Потім він повернувся всім тілом, сперся долонями на підвіконня і попросив:

— Ви все кажіть. Розумієте — все, що знаєте про мого сина. Будь ласка, нічого не приховуйте.

— Ми все сказали, Миколо Марковичу,— промовила Жукова.— Тепер слово за вами. Ви повинні вплинути на Мечислава. Хоч, правда, можна дещо додати. Мечислав буває в ресторанах, бачили його за пляшкою з друзями — з такими типами, які щойно грали тут у карти. Ось що заважає йому вчитись.

Машиніст блиснув очима до сина:

— Ти чуєш? Це правда?

Мечик ураз схопився і мовчки вийшов до передпокою, з силою грюкнувши дверима.

— Ах, так! — скипів батько.

Він кинувся за сином. У передпокої почулась коротка глуха боротьба, двері розчинилися навстіж, і Микола Маркович втягнув за комір Мечика, який щосили пручався.

— Колю! Миколо! — закричала мати.— Не займай його! Пусти!

Машиніст відпустив сина і, зблідлий, з краплями поту на лобі, сів на стілець.

Мечик стояв посеред кімнати з розірваним коміром сорочки, скуйовдженим волоссям і збитим набік галстуком. Губи його тремтіли.

— Ось до чого ти довів мене! — промовив, важко дихаючи, машиніст.— Усе життя нікого пальцем не зайняв, а ти ось довів... Ганьба яка! Як цуцика За комір... Син!.. Десятикласник!

Микола Маркович сумно схилив голову.

— Я вас прошу... Забудьте цю сцену. Нерви не витримали. Дуже важко на серці. Дай, Мечику, слово, що станеш людиною! Якщо делегація прийшла до мене, мабуть, ти недостойний син. Мабуть, ми недогляділи...

Мечик важко опустився на стілець, не сміючи ні на кого глянути.

Віктор сказав:

— Мечиславе, ми хочемо, щоб ти був з нами, щоб пішов у життя по нашій путівці. Знаємо, що нелегко тобі буде повернутись до нас, але віримо.

Мечик зробив якийсь рух, Віктор швидко продовжував:

— Адже ти з нами тільки в списку учнів, а ми хочемо, щоб ти був думками, душею з нами! Тепер це від тебе залежить. Подумай, а ми тобі допоможемо, подамо тобі руку.

Марійка щось поривалась сказати, і коли Віктор закінчив, вона, хвилюючись, звернулась до Мечика:

— Мечику, це наша дружня рука, гаряча! Хочеш — я пропоную тобі свою дружбу? Дружбу, Мечику! Бо знаєш — самому тобі буде нелегко. Не відразу переламаєш себе, воно в тобі глибоко — цей накип. В’ївся. Ну, і з приводу двійок — допоможу з тригонометрії, і взагалі. Порадимось, як тобі працювати...

Мечик підняв голову. З нього давно вже злетів увесь його апломб. Звичним рухом поправив галстук.

— Як ти, Мечику? Приймаєш? — допитувалась Марійка.

Мечик хрипло відкашлявся, погладив коліно. Скривились губи — може, хотів посміхнутись.

— Одно слово — вживаєте всіх заходів до порятунку? Вірю, що зараз кажеш щиро, Маріє. Але я розумію, що це під впливом хвилинного піднесення. Завтра вже пожалкуєш, що запропонувала мені дружбу. А вона, дружба, не народжується з нальоту, за завданням комсомольського комітету.

— О, бачиш,— сказала Юля,— а говорив, що не обізнаний з теорією дружби. Тільки з цього приводу ніякого завдання Марійка не одержувала, запевняю тебе. Отже, це питання лишається вікритим?

Мечик кивнув головою:

— Подумаю... Тільки дружбу не дають, як подачку. «На, мовляв, тобі!»

— Мечику, що ти кажеш? — скрикнула Марійка.— Не так ти мене зрозумів!

— Ну й гаразд,— буркнув хлопець.— Кажу ж — подумаю.

— Подумай,— вставила Юля.— Домовились. А зараз нам час іти.

Прощаючись, Микола Маркович затримав Жукову у передпокої:

— Я з ним поговорю ще... А вас прошу — не залишайте його так, без допомоги. Спасибі вам, дорогі. Син же він мені...

Біля роздягальні висіло оголошення:

«СЬОГОДНІ НА ЗАНЯТТІ ЛІТСТУДІЇ ВІДБУДЕТЬСЯ ЧИТАННЯ Й ОБГОВОРЕННЯ ОПОВІДАННЯ Н. КОРОБЕЙНИК «У П’ЯТОМУ КЛАСІ».

