Віктор нахилився, зазирнув Юлі у вічі й тихо, серйозно промовив:

— Пробач мені. Я — дурень...

Вона швидко глянула на нього, вражена, як він ураз збагнув її настрій. Досада розвіялась, як хмарка, і ніжна, тепла радість хлюпнула в душу. «Який він чуйний, який хороший! Любий, любий!..» Юля ще ні разу не казала йому таких слів, але їх можна було прочитати в її очах, і Віктор, мабуть, прочитав.

— Юлю! — шепнув він, чи, може, тільки здалося їй, що шепнув. І не сказав більше нічого, тільки ласкавий смуток затуманив очі. Йому хотілось мовчати і дослухатись до того, що бриніло зараз у серці.

Ніна викотилась на середину кімнати, заплескала в долоні:

— Танці! Танці!

Загуркотів стіл, стільці зсунули в куток, Марійка з силою вдарила по клавішах, і Ніна помчала з Вовою Морозом, пристукуючи каблуками, сяючи очима, розчервоніла і щаслива. За ними в другій парі йшов Юрій Юрійович з Євгенією Григорівною, і незабаром уже всі гості танцювали краков’як.

Юля з Віктором вступили в танець останні. Вони танцювали дуже уважно і зосереджено, немов робили якусь важливу справу. Кімната сповнилась стукотом ніг по паркету, сміхом, дзвінкими вигуками, музикою, і в цьому радісному гаморі і Юля, і Віктор мовчки переживали свою радість, приховану від інших і тому ще дорожчу кожному з них. «Тобі хороше зі мною?» — спитала Юля очима, і Віктор відповів їй так само: «Як дивно, ми — у веселій юрмі, але зараз ми тільки вдвох і більше немає нікого».

Тим часом Юрій Юрійович говорив Євгенії Григорівні:

— Коли я буваю серед нашої молоді, у мене виникає почуття, наче я ще не встиг нічогісінько зробити для цих юнаків і дівчат. Як ви думаєте — чому це так?

— Тому, Юрію Юрійовичу, що вони невимовно прекрасні, чисті, натхненні. Їм хочеться віддати не одно, а два життя, і що б ми не зробили для них, все здається занадто малим.

У Євгенії Григорівни тихо закрутилась голова, незрозуміла кволість тягарем повисла на руках і ногах. Вона попросила пробачення і сіла в куток дивана спочити. Але кволість не минала, і наче невидима плівка застилала очі.

Жінка зрозуміла, що це не втома, а щось невідоме підкралось до неї нишком увійшло в організм і тепер завжди з нею.

Вальс Ніна танцювала так само з Вовою. Коли вони сіли спочити, Вова спитав:

— А ти знаєш, як треба писати твори? Існують же якісь правила, без них оповідання не вийде.

Ніна обурилась:

— Про які ти говориш правила? Хіба вони існують для мистецького твору?

— Аякже! Напевне, щось є — як будувати, скажімо, сюжет...

— А як ти думаєш: знав якісь правила автор «Слова о полку Ігоревім»?

Вона глянула Вові у вічі і винувато усміхнулась:

— А втім, Вово, є таке правило. Ти сам сьогодні згадував про нього: потрібна правда! Щоб усе було правдиво!

І замислилась.

Було вже пізно, гості почали прощатись. Ніні здалося, що вечірка минула дуже швидко, і як добре було б лишитися ще на годину-другу. Але знову згадалось, як похвалив Марійку Юрій Юрійович, і невідомо чому з'явилось таке почуття, наче цим учитель принизив її, Ніну, яка досі була першою відмінницею в класі.

Вона не могла втриматись і, прощаючись, сказала подрузі:

— Тебе, Марійко, Юрій Юрійович хвалить уже й на сімейних вечірках. Золоту медаль тобі забезпечено!

І щось таке було і в очах, і в голосі Ніни, що Марійка нічого не відповіла і тільки здивовано підняла брови.

Уночі Євгенія Григорівна прокинулась. Крижані комахи бігали в неї по спині. Що це? Знову лихоманка? Ні, вже не раз досліджували кров, малярії не знайдено. Якась інша таємна недуга увійшла в її істоту.

Їй дуже захотілось, щоб швидше настало літо, щоб знову почути шелест вусатого колосся, вдихати на повні груди запашний дух цвітіння хлібів. Заманулось схилитися з пінцетом над колоском, відчути, як він лоскоче долоню... На мить побачила себе в білому халаті серед високої пшениці, почула, як співає над головою жайворонок...

