Пухирчатка! За цим словом виникало в уяві материне обличчя, все забинтоване, і тільки видно самі очі — невимовно рідні, палаючі від муки.

Досі Марійці ні разу не пощастило побачити матір. До неї не пускали. Це викликало гостру тривогу. Адже лікар сказав, що хвороба зовсім не заразна і що мати може сидіти на ліжкові і навіть ходити по палаті.

Коли дівчина приходила до клініки й просила передати матері листа, вона завжди ловила на собі якісь дивні погляди санітарок. Такий же вираз обличчя був і в лікаря, коли він говорив:

— Ні, ні, зачекайте. Я не можу дозволити турбувати хвору. Запевняю Вас, що це погіршить стан її здоров’я.

Та одного разу до Марійки вийшла нова санітарка.

— А ви хто будете? — спитала вона.— Дочка, чи як?

У Марійки майнула думка, що коли б вона була сторонньою особою, їй би напевне, сказали всю правду.

— Ні, я просто сусідка,— відповіла вона санітарці.— А що, як там хвора?

Як же важко було проказати це байдужим, холодним тоном, ще й позіхнути при цьому! Мабуть, оте безтурботне позіхання найбільше переконало санітарку.

— Страшна,— промовила вона.— Уся в ранах, поворухнутись боляче бідній. Лежить у бинтах, як сповита дитина.

Марійка сперлася спиною на стіну, бо здавалось, що підкошуються ноги. Але так само удавано байдуже запитала:

— А чому до неї не пускають? Не можна?

— Іноді пускають,— промовила санітарка.— З її установи приходили. Якщо хочете, і вас пустять. Тільки потрібний дозвіл лікаря. То хвора лише просила, щоб дочку до неї не пускали.

У Марійки завмерло на устах «чому?». Вона й так зрозуміла: мати не хотіла, щоб дочка побачила її страждання.

Невимовна ніжність до матері, жаль, біль за неї ятрили серце дівчини. Вона тепер знала, що мати видужає не скоро. Але хіба краще — не бачити її?

В думках вона розмовляла з хворою, ніжно докоряла їй: «Ти помиляєшся, мамочко. Не бачити тебе безмірно тяжче. Я не злякаюсь твоїх ран, мені буде боляче, та я почую твій голос і знатиму, що ти є в мене — дорога, рідна».

Ні, це було б просто ганебно перейти знову на трійки. Саме тепер, думала Марійка, коли прийшло таке горе, вона по-справжньому перевірить свою силу волі. І найкраще вона відзначить день своєї першої участі у виборах, якщо відмінно виконає домашнє завдання.

Марійка хутко приготувала сніданок, прибрала в кімнаті і сіла за підручники. Уроки були важкі. Легкою здалася лише задача з геометрії. Треба було визначити поверхню і об’єм конуса. Учениця знала, як це зробити, але з самого початку припустила помилку в записі, і легке завдання обернулось на важке. Треба було також приготуватись до завтрашньої контрольної роботи з астрономії, вивчити уроки з фізики й англійської мови і закінчити домашній твір з російської літератури, який через два дні вже треба було здати вчителеві.

Вона готувала уроки весь день. Коли смеркло, вирішила піти до Юлі. За вікном синів зимовий вечір. Хотілося ще раз перечитати домашній твір. Уже вдягнена, Марійка сіла за стіл. Тема твору була «Ленін і Горький». Учениця розповіла про щиру дружбу двох російських велетнів, про те, як любив Ленін твори Горького, особливо його «Мати», навела висловлювання Леніна і Горького про літературу.

Прочитала уважно до кінця списані сторінки і замислилась. Насупила брови, на лоб лягли зморшки. Робота здалася недосконалою і поверховою. Вона може написати краще, набагато краще! Творові не вистачало виразності, мова здавалася сухою.

«Все треба писати заново!»

Не роздягаючись, почала ходити по кімнаті, обмірковувати, поволі складався план твору. Треба зараз же піти в бібліотеку, напевне знайде книжки, які допоможуть глибше розкрити тему.

Додому повернулась пізно з книжками і з зошитом, заповненим виписками. Була вкрай стомлена, але збуджена, задоволена, бо знайшла дуже цікаві матеріали для своєї роботи. Хотілося зараз же сісти й працювати далі. Але вирішила, що завтра вранці з свіжими силами напише краще.

Накрутила будильник, ввімкнула радіо і стала слухати нічний випуск останніх вістей.

Коли Марійка ввійшла в клас, біля Вови Мороза зібралось кілька учнів і учениць. Вова щось розповідав, але так тихо, що дівчина не вловила жодного слова.

