Раптом чомусь згадалось, як Залужний колись спитав, чи не хоче вона віднести своє оповідання до редакції, і як від самої думки про це в неї похолонуло серце. Але чим більше працювала Ніна над рукописом, тим усе виразнішим ставало бажання бачити свій твір надрукованим.

Найяскравіше уявлялось, як вона розкриє журнал перед Вовою Морозом. Що скаже Вова?

Останнім часом вона шукала його товариства. Вова таки художник, у нього, безумовно, талант, хлопець він розумний і, здається, розуміється на мистецтві. З таким приємно подружити. До того ж і він, видно з усього, хоче дружити з нею, з Ніною Коробейник. Ще б пак! З ким же йому й дружити, як не з нею!

Вчора Вова Мороз приніс у клас показати свою нову картину. Олійними фарбами намалював він краєвид. Узлісся, падає багряне і жовте листя, степова дорога вдалині, і над полями зграя перелітних птахів. А на передньому плані стоять групою піонери і дивляться вслід птахам. Під картиною підпис: «У вирій птахи відлітають...»

Ніна просто зашарілась від задоволення: це ж їй першій Вова розповів сюжет... І підпис вона придумала...

І зовсім несподівано вколола згадка: чому він показав свою картину не їй першій, а Варі Лукашевич? Еге ж, він підійшов до Варі і, усміхаючись, розгорнув перед нею полотно. Їх оточили десятикласники, і з ними підійшла й Ніна...

Та це, напевне, зовсім, зовсім випадково. Інакше не може бути. Він увійшов у клас, побачив першою Лукашевич і попростував до неї. Що ж тут такого?

...Вночі Ніна прокинулась і в пітьмі засміялась: щось хороше, радісне перекочувалося в грудях, ходило хвильками. Згадалось оповідання! Було таке почуття, що твір уже надруковано в журналі і всі його читають, усі захоплюються... Тоді можна буде сказати Вові... Що сказати? А таке: «Ну, от ти — художник, я — письменниця. І зрозуміло, чому ми з тобою стали друзями...»

Вона поспішала в школу, а назустріч дув зовсім весняний вітер — вологий, теплий, поривчастий. Над містом мчали клапті розірваних хмар — білих, як гусячий пух. На майдані працювала снігоочисна машина, сніг був синій, насичений водою.

Відлига нагадала Ніні про весну, і хотілось думати, що березень уже не за горами і що так прекрасно жити, коли ти сама чула і щира, і твої вчинки такі щирі й хороші, і як чудово, благородно зробила вона, Ніна, коли своєчасно віднесла Марійчин зошит учительці...

Учениця згадувала всі подробиці свого вчинку, милувалася ним. Зрештою, їй мало дякували, бо інакше одержала б Марійка двійку з тригонометрії. А втім, не заради ж подяки вона зробила це. Просто в неї такий благородний характер, і все хороше перемагає в ній, і не можна й простити Марійці, що вона така невдячна і стримана. Інша кинулася б обіймати, а Марійка тільки промовила: «Щиро тобі вдячна, Ніно».

Ось зараз вона зайде в клас, побачить Вову Мороза і скаже йому... Що ж все-таки треба сказати йому? Здається, нічого. В очах у нього завжди відбиваються думки. Справді, як це зворушливо бачити в очах друга його думки?

Ніна швидко скинула шубку, чемно привіталася до Агафії Кирилівни і швидко пішла по східцях. Стара гардеробниця тільки головою похитала вслід: «Коза, ах коза!»

Захекавшись, учениця увійшла до класу і зупинилась. Вова сидів на одній парті з Варею Лукашевич і щось тихо їй розповідав. Варя слухала дуже уважно, і одно вухо було в неї зовсім рожеве, аж світилось. Це вухо чомусь особливо запам’яталось Ніні. Чому воно так розчервонілось?

Мороз глянув на Ніну, і їй здалося, що він зніяковів.

Не проронивши й слова, дівчина пройшла до своєї парти й сіла. Вхопила якусь книжку, розгорнула, почала читати, зовсім не бачачи літер. Але в ту ж хвилину встала і вийшла з класу, не глянувши ні на Варю, ні на Вову.

В коридорі стала біля вікна. На тополі сиділа зграйка горобців — мокрих і скуйовджених, на ковзанці у дворі сіріли каламутні калюжі.

«Як він сміє? — подумала з обуренням Ніна.— Невже він проміняв дружбу зі мною на цю... цю мовчальницю? Невже він не розуміє, що дружити зі мною — це честь для нього? Ну, гаразд! Якщо так — кінець!»

