— Ви... ви зовсім даремно...— сказала вона лікареві.— Я ж... я все знаю...

Петро Онисимович настовбурчив віхтики брів і сів напроти Марійки,

— Що ж ви знаєте, скажіть, будь ласка?

Марійка притиснула до лоба руку.

— Ні, не треба так,— промовила вона,— мати помре, я ж знаю.

Лікар встав і пройшовся по кімнаті. Дівчина стежила за його кроками. Зараз вона бажала тільки одного: щоб він сказав їй, що залишається ще якась маленька надія. Хай би навіть це була неправда, але хай він скаже цю неправду так, щоб хоч на хвилину повірити йому.

І сама ж розуміла, що це легкодухість, що й прийшла сюди тільки для того, щоб остаточно переконатися в правді.

Петро Онисимович упіймав на собі благальний погляд дівчини.

— Ви хочете знати правду і боїтесь її,— м’яко промовив він.— Ви зустрілися з серйозним випробуванням, з великим горем. Але і в горі треба поводитися гідно.

«Горе... Випробування... Зараз він скаже щось страшне»,— майнуло в Марійки.

Ні, про все вона вже знає, страшнішого не може бути. Лікар дуже гарно сказав: поводитись і в горі гідно... Вона буде гідно поводитись, вона знає вже страшну правду.

— Стан Євгенії Григорівни тяжкий. Але не можна сказати, що немає ніякої надії. Ми продовжуємо лікування. Робимо все можливе.

— Мама дуже мучиться?

— Рани загоюються, і тепер вона вже не так страждає, як раніше. Ми впорскували їй пеніцилін, збили температуру до нормальної. Гадаю, що скоро ви зможете побачитись. Але яка мужня жінка! Я ніколи не чув від неї жодної скарги. Інша б на її місці... та що казати!

Дівчина пильно дивилася у вічі лікареві, намагаючись прочитати те, що він не договорює.

— Чому ж мама захворіла? — допитувалась дочка. — Де вона захопила цю хворобу? Що її викликає?

Лікар розвів руками:

— Наука цього ще, на жаль, не знає...— І після короткого мовчання додав: — Отож і певних ліків проти пухирчатки ще не знайдено.

— Скажіть,— запитала Марійка,— чи може тут бути якась помилка з діагнозом?

— Діагноз поставлено правильно.

Марійка встала.

— Вибачте. Дуже вам вдячна...

Надворі вже смеркло. На вулицях лютувала хуртовина. Мокрий сніг заліплював Марійці обличчя, сідав на брови, на вії. Свистів вітер уздовж тротуарів. Мимо проїздили тролейбуси, за засніженими освітленими вікнами рухалися людські тіні. Неонові літери реклам світилися крізь снігову каламуть тьмяно і химерно. Вітрини крамниць теж замітало снігом. Перехожі кутались, нагинались, а вітер свистів, рвучкий і пронизливий. Тільки біля кінотеатру вирував живий людський потік, немов не було ні завірюхи, ні холодного вітру.

Вітер ніби прохолоджував гарячу кров, щоки, і Марійці було приємне його крижане дихання.

Вона йшла тротуаром без мети. Їй хотілось уявити себе самотньою. Мати вже померла, і ось вона йде сама-самісінька крізь хуртовину, йде вечірніми вулицями і майданами. Але виникали обличчя подруг, однокласниць, просто в серце дивились великі очі Юлі Жукової, щось говорив Юрій Юрійович, і замість самотньої дівчини Марійка бачила себе то в школі за уроками, то на майбутньому екзамені.

Ось зараз вона повернеться додому і сяде за книжки. Треба, щоб усе було так, як раніше. Підручники, зошити, настільна лампа. Як це хороше — хуртовина за вікном, шелест сторінок, і... працювати, працювати!.. Щоб усе було так, як раніше... Ах, мамо, мамо!

Проходячи мимо міського саду, звернула на майданчик, де стояли вітрини з газетами. Над кожною вітриною світила яскрава лампочка, і сніг заліплював їх, запорошував скло вітрин. Зараз нічого не прочитаєш. На майданчику безлюдно, лише вітер свистить у гілках дерев.

