Було вже пізно, давно зачинились двері за останнім відвідувачем, а Варя все не приходила. Щоб швидше минав час, Жорж почав працювати. Друкував фотокартки, промивав негативи, весь час прислухаючись, чи не стукає Варя в двері.

Жарко палали дрова в невеличкій грубці, за віконцем синів пізній вечір. Жорж глянув на годинник і зрозумів, що Варі сьогодні не буде.

— Сьогодні? А може, й зовсім? Ніколи?

Він заскрипів зубами, ображене самолюбство пекло його серце. Чи любив він Варю? Йому здавалося, що любив. Проте, коли вона сказала, що буде кінчати школу, Жорж сприйняв це як гостру образу. Як? Він повинен чекати?

До того ж з Сухумі знову прийшов лист, в якому говорилось, що треба поспішити з приїздом, щоб не загубити теплого містечка.

Ну, ні, він зуміє її вговорити, вона теж поїде! Всі його знайомі дівчата так і бігають за ним, тільки моргни. Не буде комизитись і Варварочка!

Що ж робити? Поїхати до неї самому? Це ж як? На уклін з проханнячком? Треба почекати ще день, а тоді зустрінути, ніби випадково, коли йтиме з школи...

Але Варя прийшла. Спізнилась вона тому, що спочатку вирішила не йти до Жоржа. Якщо справді любить, то прийде до неї сам, чекатиме, доки вона закінчить школу... Та час минав, дівчина уявила, як бідний Жорж чекає її. Не витримала і вийшла з дому.

Вже коли сіла в тролейбус, згадалась остання розмова з Юлею, комсомольські збори, доручення, яке їй дали. Її хвилювало, що про неї так турбуються, вона була вдячна і Юлі, і Юрію Юрійовичу: адже всі вони хочуть їй лише добра.

Тільки як вона житиме далі в буркотливої тітки, як вона терпітиме її докори, лайку, щоденний гніт? Та й що чекає її? Не вічно ж сидітиме на шиї в тітки. Вчитися далі вона не може, треба шукати й роботи, й кутка. Залишиться кінчати школу — що скаже тітка? Яке життя настане? Ні, єдиний вихід — Жорж.

Він зустрів Варю усміхом, від якого дівчину пересмикнуло. Та відразу ж узяв її за руку, приголубив і слова не сказав, що не сподівався вже сьогодні побачити.

— Варварочко, я знав, що ти прийдеш. Яка розмова! А куди ж тобі йти, як не до мене? Розлюбезна тіточка шкіру з тебе здере і спасибі не скаже. Я знав, я все знав!..

У Варі майнула гірка думка, що Жорж користається з її безвихідного становища, що вона наче в пастку потрапила.

Їй було страшенно шкода розлучатися з школою, з Юлею, з Юрієм Юрійовичем, особливо після того, як вона дістала таке доручення. І їй стало шкода саму себе.

Вона тихенько заплакала.

— Варварочко, що я бачу? Мені жаль твоїх синіх оченят. «Сільво, ти мене не любиш! Сільво, ти мене погубиш!» Ну, давай по-хорошому. З чим ти прийшла? З плачем чи з усмішкою радості? Варварочко, договір дорожче грошей. Чого ж ти плачеш?

— Хіба не можна, щоб я... щоб кінчити школу?.. Атестат одержала б...

— Я бачу, ти атестатом хочеш розбити наше сімейне щастя. Ну, подумай, подумай, подумай усіма клепочками: що таке атестат? Формальність! Ти його що — цілуватимеш? На всесоюзну виставку пошлеш у Москву? Ілюзія! Все життя пролежить він на дні якогось комодика.

Варя перестала плакати, глянула на нього. Він сидів верхи на стільці з червоними, як у ляльки, губами, а над ними були наче намальовані маленькі вусики. І Варі здалося на одну мить, що вона бачить не живого Жоржа, а вивіску перукарні. Подібність була така разюча, що дівчина мимохіть посміхнулася.

Жорж зрадів:

— Ура, ура! Я завжди казав, що «улыбка — это флаг корабля!» Варварочко, у мене такий стратегічний план: завтра, в суботу, ми запишемося, у неділю — на Сухумі.

Враз він щось згадав, схопився з стільця.

— Ой, забув! Я ж твій портрет зробив, вісімнадцять на двадцять чотири! Мармелад — не портрет! Перебрав усі твої двадцять негативів, вибрав найкращий і збільшив!

Він розгорнув перед Варею аркуш блискучого фотопаперу.

Дівчина сплеснула руками:

— Навіщо ж ти пофарбував його в рожевий колір? Справді — мармелад.