Хтось торкнувся її плеча, вона знехотя обернулась і побачила Юлю Жукову.

— Ти чому така наїжена? Нінко, що сталося?

Ніна дивилась на Юлю сухими байдужими очима.

— Не виспалась? — допитувалась Юля.— Розчарувалась? Зневірилась? Чи, може, безнадійно закохалась? А втім, я пам’ятаю, як ти колись запевняла, що стріли любові ніколи не вразять твого серця.

В її голосі бринів іронічний смішок, але вчувався і незрозумілий сум.

Ніна враз насупила брови, гордо підняла голову:

— Ти помиляєшся. Я ніколи не буду нещасливою ні в коханні, ні в дружбі. Просто в мене поганий настрій. От і все. Мабуть, таки не виспалась.

Юля промовчала. Ніна була зараз трохи смішною в своїй гордовитій позі.

Ніхто не знав, у тому числі й Ніна, що дружба Юлі і Віктора розбилася і що, не змовляючись, обоє вони приховували це від усіх. Юля не сказала про це навіть Марійці. Навіщо їй звірятись у такому? У неї своє, безмірно тяжке горе. Так ніхто, навіть мати і найближчі подруги, не знав, як болісно переживає Юля розрив з Віктором.

Коридор сповнювався молодими голосами. Пройшов Микола Сухопара з товаришами, гукнув:

— Здрастуйте, Ніно! Сьогодні в нас контрольна!

З Віктором Перегудою пройшов Мечик, про щось гаряче сперечаючись. Сходились учителі, прийшли Юрій Юрійович і Надія Пилипівна, з директорської визирнула Тетяна Максимівна. Мимо Юлі тихо проскочили Федько й Митрик — хлоп’ята не любили, коли старша сестра на людях розмовляла з ними, вони й самі були вже «дорослими». (В школі скінчився ремонт, і тепер і молодші, і старші класи працювали в одну зміну.)

Сьогодні десятикласники знову були захоплені домашнім твором Марійки Поліщук з російської літератури. Російську літературу в десятому класі викладав завуч Олег Денисович Малобродов, з чорними, блискучими очима, які робили дивний контраст з його золотистими бровами і таким же світлим волоссям. У школі він був відомий, як організатор масових екскурсій учнів то в музей, то на археологічні розкопки, то на завод.

Учитель він був вимогливий, пояснював урок чудово, весь клас завжди слухав його, затамувавши подих. Якщо хто з учнів погано відповідав, Олег Денисович вихоплював з кишені носову хусточку, вставав з місця і починав хутко ходити по класу. Потім зупинявся, підходив до учня і клав йому на плече руку:

— Голубчику, не можна так говорити про художній твір. Письменник писав його кров’ю серця, а ви тут заникуєтесь, дивитесь на стелю, чекаєте підказувань. Сідайте, сідайте швидше!

Ніна Коробейник побоялась дати вчителеві на розгляд своє оповідання. В дев’ятому класі одна учениця принесла йому свої вірші. Олег Денисович прочитав, почервонів і сказав:

— Що ви робите? Невже ви серйозно думаєте, що тут є щось схоже на поезію?

А потім довго розмовляв з ученицею, доводячи, що вона даремно витрачає час.

Вірші й справді були дуже примітивні, інший п’ятикласник написав би краще. А учениця вважала себе за справжню поетесу, хоч майже в кожному класі сиділа по два роки. Та у Ніни холонуло в грудях від самої уяви, що Олег Денисович з властивою йому відвертістю може сказати і їй: «Що ви робите?» Дуже хотілося почути його думку про своє оповідання, та... брав страх.

Учитель швидко зайшов у клас з купою зошитів, на ходу поправляючя п’ятірнею золотисте волосся; обличчя його сяяло, очі іскрились. Черговий підійшов до столу, та Олег Денисович тільки руками замахав:

— Потім, потім! Спочатку про роботи. Тут у нас... Маріє Поліщук, я з захопленням читав ваш домашній твір! Хочу поділитися радістю з усім класом. Сідайте, Маріє Поліщук, я зараз прочитаю вголос те, що ви написали. Слухайте, з якою любов’ю і знанням написано роботу.

Він почав читати, підносячи вгору палець, коли хотів звернути увагу учнів на якесь особливо вдале місце. І весь урок десятикласники обговорювали Марійчин твір. Олег Денисович радів кожній цікавій відповіді, кожному вдумливому зауваженню і наприкінці уроку попросив Поліщук розповісти, як вона працювала над темою.