— Зараз Юля одягнеться. Вибачайте, що доводиться чекати.

Вона почала розповідати про те, як вчаться її Митрик і Федько, як Митрик не шанує одежі — так усе на ньому й горить.

Юлі було чути уривки розмови, вона похапцем вдягалася, побоюючись, щоб мати не сказала чогось «зайвого». Дівчина глянула на годинник і схвилювалась — зараз повинен прийти батько. Що як він напідпитку? Не хотіла, щоб Віктор побачив його в такому стані.

А Віктор слухав Мотрону Карпівну, непомітно оглядав кімнату і з таємною радістю думав, що ось тут живе Юля, за цим столом вона допомагає Митрикові й Федькові готувати уроки, ось на гвіздку висить її портфелик, а на тому столику, що в кутку, лежать її книжки. Здавалось, кожна річ у цій кімнаті овіяна присутністю Юлі, незримо ховає в собі дотик її рук.

Мотрона Карпівна помітила, що хлопець дивиться на червону паперову троянду, і пояснила:

— Юленька робила! Вона в нас усе вміє. А вишивала ж як — ще в шостому класі. Тепер часу немає. Іншим зайнята. Усе читає і виписочки собі робить, а то — за уроками сидить.

Вікторові дуже захотілось погладити паперову троянду, відчути під долонею її шелест, та цієї хвилини вийшла Юля — сяюча і заклопотана:

— Ми не спізнимось?

Хлопець глянув на її шовкове, але скромне коричневе плаття, і Юля здалася йому такою чепурною і такою милою, що в нього завмерло серце.

На вулиці Юля спитала:

— Ти чому так дивишся на мене?

— А як же я можу інакше дивитись на тебе? — відповів Віктор.— Як ми здружились з тобою, Юлю! Я так часто думаю про тебе. Заплющу очі — і мені здається, що ти поруч зі мною, ми взялися за руки і йдемо вперед, ідемо...

— Скажи, Вітю, чим я тобі подобаюсь?

— Важке запитання. Відразу й не відповім. Мабуть, тим, що ти — Юля Жукова... така, як є, з твоїми хорошими думками, мріями. Мені здається, що ти, приміром, могла б, як Зоя, піти на подвиг. Могла б же? Правда?

Юля замислилась.

— Я думаю над твоїми словами, Вікторе. Я люблю свою Батьківщину, правда. Та хіба цього досить?

— Ну? Як же?

— А так. Не досить! Не дивно любити таку Батьківщину, як у нас — єдину в світі! А от чи вмієш ти ненавидіти?

Віктор здивовано підняв брови, та Юля з запалом продовжувала:

— Так, так, якщо ти по-справжньому любиш,— чуєш, по-справжньому Вікторе,— зумій же всім серцем і ненавидіти все те, що заважає нам іти до комунізму! Ненавидіти й боротись проти нього! Ось тоді не тільки ти любитимеш, а й тебе полюбить Батьківщина. Це важче — заслужити любов народу, важче, ніж самому любити!.. Відданість народові треба ще довести своїми ділами.

— Що ж,— сказав Віктор,— кожен і доводить. І агроном, і інженер, і робітник. Вірно ж, Юлю? Робітник, який, скажімо, варить сталь. А на ній найвища в світі — радянська марка!..

Величезний зал кращого в місті театру дзвенів од молодих голосів, сміху, пісень, що раптом зривались то в одному кінці залу, то в другому. Гул перекочувався хвилями, хлюпав прибоєм у високі, прикрашені мозаїкою стіни, підносився вгору до білосніжного купола, осяяного сліпучими люстрами.

Юлі Жуковій пощастило знайти вільне місце в третьому ряду. Просто перед її очима полум’яніла оксамитова вишнева завіса, ледь-ледь здригаючись, немов від подиху багатолюдного шумливого залу. Всюди — в партері, в ложах — весела молодь з нетерпінням чекала початку урочистих зборів, після яких мав відбутися концерт.

Юля чекала цього концерту з особливим нетерпінням, бо до програми входив окремий відділ «Комсомол і пісня», який приготували старшокласники її школи. Хвилювалась учениця й за Віктора, який з самого початку пішов за куліси, бо мав виступати від шкільної молоді.

Йому надали слово відразу ж після доповіді. Коли він вийшов на трибуну і глянув у зал, Юлі здалося, що його очі відшукали її. Вона нахилилась, побоюючись, щоб він не розгубився. Знала, що промову в нього записано, але тремтіла за кожне його слово. Коли одного разу він зробив паузу, у неї перехопило подих. Закінчивши, Перегуда вже сходив з трибуни. І знову здалося дівчині, що він, глянувши в зал, відшукав її серед тисячі інших дівчат і юнаків.

