Марійка відчувала цю напружену увагу. Вона глянула на клас, і їй впало в очі зацікавлене біляве обличчя Ніни.

Стиснувши губи, суворо звівши брови, слухала Юля Жукова. Навіть Мечик Гайдай, який більше цікавився танцями й модними галстуками, ніж українською літературою, теж уважно слухав.

Надія Пилипівна з жалем глянула на годинник і неохоче спинила ученицю: хотілося вислухати її до кінця. Та треба ж викликати ще й інших.

— Ви дуже добре відповідали, Поліщук,— сказала вчителька.— Я рада за вас.

Вона взяла ручку й схилилась над журналом. Потім глянула на клас, усміхнулась:

— П’ятірку вам, Поліщук, ставлю особливу. Вона не схожа на інші. Ви тут не просто урок відповіли, а прочитали пристрасну доповідь. І в моїй уяві ніяк не пов’язується з сьогоднішньою п’ятіркою ваша минула трійка.

Надія Пилипівна пройшлась по класу і зупинилась біля парти, де сиділа Ліда Шепель.

— Минулого разу я вас викликала,— звернулась вона до неї, — хочу й сьогодні послухати. Прошу.

Шепель, не кваплячись, встала — висока, в чорному платті,— і для чогось скинула окуляри. Примруживши короткозорі очі, збентежено дивилась на вчительку.

Ніхто не знав, яка буря вирувала цієї хвилини в серці учениці. Шепель була певна, що коли її минулого разу викликали, то сьогодні можна бути цілком спокійною — не спитають. І тому вона тільки один раз прочитала і то не зовсім уважно. Почувала, що нічого не зможе відповісти.

— Надіє Пилипівно,— промовила вона,— я вирішила скористатися з вашого... з вашого запитання... Я сьогодні, на жаль, не зовсім добре вивчила урок.

Вчителька підняла здивовано брови:

— Чи не занадто пізно ви, Шепель, вирішили відповісти на моє запитання?

У класі прокотився легенький смішок.

— До того ж мені не все ясно,— провадила далі вчителька.— Що, наприклад, означає «не зовсім добре»? Ви не знаєте урок на п’ятірку чи зовсім не вивчили?

Шепель зам’ялась:

— Не вивчила.

— Сідайте,— промовила Надія Пилипівна.— Вірю вам. Я хоч і викликала вас минулого разу, але ваш розрахунок, як бачите, був не зовсім точний.

Вона глянула на Жукову.

— А ви турбувалися, що в нас тепер не буде двійок!

У класі знову вітерцем майнув смішок.

Юля Жукова ураз насторожено насупилась: учителька викликала Варю Лукашевич.

З того часу як Юля з Віктором їздили до Варі й не застали її вдома, минуло всього три дні. Лукашевич так і лишилася для Жукової загадкою. Юля почувала, що ця дівчина починає її нервувати.

«Ще цього не вистачало! — сердилась на себе Юля.— Інших повчаю, щоб були витриманими й володіли собою, а в самої увірвався терпець!»

Вона стежила, як Лукашевич тихо вийшла з-за парти і, намагаючись ні з ким не стрічатись очима, дивилась кудись поверх голів у протилежну стіну. Відповідала вона тихим голосом, так що вчителька змушена була попросити говорити голосніше. Урок Лукашевич знала слабенько і, відповідаючи, кілька разів з сумом поглянула на своє затишне місце в кутку. Відчуття задоволення майнуло на її вродливому личку, коли, нарешті, вчителька дозволила їй сісти.

Тут і стався випадок, зовсім дрібний випадок, який, проте, здивував увесь клас, а найбільше Жукову, бо все, що стосувалося Варі, викликало зараз у секретаря комсомольського комітету підвищену цікавість.

Йдучи на своє місце, Лукашевич вийняла з кишені хусточку, і раптом на підлогу посипалось багато фотографічних карток — ціла пачка.

Страшенно зніяковівши, дівчина кинулась їх збирати, їй допомогли учениці з ближчих парт. Усе сталося дуже швидко, і за хвилину Варя, червона, як квітка, вже сиділа на своєму місці. Проте багато учнів устигли побачити, що на всіх картках була сфотографована Варя Лукашевич у різних місцях і в різних позах.

Після уроку Юля підійшла до неї.

— Я не знала, що ти так любиш фотографуватися!

Варя підняла темно-сині очі, знову густо почервоніла.

