усмішкою стежила за дочкою.

— Марійко, все ж таки я думаю,— сказала вона,— що основна проблема в тебе зараз — учитись і вчитись. І так, щоб тобі самій не було соромно перед собою. Ну, і перед матір’ю...

Марійка зашарілась. Вона згадала про трійку з української літератури. Мабуть, мати й натякає зараз на цю кляту трійку.

— Мамочко, я знаю, що мені заважає в навчанні,— розсудливо промовила дочка. — Я не вмію зосередити свою увагу. Сидячи над підручником, раптом починаю думати про інше, увага переключається, і тоді читаю механічно, нічого не розуміючи.

— Помічала це в тебе. Уважність — ознака сили волі. Отже...

— Отже, я безвольна?

— Силу волі можна в собі виховати. Тільки треба цього дуже захотіти.

— Я думаю, мамо, що насамперед треба поставити перед собою мету. Моя мета — бути відмінницею в навчанні. І треба змусити себе бути уважною, щоб досягти цієї мети. Мамо, ось побачиш, я знайду в собі силу волі! Знайду!

Вона знову вперто закрокувала з кутка в куток.

— Я часто думала над тим,— продовжувала далі Марійка,— яких зусиль докладало людство, щоб досягти в науці якоїсь істини. Ну, щоб відкрити нову теорему, новий фізичний закон. Або щоб проникнути в таємницю планети, з'ясувати діяльність людських органів. Часто на це люди витрачали десятиріччя. А тут, у школі, нам подають усі ці знання, усі здобутки науки готовенькими — бери їх, засвоюй. Яким же треба бути невдячним невігласом — я зараз не знайду іншого слова, мамо,— щоб погано вчитись! Знаєш, нам часто повторювали вчителі: «Ви вчитеся, щоб бути корисними для Батьківщини». Та дивно, цю звичайну істину я по-справжньому усвідомила тільки рік чи два тому. Як це тобі подобається? А от сьогодні я ступнула ще далі, я вже серйозно шукаю причин, які заважають мені вчитися на п’ятірки. Я вже стала дорослою, мамо?

Обидві засміялись. Марійка знову сіла поруч матері, обняла її за плечі. Проте швидко схопилась.

— Мамо, я зараз же сідаю до столу. Спробую зосередити всю увагу, всю силу волі.

Євгенія Григорівна задумливо дивилась кудись вбік. Дочка перехопила її погляд.

На етажерці стоїть фотографічна картка. Це — батько. Марійка не пам’ятає його. Він помер давно, Марійці тоді не було й року.

— Він був дуже хороший? — питає дочка. — Ой, я так наївно запитую!

— Був? А, так, так... Був. Страшне слово. Хороший, дочко. Почекай, я тобі купила подарунок. Ану, примірюй!

Євгенія Григорівна подала дочці черевики. Марійка докірливо глянула на матір:

— Ти ж собі хотіла купити! У тебе ж благенькі.

— А наступного місяця куплю й собі. Не все ж одразу. Я давно хотіла купити тобі такі черевики. Ти тільки поглянь які!

Але Марійка дивилась на обличчя матері — воно було невимовно прекрасне, освітлене любов’ю й радістю. Навіть півкола дрібних зморщок біля очей здавались сяючими промінчиками.

— Мамочко, чи всі такі мами, як ти?

У Марійки стояли в очах сльози ніжності й зворушення. Вона взяла материну руку й притулилась до неї щокою.

Марійка сіла готувати уроки, а Євгенія Григорівна лягла на диван і вкрилася теплою хусткою. Їй раптом стало холодно, по шкірі поповзли мурашки.

«Що зі мною? — подумала.— Чи не схопила я малярії? Адже так було й позавчора...»

Але дочці вона нічого не сказала.

У невеликому затишному особняку, в глибині саду, обгородженого цегляною стіною, живе відомий конструктор пасажирських літаків Роман Герасимович Коробейник.

Сьогодні він не їздив на завод і цілий день сидів над кресленнями. Якась важлива деталь захопила його. Він нікого не приймав, виключив телефон і лише раз чи два сам дзвонив у конструкторське бюро.

Іноді він одривався від кальки, і тоді Ніна, яка працювала в сусідній кімнаті, чула важкі повільні кроки. Повернувшись із школи, вона ще не бачила батька: їй хотілося сказати йому кілька слів, та не можна було перебивати його важливу роботу.

Вікно Ніниної кімнати виходило у сад. Надворі пізній вечір, і дівчина, час од часу відриваючись од зошита, вдивляється в чорні стовбури акацій і кленів, ледь освітлених електрикою.

Але не дерева бачить вона в ці хвилини. Перед нею виникають, мов живі, веселі обличчя школярів... Вона була сьогодні в п'ятому класі, де працюватиме піонервожатою. Її оточили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, закидали її запитаннями, на які вона не встигала відповідати. Потім несподівано почувся голосний сміх — сміялася вся гомінка юрба школярів.

Ніна, нічого не розуміючи, розгубилась. Чому сміються? Адже ніхто нічого смішного не сказав...

Вона озирнулась і побачила хлопчика з намальованими крейдою довгими вусами. Очевидно, він корчив за її спиною смішні гримаси.

— Як тебе звуть? — спитала Ніна, але хлопчик, витираючи обома долонями крейду, втік з класу.

— То ж Сухопара! — відповіли за нього школярі таким тоном, наче нічого дивного не було в тому, що робив їхній товариш. Невже їхня нова вожата не знає Сухопари?

Так, Сухопари вона не знала, але не раз чула, що п'ятий клас — найгірший по поведінці.

Ніна сама попросила на комсомольському комітеті, щоб її призначили вожатою загону.

— А ти знаєш,— спитала Жукова,— Юрій Юрійович проти того, щоб десятикласникам давати такі доручення? Що як ти станеш гірше вчитися?

Ніна спалахнула:

— Я? Гірше вчитимусь? А ти теж десятикласниця, а секретар комітету комсомолу!

— Ну, я — незмінний секретар! — засміялась Юля.— І це, правда, не позначається на моєму навчанні.