— Драсте! Вам не подобається? А в який же колір фарбувати? В чорний? Не про те мова. Вирішено — завтра?

— Що?

— Я хочу почути з твоїх уст «так». У суботу — загс, у неділю — на поїзд.

— Чого ж так швидко? Подумати треба.

— Думали вже, досить. Індик теж довго думав — знаєш?

Варя мовчала.

— Ну, думай, дитинко. Щастя — воно теж з крильцями. Пурх — і немає. То як же?

Стінний годинник немов спросоння захарчав, пробив дванадцять.

Варя здригнулась. Як пізно! Треба повертатись додому. Додому? Чи є ж у неї дім?

Глянула на Жоржа:

— Я піду, Жоржику. Ти ж проведеш мене?

Обняла за шию, зазирнула у вічі, зашепотіла:

— Жоржику, сонечко моє, в суботу ніяк не можна, в суботу великий вечір молодих виборців. Розумієш, які вперше в своєму житті вибирають депутатів. Подумай: уперше в житті! І наша школа виступатиме з хором. Мені теж доручено, я слово дала, Жоржику. Співатиму.

— Знову ти з своєю школою!

— Аякже, це ж — школа! Але я згодна, згодна, Жорже. Тільки вже після вечора, в понеділок.

Жорж зітхнув:

— Остання відстрочка. Отже, план змінився: в понеділок — загс, у вівторок — їдемо.

Тихо, майже пошепки, Варя промовила:

— Гаразд. Я скажу тітці...

Вона подумала, немов щось забула.

— Жоржику, я хотіла тебе ще спитати: навіщо ти граєш у карти? Минулого разу я в тебе застала гравців... Що як ти програєш багато грошей? Зовсім програєшся?

Жорж гучно засміявся.

— Ох ти ж, конфетка! Тебе тільки це турбує?

Нахилився, зробив круглі очі, зашепотів:

— Я ніколи не програю, хіба навмисне першого разу, щоб заманити. Слово таке знаю! Не зрозуміла? О, мила невинність!

Електрифіковану карту гідростанції було встановлено в агітпункті виборчої дільниці. Внизу, в куточку, на карті був напис, що карту зробили піонери п’ятого класу 104-ї школи Коля Сухопара, Гена Маслов і Петя Малюжанець.

Троє хлоп’ят почували себе героями дня. Але Ніну особливо радувало, що роботою Сухопари і його помічників гордиться весь піонерський загін. Коли діти на зборі казали «наша карта», Ніна почувала, що в цьому «наша» є якась частинка і її праці як вожатої.

Звісно, як і раніше, Сухопара любив пустувати, борюкатися з товаришами, але на уроках сидів тихо, не було в нього тепер тих злісних витівок, за які не раз викликали його до директора.

Хлопчина прив’язався до Ніни, намагався стати їй у пригоді, а на піонерському зборі дбав за порядок і організованість.

Був такий випадок.

Хтось з піонерів назвав Юшу Кочеткова «чиновничком». Сухопара налетів півнем:

— Ти забув, про що нас просила Ніна? Щоб ніяких прізвиськ не давати! Забув, кобиляча голово?

В стінній піонерській газеті Ніна розповіла про роботу свого загону, дуже похваливши Сухопару за карту. Статтю прочитала старша піонервожата Зоя Назарівна і обурилась:

— Ти розумієш, до чого це веде? Ти хоч подумала, що ти робиш?

Ніна здивовано підняла брови:

— За що ти мені вичитуєш? Я нічого не розумію.

— Я так і знала, що не розумієш, а то б ти замислилась. У стінгазеті ти розхвалюєш піонерів, і на карті, що вони зробили, на показ усьому народу виставляються їхні прізвища. А все це веде до того, що штучно роздувається в дітей честолюбство. Ти не виховуєш у піонерів скромності. Сьогодні їм хочеться, щоб їхні прізвища красувалися в стінгазеті, а завтра з’явиться пристрасть бачити своє ім’я в пресі. Так зростають у нас графомани! Хай би краще статтю написали самі піонери. І в того ж Сухопари може виникнути думка, що вожата до нього підлабузнюється.

Ніна розгубилась від цього несподіваного обвинувачення.

— Я не згодна з тобою,— промовила вона,— ти просто... помиляєшся, Зою. Нашим видатним людям уряд дає ордени, нагороди. Кращі учні-випускники одержують золоті і срібні медалі...

— Я кажу про дітей, піонерів!

— А ти хіба не бувала на виставках юних техніків чи юннатів? Там на кожній моделі позначено, хто її зробив, на кожній рослині поставлено ім’я школяра, що її виростив... І про хороші діла наших піонерів пишуть усі піонерські газети.