— Я не дуже й люблю... І як я забула їх у кишені?

— Хто ж тебе фотографує? — допитувалась Юля.

Варя потупилась, зовсім як мала дівчинка.

— Які ви цікаві... Ну він — мій друг...

...Ніна й Марійка ходили довгим коридором і розмовляли.

— Ти відповідала чудово! — говорила Ніна.— Чула, що сказала Надія Пилипівна? П’ятірку ти заслужила особливу! Вітаю, Марійко!

Ніна хотіла усміхнутись, але відчула, що усмішка не виходить. Це трохи збентежило дівчину, та виручив Микола Сухопара, який біг коридором.

— Оце той бешкетник,— промовила Ніна,— про якого я тобі розповідала. Сухопара. Тільки тепер він мені вже ніяк не страшний!..

Юля Жукова відчула, що в її життя ввійшла нова радість. Це сталось якось несподівано і зовсім недавно, з того вечора, коли Юля їздила з Віктором до Лукашевич.

«Як дивно,— думала про Віктора Юля,— ще недавно він був для мене звичайним хлопцем, як і всі, комсомольцем, товаришем. І враз щось змінилось».

Ні, Віктор лишився, звісно, і комсомольцем, і товаришем, але Жукова думала тепер про нього з ніжністю і хвилюванням. Він став для дівчини іншим Віктором, якого вона досі не знала. Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір’я, слухати його мову...

Юля вдесяте пригадувала всі подробиці того вечора — і як вона йшла з Віктором алеєю парку, і як хиталися тіні від ліхтарів, і як вона й Перегуда стояли вдвох, притулившись до берези.

Пригадалось бліде обличчя хлопця — в ту мить, коли він нахилився до неї і вона почула його тепле дихання. «Навіщо я сказала йому: «Що ти?» — думала Жукова.— Що він хотів зробити? Бідний, як він слухняно відхилився і не поцілував».

Що ж це? Оце і є любов?

Як часто думала про неї Юля, з якою цікавістю читала в книжках про переживання закоханих, і тоді здавалось, що любов — неземне почуття, про яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що Юля відчувала до Віктора, було дуже просте, зовсім «земне» та безмірно зворушливіше, ніж уявлюване або вичитане з книжок кохання. І було в ньому щось таке, про що дівчина не могла б розказати звичайними словами — незаймана чистота, цвіт весняних яблунь, і радість, радість, яка, мов буря, вривалася в груди...

Юлі здавалось, що й вона стала зовсім іншою, кращою, і всі навколо теж були такі хороші, такі милі. Зворушували навіть чорне плаття Ліди Шепель і модний галстук Мечика Гайдая. Хотілося весь світ обняти, хотілося поривань, руху, льоту.

Дівчину мучило бажання звіритись у своєму щасті найщирішій подрузі, вкупі помріяти. Жукова найбільше дружила з Марійкою Поліщук і з Ніною коробейник. Увесь клас знав, що це — три нерозлучні подруги, а гострий на язик Мечик називав їх «три грації».

Ніна й Марійка знали, що Віктору подобається Юля. Бувало, що й розмову про це починали, та Юля завжди з досадою махала рукою:

— А, годі вам! Для мене він — такий, як усі. І взагалі у мене є важливіші справи.

Аж ось, сьогодні, після уроків, Марійка помітила дивний погляд, яким обмінялись Віктор і Юля. Яким саме — Марійка не змогла б як слід пояснити, але відразу зрозуміла, що «між ними щось є». Глянувши одне на одного, і Віктор, і Юля раптом стали надто серйозні, посхилялись над партами і з удаваною заклопотаністю почали збирати книжки. І все це для того, щоб приховати свою ніяковість. А коли відразу ж після цього Перегуда підійшов до Юлі і вони вдвох вийшли з класу, Марійка вже знала, що вони «домовились очима» йти разом додому...

Про все це Марійка розповіла Ніні. Ніна слухала з таким виразом обличчя, наче подруга розповідала принаймні про те, що в зоопарку вискочив із клітки тигр.

Поліщук засміялась.

— Ніночко, ти так дивишся на мене, ніби нічого не зрозуміла!

Ніна сплеснула руками.

— Що ж це таке? Ні, це абсолютно неможливо: Юля Жукова і... кохання! Юля, така енергійна, така діловита на комсомольському комітеті, секретар, і раптом...