— А все ж таки це — не те, не те! Якщо тебе послухати, Юлю, я теж роблю одну дуже велику комсомольску справу: я виховую в собі силу волі. І маю же деякі успіхи. Я можу відповісти урок так, як ви чули — про Лесю Українку... Можу змусити себе напружено дивитись в одну точку — годину, дві, думаючи про щось важливе... Не те, Юлю, дорога моя, не те, Ніночко! Ми спокійно жуємо сніданок, обідаємо, сидимо над підручниками в затишній і теплій кімнаті. Ми не ризикуємо своїм життям!

Вона впритул підійшла до Юлі і майже викрикнула з болем:

— Не ризикуємо життям! А в усьому світі яка йде боротьба!

Юля Жукова ніжно, як сестра, обняла Марійку. Заговорила так проникливо й щиро, з такою любов’ю до подруги, що в Ніни, яка забилася в куток дивана, очі наповнилися слізьми.

— Марійко, рідна подружко, гаряча ти моя, люба моя! Як я тебе розумію, всю тебе розумію, до останньої клітинки. Ми б не були комсомолками, якби не думали про героїчні справи, якби не готувалися стати Зоєю, Лялею Убийвовк. Але зрозумій же, що зараз наші, на перший погляд, звичайні комсомольці справи,— і боротьба за відмінні знання, за закінчення школи з медаллю, і праця вожатої, і лекція, і стінгазети — набувають великого, особливого значення. Чому? Тому, що ми готуємося стати справжніми борцями за комунізм. Подумай, Марійко: борцями за комунізм, солдатами всесвітньої армії миру. Це, по-твоєму,— маленькі, буденні справи? Ні, це величні справи, дівчатка. Ти кажеш, що ми не ризикуємо життям. Ні, ми ризикуємо життям таких, як Шепель або твій Микола Сухопара, якщо не зуміємо перевиховати їх! А що ж, я не перебільшую. Вони потім будуть плутатись під ногами, заважати нам.

Ніна зірвалася з дивана з захопленим виском:

— Юлю! Я не можу! Ти — чудесна, Юлько!

12

Варя Лукашевич похапцем повечеряла, допомогла тітці помити посуд, підмела підлогу і, раз у раз поглядаючи на годинника, почала переодягатись. Вона вдягла своє краще плаття, причепурилась перед дзеркалом, акуратно причесалась.

У тітки на столику лежала красива брошка — зелена бабка з золотими очима. Варі дуже хотілось приколоти цю брошку собі на груди, та попросити в тітки не насмілилась і тільки нишком зітхнула.

Захекавшись, дівчина добігла до зупинки тролейбуса, стрімголов ускочила в розчинені двері. Жорж, напевне, вже давно чекає. Що коли він розгнівається й піде собі?

Від цієї думки Варі стало холодно. Чому так повільно котиться тролейбус? Він же повзе як черепаха!

Як ще далеко! Чотири зупинки залишилось. А Жорж стоїть на мосту, вдивляється в пішоходів, шукає її очима. Лишилось проїхати ще дві зупинки. Чому кондуктор так довго не відправляє машини? Нарешті таки рушила! Тепер — на наступній зупинці виходити. А може, вискочити й побігти? Ні, тролейбусом таки швидше!

З завмираючим серцем Варя зупинилась на мосту, шукаючи очима Жоржа. Оце — лівий бік. Отут, біля парапету, він повинен її чекати. Де ж він? Невже не дочекався, пішов? Що коли позвати його, гукнути на всю силу так щоб заглушити гуркіт трамваїв і сигнали машин?

Вона стрепенулась, як пташка, коли Жорж несподівано виринув з юрби і обняв її за плечі.

— Фасониш, Варварочко?

— Як це? Не розумію.

— Щоб кавалер тебе чекав?

— Пробач, Жорже. Я й так утекла із зборів. Були в нас збори нашого класу.

Жорж скривився:

— Збори, клас... Не бачу практичних перспектив. Ти в ресторані першого класу бувала? Ні? Так і знав. Сьогодні, Варварочко, кіно відкладаємо. Підемо в «Ялту»!

Вони зайняли окрему кабінку ближче до естради, де розташувався струнний оркестр. Жорж замовив вечерю і пляшку вина.

Від вина і музики, від чорних, з полиском Жоржевих очей у Варі тихо крутилась голова, палали щоки. Вона бачила тільки ці очі та ще Жоржеві червоні губи, відчувала його долоню, яка стискала її безвольні пальці. Бачила ще широке пальмове листя, і їй здавалось, ніби вона в невідомій південній країні, де немає буркотливої тітки, де тільки вони удвох із своїм любим, хорошим Жоржем.