Ніні було незвично бачити своє прізвище й назву оповідання дбайливо виведеними великими літерами. Досі цю назву було записано лише в її завітному зошиті, свідкові дівочих дум і мрій.

В одну хвилину перед дівчиною пройшли всі події і всі персонажі твору. Вона побачила їх так виразно, з такою яскравістю, наче були це її давні знайомі, навіть рідні, які справді існують на світі, живуть, ходять до школи, радіють, сміються, плачуть...

І водночас Ніна відчула якусь тривогу. Вона з’явилась зовсім несподівано, спочатку маленька, як крапка, а потім дедалі зростала. Це була навіть не тривога, а якесь інше неспокійне почуття гострого незадоволення чи помилки. І от з такою ж несподіваністю дівчина відчула, що її оповідання не закінчено. Так, воно ще не закінчено, йому не вистачає кінця, останнього акорду, крапки.

«Як же це? — майнула думка.— Стільки працювала, нічого не бачила, а зараз, коли треба читати... І який повинен бути кінець? Який?» Ніна цього не знала.

Перед початком заняття Залужний спитав:

— Ви добре читаєте вголос? Цікавіше почути твір з уст автора.

І знову Ніна відчула ніяковість від того, що її назвали автором, що з нею так по-товариському розмовляє відомий письменник.

Прибравши, наскільки вміла, незалежного вигляду, вона ввійшла до великої кімнати з білими колонами. Тут уже зібралося багато молоді, але були й немолодого віку люди, навіть одна зовсім сива дама в чорному капелюсі. Ніхто не звернув на Ніну уваги. Та коли Залужний запросив її сісти за столом поруч себе, очі присутніх звернулись до неї, і Ніна болісно відчула себе і низенькою, і товстушкою.

Заняття почалося.

— Читайте сидячи,— сказав Залужний,— так зручніше.

Ніна була йому вдячна: адже так буде не помітно її зросту.

Почавши читати, дівчина думала тільки про те, щоб якнайвиразніше передати розмови героїв оповідання, інтонацію кожного слова.

Читала Ніна прекрасно. В кімнаті відразу настала тиша. Не чути було ні перешіптування, ні шелесту. Ніна розуміла, що її слухають з великою увагою. Деякі місця в оповіданні для неї самої зазвучали по-новому від того, що були прочитані вголос.

Дочитуючи останню сторінку, дівчина знову ще гостріше відчула, що оповідання не закінчено. На мить вона глянула на Залужного, на слухачів і трохи непевно, з внутрішньою розгубленістю, прочитала останні рядки.

Її спокій було порушено. З’явилася думка, що твір зовсім не вдалий і просто соромно було відбирати стільки часу і у відомого письменника, і в слухачів, які, мабуть, сподівались почути справді цікаве оповідання.

Хвилюючись, Ніна вдивлялась в обличчя присутніх, та нічого на них не могла прочитати. Правда, їй здалося, що в декого світився в очах насмішкуватий вогник, хтось шепнув сусідові на вухо, в когось з’явилась одверта посмішка. Дівчина намагалася вгадати, хто з них виступить проти неї з гострою критикою чи з похвалою, яке враження справив твір.

Перше слово взяв маленький худорлявий студент (Ніна так і думала, що він студент).

— Наш критик-початківець,— шепнув Залужний.

Тримаючи записну книжечку, критик вийшов наперед і почав з заяви, що оповідання йому ніяк не сподобалось.

— А чому? — продовжував він після паузи.— Тому, що воно в кривому дзеркалі подає наших школярів.

— Факти? — почувся голос з-поміж присутніх.

— Ось вам факти. Які жорстокі в нас діти! В цьому хоче нас переконати автор. Та це йому не вдасться! Які жорстокі, бездушні — і хлопчики, і дівчатка в оповіданні. Весь клас зненавидів Майку, дівчинку, свою школярку,— за віщо? За те, що Марійка одержує п’ятірки з арифметики. За те, що вона добре розв’язує задачі.

— Пробачте,— сказав Залужний,— не за те!

— Якщо не за те,— продовжував, навіть не збентежившись, критик,— то майже за те. Подумайте, товариші, весь клас переконаний, ніби мати змовляється з дочкою, щоб ставити їй п’ятірки. Чому всі так погано думають про свою вчительку? В якому світлі ви малюєте наших учительок, шановний авторе? Оце в нас такі піонери, оце в нас, мовляв, такі вчительки! І це ви звете «У п’ятому класі»! А я вам скажу, що в жодному класі не буває таких школярів, таких піонерів!