— Подружок не заводь, Лідко,— повчав батько.— Подружка така: дай їй списати, в кіно поведи, карбованця позич на сніданок. Ти подалі від них. Та й кіно ні до чого. Ти все — в книжку, в науку, щоб у люди вийти швидше, шоб жалування кругленьке, та ще й приробіточок десь на стороні. Ось тоді тобі й кіно й розкіно! А зараз пам’ятай, що батько твій — швейцар, а мати — кур’єрша. У люди швидше пнися!

Старий Шепель помер, коли Ліда була в дев'ятому класі. Тепер вона жила вдвох з матір’ю.

І не про саму Ліду мусила подумати Жукова. Вона вирішила, що на зборах обов’язково повинна бути й Варя Лукашевич. Хоч Варя й не комсомолка, але хотілося, щоб вона зрозуміла, як турбується про її долю вся школа.

Та й не тільки треба було поговорити з нею, але й залучити до громадської роботи, доручити дівчині якусь справу.

Ось тоді й зрозуміла Юля, чому Юрій Юрійович вважав, що новина про гарний голос у Лукашевич — найважливіша.

Жукова заспокоїлась лише після того, як продумала хід завтрашніх зборів. Звісно, вона знала з власного досвіду, що тут не складеш певного плану, під час зборів завжди трапляться якісь зміни, але вона, як керівник комітету, повинна була твердо пам’ятати мету зборів.

Подумала про Віктора: «І він зараз, мабуть, сидить і обмірковує те саме, що й я!» Навмисне умовилася з ним, що кожний з них продумає окремо, як провести збори, а завтра вже порадяться про це вдвох. І ще вирішила — обов’язково запропонує прийти завтра на збори всім членам комітету.

Наступного дня Жукова покликала Лукашевич у комсомольську кімнату, замкнулася з нею, обняла за плечі.

— Розказуй, Варю!

І Варя розповіла, як вона заявила своєму Жоржу, що вирішила не кидати школи.

— Я йому так і сказала,— говорила Варя, опустивши додолу очі.— Нащо я, кажу, буду калічити собі навчання? Хай я хоч середню освіту закінчу. А то — ні те ні се.

— Що ж він?

— Розсердився хіба ж так! «Я, каже, не буду чекати». А я йому знову своє. Ну, ми й посварились. Він тоді крутнувся й пішов геть. «Залишайся, каже, в школі, я іншу знайду...» У мене так і стислося серце, я гукнула його зад. «Подумай, каже, а позавтра зустрінемося, приходь просто до мене у фотографію...»

Юля з докором глянула на дівчину.

— Варю, Варю, де ж твоя гордість? Якщо йому так легко проміняти тебе на іншу, чого ж варте його кохання? Невже ти підеш до нього ще?

Варя замислилась, а тоді тихо відповіла;

— Не знаю й сама...

— Ну, що ж. Силоміць ми тебе не тримаємо. Подумай. Ми можемо тільки дати тобі щиру пораду.

— Хто це — ви?

— Ми — вся школа, вчителі, комсомольська організація. У кожного болить серце за тебе. А сьогодні я дуже тебе прошу прийти на комсомольські збори нашого класу.

Варя насторожилась, та Жукова поспішила її заспокоїти:

— Ти нічого не думай, не хвилюйся. Ніхто й слова не скаже... про твої відносини з Жоржем. Я тільки хочу, щоб ти допомогла нам в одній справі. Ти дуже потрібна всім нам. Ні, зараз нічого не скажу. Приходь, Варю, обов’язково!

Юля схвилювалась, коли побачила, що на збори прийшов Юрій Юрійович і директор школи. Жукова не знала, що він прийде, та ще з Тетяною Максимівною.

Шепель сіла в кутку з незалежним, як їй здавалось, виглядом. Прийшли й члени комітету, серед них Марійка Поліщук і Віктор Перегуда. Несміливо відчинила двері Лукашевич.

— Заходь, Варю! — сказала Юля.

Варя зайшла і сіла на край стільця поряд з Лідою. Трохи спізнилась Ніна Коробейник, вона вкотилась в кімнату, захекавшись.

Перше питання було про Шепель. Інформував Віктор. Він розповів про те, що Шепель не виконала дорученої їй важливої комсомольської справи.

— Ти знала,— спитала Марійка,— що книжки треба було відправити своєчасно, до відкриття клубу?

— Яке це має значення? Дивуюсь! — промовила Шепель.

— Ти, по-перше, встань,— зауважила Жукова,— а по-друге — це має велике значення.

Шепель встала.

— Ну, знала,— буркнула вона.

— Чому ж ти не виконала доручення? — спитала знову Марійка.