А Жорж нахилився зовсім близько, ось він обняв за стан, і каже... Що він каже?

Варя напружує всю увагу, щоб вдуматися в Жоржеві слова.

— Ми, Варварочко, повинні виїхати звідси. Куди? У багате приморське місто, де завжди повно курортників. Ти будеш принцесочкою і не знатимеш, куди дівати гроші. Родичі пишуть, що мені можна влаштуватись директором ательє. Директором! Ти повинна дати відповідь: так чи ні? Якщо так, кидай школу, кидай тітку — адьє! Довго не думай — друг я тобі чи не друг?

Варі стало страшно від цих слів — чому, вона й сама не знає. Може, тому, що треба кидати школу, а як тоді буде — невідомо.

Вона пригадує тітку, її дорікання шматком хліба. Тітка теж каже: «Кидай школу і ходімо на базар, матимеш заробіток. Не всім бути вченими».

Як сказав Жорж? «Так чи ні!»? Якщо ні — знову буде тітка, і ніколи не буде ні Жоржа, ні приморського міста.

Золота медаль - i_004.jpg

— Варварочко, ти не сумнівайся,— пристрасно шепоче Жорж.— Люблю я тебе? Люблю гаряче. Професія моя — краще не треба, жива монета. Об чім же розмова? Може, ти не любиш? Тоді — прощай, розійдемось, як у морі кораблі. А любиш — подумай, хто миліше серцю, з ким краще: чи з дружком вірним полетіти, чи залишитись? Тільки, щоб голови не морочити. Вибачай, ждати не буду. Ех, Варварочко, яка житуха буде в нас із тобою! Незабудочка ти моя, Варварочко, сирітка на білім світі! Чи бачила ти хоч раз білотрубий пароплав?

Все ближче й ближче Жоржеве обличчя. Червоні губи, а над ними маленькі вусики, наче намальовані. А очі — як дві вишні, помазані маслом. Оркестр гримить і гримить, шумить синє море, білотрубий пароплав одчалює від пристані, майорять білі хустинки, Жорж підливає в бокал вина...

* * *

Юлі Жуковій сказали, що її кличе Юрій Юрійович. Він чекав її в кабінеті директора.

Це було після уроків. Юля постукала і ввійшла. Вона відразу зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Юрій Юрійович міряв кімнату великими кроками з кутка в куток, тут же сиділа і Тетяна Максимівна, директор школи. Вона зняла великі рогові окуляри і, тихенько постукуючи ними об стіл, стежила за вчителем.

Коли Юля ввійшла, Тетяна Максимівна сказала:

— Ось і Жукова,— і наділа окуляри.

— Сідайте, Жукова,— запросив Юрій Юрійович, підійшов до вікна, якусь мить легенько потарабанив пальцями об шибку і враз повернувся до Юлі.

— Ну, совість школи — комсомол,— сказав неголосно,— Тетяна Максимівна і я хочемо поговорити з вами. Річ у тому, Жукова, що з однією з ваших однокласниць може статися лихо.

Директор школи встала з-за столу й підійшла до Юрія Юрійовича. Сива й огрядна, з підстриженим коротким волоссям, з чорним галстуком, Тетяна Максимівна була дуже схожа на мужчину.

— Ви кажете — «може статися». Можливо, що вже сталося.

Юлю пронизала несподівана гостра догадка: Варя Лукашевич!

— Скажу просто,— вів далі класний керівник,— потрібна допомога комсомольського комітету і всього класного колективу. Справа йде про Лукашевич.

Він виразно глянув на ученицю, а її охопили і велика тривога, і гарячий сором. Вона й досі нічого не знала про Варю!

Так от чому Юрій Юрійович почав: «Совість школи — комсомол!» Це він звертався до неї особисто, до секретаря комітету. Їй здалося, що це було сказано з глибокою іронією. Та й правда: яка вона «совість», коли проґавила лихо у своєї однокласниці!

— Що сталось, Юрію Юрійовичу? — майже викрикнула Юля.

— Ви так не хвилюйтесь, Жукова,— поклав їй руку на плече учитель.— Мені здається, що все ще можна виправити. Для того й покликав вас. Лукашевич закохалася в якогось фотографа, і той підбиває її негайно кинути школу, одружитися з ним і виїхати звідси. Безглуздий вчинок! За якихось півроку вона одержуватиме атестат зрілості. Кинути зараз школу — злочин!

— Звідки... звідки ви знаєте про це? — здавленим голосом спитала Юля.