І раптом від химерної думки стиснулося серце: чи почую ж знову, чи побачу?

Чому, чому з явилась така думка?

Підвела голову, почула сонне, спокійне дихання Марійки... 

Юрій Юрійович прийшов на партбюро, щойно закінчивши урок. З того, як він торгонув стільцем, як сів і одразу ж встав, підійшов до дверей і потягнув за ручку (хоч двері були й так щільно зачинені) — всі зрозуміли, що секретар парторганізації чимсь схвильований.

Надія Пилипівна обережно спитала:

— Почнемо, Юрію Юрійовичу?

Він обернувся, глянув:

— А, так, так. Пробачте. Всі є? Давайте починати.

І враз сказав:

— У мене в класі неприємність, товариші... Комсомолка, знаєте...

Випадок, який стривожив Юрія Юрійовича і обурив комсомольців, стався з Лідою Шепель.

Ліді було доручено відправити підшефній комсомольській організації в колгосп бібліотечку. Десятикласники з великою любов’ю добирали до цієї бібліотеки книжки, купували в книгарнях, приносили з власних бібліотек.

Шепель повинна була по телефону умовитися з комсомольцями, щоб з колгоспу надіслали по книжки машину, або відправити бібліотечку поштою.

Але з’ясувалося, що книжки вже більше тижня спокійнісінько лежать у Шепель.

Віктор Перегуда знайшов Ліду на великій перерві в буфеті. Вона пила чай. Віктор підсів до її столика.

— Мені не хотілося б псувати тобі апетит,— сказав він,— але мушу тебе спитати: чому ти досі не відправила книжок у колгосп?

Шепель зміряла його поглядом з голови до ніг і, спокійно жуючи бутерброд, відповіла:

— Мені було ніколи цим займатись.

— Ніколи? Та ти знаєш, що комсомольці відкривають у колгоспі свій клуб для молоді, вони чекають цих книжок!

Шепель знизала плечима:

— Що за дивний у них пароксизм книголюбства!

— Та ти хто? — обурився Віктор.— Комсомолка ти чи хто?

— Я?

Ліда встала, холоднокровно відсунула порожній стакан, змела крихти з скатертини на блюдце і заявила:

— Я... Мені ніколи було!

Ось про цей випадок і розповів Юрій Юрійович на засіданні партбюро. Він не міг мовчати. Він повинен був почути пораду від товаришів-комуністів. Учитель відчув болісну тривогу за долю учениці, яка незабаром востаннє переступить шкільний поріг. 

Знав, що почує не тільки пораду. Напевне, прозвучать на засіданні справедливі слова осуду його, як комуніста, класного керівника, в якого в класі є така комсомолка. Він вважав би себе винним більше за всіх, коли б і Ліду Шепель, і Мечика Гайдая школа «випустила» в життя такими, якими вони є зараз. Ні, це була б жорстока поразка в житті самого Юрія Юрійовича, і він не міг цього припустити навіть у думках.

Юрій Юрійович не помилився. Говорили на засіданні не тільки про Шепель, а й про Варю Лукашевич, про Гайдая. Та, мабуть, найбільше — про нього, класного керівника. Справді, критикували його суворо.

І від того, що всі члени бюро так близько прийняли до серця вчинок Ліди Шепель, і навіть від того, що гостро критикували його, секретаря парторганізації, Юрій Юрійович відчув, як зникла його тривога, спокійна впевненість знову повернулась до нього. Він ще раз переконався, що доля кожного учня хвилює не тільки його, а й увесь учительський колектив.

Здається, нічого нового не було в тому, що ухвалило бюро: комсомольці десятого класу повинні обговорити на відкритих зборах вчинок Шепель. Але за цією ухвалою Юрій Юрійович бачив значно більше. Він розумів: комсомольські збори треба скерувати так, щоб на них мова йшла не лише про окремий вчинок, а про поведінку Ліди Шепель взагалі, про її характер, про її життя. Це має бути товариська пристрасна розмова з дівчиною. А чи буде вона такою, залежатиме від того, як цю розмову організувати. І звідси випливало, що насамперед йому, Юрію Юрійовичу, треба було негайно ж допомогти комсомольцям як слід підготуватися до цих зборів.

Проте досвідчений учитель відчував — не все сказано про Шепель. Йому хотілося звіритись товаришам у тому, що він передумав, коли збирався на це засідання партбюро, хотілось дістати їхнє схвалення.