— О, Поліщук! — вигукнув хлопець, і це було зовсім ні до чого. Відразу ж усі розійшлися по своїх місцях і чомусь уникали дивитись Марійці у вічі. Тільки Юля Жукова підійшла до неї, обняла за плечі.

— Марійко, написала твір? Дай почитати!

Марійка дістала з портфелика зошит.

— Двічі довелось писати. Перший варіант сама забракувала.

Юля сіла читати. Поліщук поклала їй руку на плече, нахилилась до вуха й шепнула:

— Що розповідав Мороз? Про мою матір? Правда?

З несподіванки Жукова відсахнулась, глянула в широко відкриті Марійчині очі, опустила вії:

— Ти хіба чула? Його ж батько, ти знаєш, лікар...

— Знаю, знаю.— Марійка несвідомо смикала подругу за рукав.— Кажи швидше, кажи!

— Йому батько розповідав,—сказала Юля,— що Євгенія Григорівна тяжко хвора... Ти сама це знаєш.

Марійка пильно глянула Юлі в обличчя, промовила тихо:

— Ти не все сказала. Що він ще говорив?

Жукова знизала плечима:

— Ну, от. Що за допит? Я тобі по правді.

Ні, чогось не доказала подруга, щось приховала, це добре розуміла Марійка. Але знала: не скаже Жукова. Щось дуже, дуже погане з матір’ю. Піти сьогодні до лікаря Мороза? Він теж не скаже всієї правди. Згадалось, як у восьмому класі в однієї дівчинки мати померла від рака. Жінка була приречена до смерті, але, звісно, ніхто з лікарів не сказав про це ні їй, ні дочці. Ні, Марійка вже знала, як треба зробити...

Було це якраз після уроку фізики, на якому Ліда Шепель блискуче відповіла вчителеві домашнє завдання. Біля турника зібрались десятикласники, і розмова зайшла про Ліду.

— Нашій Шепель,— сказав Вова Мороз,— лишається стати першорядною фізкультурницею, і тоді вже ніхто не посміє назвати її «воблою».

— Ні, друзі,— зауважив Гайдай,—«воблізм» у неї від народження, і вона так і помре з цією кличкою. Цікаво, якою буде «вобла», коли закохається? — Він ляснув себе долонею по лобі.— Ідея, друзі! Б’юсь об заклад, що я закохаю в себе Шепель протягом двох тижнів! Ні, я цілком серйозно. Це буде науковий експеримент, і я доведу, що проти мене не встоїть навіть холоднокровна «вобла»! Ну, хто?

— Ти що? Справді? — спитав Віктор.

— Побачиш! Хочеш парі?

— Знаєш що? — процідив Перегуда крізь зуби.— Йди краще подалі звідси.

— Ось як? Ха! — пирхнув Мечик.— Сердитий ти став... Ну, гаразд. Так я ж навмисне! Всі побачите, як Лідка бігатиме за мною! Термін — два тижні!

Гайдай пішов, а Віктор обвів очима однокласників і промовив:

— Якщо так, то він просто не розуміє, що це буде підлість.

— А він не замислюється над такими питаннями,— махнув рукою Вова Мороз.— І взагалі тільки базікає. Пустомеля! Навіть коли б змалювати вкупі Мечика і Шепель — не витримало б полотно. Нісенітниця! 

Ніна Коробейник ішла в школу в чудовому настрої. Вчора вона закінчила доробляти оповідання. Що як віднести його до редакції якогось журналу? Через деякий час, дуже можливо, вона побачить свій твір надрукованим.

Страшенно хотілося знати наперед: надрукують чи ні? А чому б і не надрукувати? Адже трапляється, що вміщують у журналах і слабші твори, а в неї ж і сюжет цікавий, і характери змальовано гарно.

Ой, яка це буде радість, яке щастя! Ні, просто не віриться, що таке щастя можливе! А як це станеться? Як вона довідається про це? Можливо, що купить черговий номер журналу, розгорне і... маєш! А можливо, що хтось прочитає раніше за неї. «Ніно, твоє оповідання в журналі надруковано!»

З якою ж повагою дивитимуться на неї однокласники! Ну, і вчителі... «У нас в десятому класі вчиться талановита юна письменниця. Яке чудове оповідання написала! Обов’язково прочитайте!» І уявлялось воно на сторінках журналу, і Ніна бачила кожну літеру, бачила заголовок крупним шрифтом, і трохи збоку теж великими літерами: Ніна Коробейник.