Вона мимохіть озирнулась — чи ніхто з сусідів не помітив того погляду, не зрозумів, що він належав тільки їй. І відразу їй стало соромно — вона поводилася, як дурне дівчисько.

Перед концертом Жукова вийшла з залу і боковим коридором пішла за куліси. Її зустрів Віктор.

— Зараз об’єднаний хор,— повідомив він,— а тоді «Комсомол і пісня»!

Він розчервонівся, рухи в нього були неприродно жваві. Юля зрозуміла: він дуже хвилювався перед своїм виступом і зараз був щасливий, що промова вдалася якнайкраще, його слухав увесь величезний зал, і вона, Юля, теж слухала й бачила його на трибуні.

В невеличкій кімнаті за сценою зібрались старшокласники, які виступали в концерті.

Вова Мороз, тримаючи на колінах баян, щось розповідав Ніні Коробейник, і вона слухала, не зводячи очей від його обличчя. Юля побачила, як до них підійшла Варя Лукашевич, відкликала Ніну і почала з нею про щось тихо розмовляти.

— Та ні, все буде гаразд! — голосно промовила Ніна.

Юля протиснулась до вчителя малювання, який керував у школі хоровий гуртком, його тісно обступали учні-співаки.

— Якове Тихоновичу,— звернулась до нього,— скажіть, будь ласка, як Лукашевич? Що вона?

— Що саме вас цікавить? — відповів запитанням на запитання вчитель.— Як вона підготувалась? Чудово! Надзвичайні здібності. Але...

Він озирнувся і тихо додав:

— Саме за неї я дуже боюся. Вона така несмілива, що на сцені може розгубитись. Вийде — і ані пари з уст. Вона ніяковіє навіть тоді, коли співає переді мною чи перед товаришами. Навіщо ви нав’язали дівчині таке тяжке переживання? Це просто жорстоко! Не розумію, не розумію! Мені її страшенно шкода! Я не можу!

У Юлі стиснулось серце від важкого передчуття. «Провалиться, Варя, провалиться!»

Вона розуміла, що від сьогоднішнього виступу Лукашевич залежатиме, який шлях обере собі учениця.

Хтось тихо покликав її:

— Жукова!

Вона озирнулась і спалахнула радістю:

— Юрій Юрійович!

— Ви вже розмовляли з Лукашевич? — тихо спитав він.— Поговоріть з нею, підбадьорте! Вам це буде зручніше, ніж мені. Я боявся, що ви не зробите цього. Бачу, бачу, що помилився. Зараз ви, мабуть, хвилюєтесь за неї більше, ніж вона сама.

Юлю вразила ця чуйність класного керівника. «Як Юрій Юрійович пам’ятає про всіх нас?»

Вона підійшла до Варі і з виразу її обличчя побачила, що можуть справдитись найгірші передбачення. Лукашевич не тільки боялась свого виступу, а й була просто пригнічена від самої думки, що доведеться вийти на сцену. Вигляд у неї був нещасний і приголомшений.

— А може, мені зовсім не треба виступати? — з надією звернулась вона до Юлі.

Це була мить, коли й сама Юля завагалась: чим отак мліти душею, чи не краще для цієї дівчини зовсім відмовитись од виступу?

Та Жукова зібрала всю свою силу волі і, як тільки могла, твердо й незаперечно промовила:

— Варю, навіщо ти таке кажеш? Усі ж знають, що ти проспіваєш чудово! У кого з нашої школи є ще такий голос, як у тебе?

На зблідлих щоках Лукашевич пробився рум’янець:

— Ти серйозно? Ні, ти — справді?

— Варюшо, ти чудна дівчина! З таким голосом, як у тебе, треба в консерваторію. Ти будеш відомою співачкою, Варю. Тебе вся країна слухатиме, а ти боїшся виступати перед нами. Подумай — перед такими ж юнакам й дівчатами, як і ти сама!

— Зовсім я не боюсь, а тільки мені незвично, і від того все всередині холоне.

Від цього пояснення Жуковій не стало спокійніше, але вона бачила, що Варя вийшла з стану пригніченості.

Тим часом учні вже виступали: проспівав шкільний хор, потім грав на баяні Вова Мороз, співали дует дві учениці з дев’ятого класу.

З програмою в руці вбіг у кімнату Віктор Перегуда:

— Лукашевич! Де Лукашевич?

— Я тут! — ослаблим голосом обізвалась Варя.

— Зараз оголошую твій виступ! Пішли! Ніно, ти готова?