За склом окулярів не розглядіти виразу Лідиних очей, але видно, як вони забігали на всі боки. Досі Шепель була певна, що ці збори не матимуть для неї неприємних наслідків. Хіба не буває, що комсомольці не виконують того чи іншого доручення?

Проте присутність класного керівника й директора школи стривожила Ліду. Вони, певне, вважали це питання дуже серйозним. Водночас у дівчини майнула думка, що вона зможе знайти в них виправдання свого вчинку. Тому відповіла вона твердо, з переконанням, що правда на її боці.

— Відправити книжки я хотіла трохи пізніше. Затримка сталася через те, що я була дуже зайнята. Адже ми весь час кричимо, що комсомольці повинні показувати приклад у навчанні. Я всі дні не вставала з-за столу,—і уроки готувала, і повторювала пройдене.

— А комсомольці з книжками хай підождуть! — додав Віктор.— Тільки треба казати чесно: це не таке складне доручення, що позначилося б на твоєму навчанні!

— Я хочу висловитись,— сказала Марійка.— Ми давно знаємо Шепель, знаємо, що її мислення якесь інше, ніж у всіх нас. Занадто багато в неї сухого, холодного розрахунку. Ось, наприклад, була лекція в школі про історію театру. Шепель не пішла її слухати, бо, мовляв, історії театру ми не проходимо в класі. Якщо не проходимо, то тим більше, на мою думку, треба було послухати таку лекцію. І я тут хочу запитати тебе, Лідо, хто тобі дав право обмежувати коло своїх інтересів? Яке маєш право ти, комсомолка, випускниця, не цікавитись політикою, музикою, театром, літературою, туризмом, спортом? Ти одного разу заявила, що спорт тебе не годуватиме хлібом. Хіба може так ставити питання радянська дівчина?

— Коли демонструвався «Мусоргський»,— говорила далі Марійка,— ти не пішла на цей фільм. Нехай так, можливо, що й інші не бачили цього фільму. Але що ти сказала, Лідо? Ти сказала, що Мусоргський не відповість за тебе з хімії чи фізики — забула вже, про який ти предмет говорила. Ось у цих словах уся ти, Шепель! Ти — обмежена, а думаєш, що все знаєш, бо самозакохана. Від тебе часто можна почути такі слова: «Ну, що ти зі мною сперечаєшся?» Я, мовляв, такий авторитет, що нема чого зі мною сперечатись. Запам’ятай, Лідо: ніяким авторитетом ти в класі не користуєшся!

Потім слово взяла Ніна Коробейник.

— Я хочу,— сказала вона,— висловити свою думку й усього десятого класу: не комсомольські твої, Лідо, вчинки! Давай щиро, по-товариському поговоримо про твої успіхи в навчанні. Досі в тебе не було двійок. А за останній час уже завелась і двійка! Подумай, як ти її одержала? Ти розраховувала, що тебе не викличе Надія Пилипівна, і не вивчила уроку. Та ще й призналась у цьому, коли Надія Пилипівна питала! Цікавий випадок товариші, правда? Він яскраво показує, що вчишся ти, Шепель, не заради того, щоб знати, а заради п’ятірок! Для п’ятірок ти вчишся! Ти їх складаєш, як монетки: одна п’ятірка, друга. Так я собі уявляю...

Шепель не знала куди подіти очі. Вона то червоніла, то блідла, то зривала з носа окуляри й без потреби витирала скельця хусточкою. Те, що їй говорили сьогодні, говорили з такою пристрастю та ще в присутності директора школи і класного керівника, було куди дошкульніше і за карикатури, і за образливе прізвисько «вобла» (вона знала, що її так звуть у класі).

Аж ось почав говорити Юрій Юрійович, його слова Шепель слухала напружено. У неї ще й досі підсвідомо лишалась крихта надії, що вчитель якось відзначить її наполегливість у навчанні і хоч трохи підтримає.

— Я скажу дуже коротко,— промовив Юрій Юрійович.— Шепель треба міцно замислитись над своєю поведінкою, над усім своїм життям. Ми всі, вся школа, відповідаємо за неї перед народом, перед радянською громадськістю. І радянська громадськість матиме право спитати нас: «А як ви допомогли Шепель стати людиною нашої епохи, борцем за комунізм?»

Ліда заплакала. Ніхто не знав, що вона не раз боляче переживала від’ємне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до себе однокласників. Вона пояснювала це тим, що не вміє знаходити собі подруг, що не може бути веселою й дотепною в товаристві. Але останнім часом почала розуміти, що це не так, що всьому є значно глибші причини. На сьогоднішніх зборах було немов поставлено крапку над «і». Їй треба перебороти себе, зламати свій характер, відшкребти намул, який налип на неї.