Під склом видно клаптик газети, сніг його заліплює з кожною хвилиною. З-під снігового серпанку виглядає фото дівчини. Притулившись до вітрини, Марійка ледве розбирає підпис під фотографією — це комсомолка, яка одною з перших з’явилась на будову Каховської гідростанції. Дівчина гордо дивиться на Марійку, дивиться кудись у далечінь крізь завірюху, а за нею вирисовуються контури екскаватора. Губи в дівчини міцно стиснуті, обличчя вольове, мужнє.

«Така завжди поводиться гідно»,— думає Марійка, і їй здається, що ця дівчина, яка працює далеко звідси, на легендарному Каховському плацдармі, чимось дуже схожа на матір. Ось і підборіддя в неї — таке тверде, немов з чистого мармуру, і ці риси біля рота...

Ззаду почулися кроки. Марійка побачила жінку в теплій хустці і ватяному піджаку, з мітлою в руках.

Немов продовжуючи розмову, жінка звернулась до Марійки:

— Ото я й думаю: хтось і в хуртовину підійде, перегляне котрусь газету. Ай, мете! А ми теж пометем, а ми теж... Я щоранку всі газети перечитую. Вивішу і перша читаю. Одну газету, другу. І «Правду», і про медицину, і про кіно. Все мені думається, що про мою дочку щось напишуть. А напишуть, я це скажу хоч кому. Дочка моя, бачте, в Мурманську капітаном на кораблі. На такому, що ото рибу ловить. Карточку прислала. Влітку в гості до неї збираюсь. Відписую їй, що я тутечки теж на посту. Начальник над газетами. Їх тут у мене тридцять газет і журналів, хоч порахуйте.

Жінка засміялась дрібним дзюркотливим смішком. Вона згадала, мабуть, щось цікаве і втішне — може, про дочку-капітана,— і сміючись хитала закутаною головою. Енергійно почала обмітати з вітрин сніг.

Додому Марійка повернулась, трохи заспокоївшись, з наміром відразу ж сісти за підручники. Відчувала навіть докори сумління за свій хвилинний відчай, за розгубленість. Просто ніяково було вдаватись у розпач перед комсомолкою з Каховського будівництва, і перед дівчиною-капітаном, та й перед тією жінкою з мітлою. А що скажуть у класі товариші, що скаже мата коли вона, Марійка, зійде на трійки, перестане вчитися?

Марійка поклала перед собою книжечки, розгорнула зошит. І тут хтось постукав у двері.

На порозі стояла Варя Лукашевич.

Марійку вразив її вигляд. За останній час Варя дуже змінилась. Вона немов виструнчилась, стала на весь зріст, як молода тополька, якій досі щось заважало вирівнятись. Навіть рухи її, раніше занадто обережні, тепер стали сміливіші, впевненіші. Все обличчя світилось, немов дівчина стояла перед вранішнім сонцем.

Заглиблена в думки про матір, завжди з тривогою за неї, Марійка досі просто не звернула уваги на ці зміни. А зараз, в одну коротку мить, коли Варя стояла на порозі кімнати, Марійка побачила її наче при спалаху вогню.

— Якщо я невчасно,— промовила Варя,— то просто скажи, без церемоній. Ні, справді, може щось у вас... чи в тебе... якась робота?

— Ні, ні, Варю,— замахала руками Марійка.— Я тобі дуже, дуже рада! А робота звичайна — уроки!

— Я й прийшла повчитись у тебе... як готувати уроки. Щоб так відповідати в класі, як ти, треба знати якийсь секрет. Я трохи не так сказала — не секрет нехай, а метод, чи що.

— Сідай, Варю. Ні, спочатку, звісно, роздягайся. Пальто давай сюди. Секрет страшенний, але тобі відкрию на знак дружби.

Варя спалахнула:

— Дружба? Зі мною? Ну, ти...

— Нічого не «ну»! — гаряче вигукнула Марійка.— От у мене передчуття, що ми будемо з тобою щирими подругами.

— Ой, далеко мені до тебе,— похитала Варя головою. — А все ж таки не хочеться бути в класі останньою!

До пізнього часу сиділи однокласниці за уроками. Варі важко давалися геометрія і алгебра. Того вечора вони розв'язали вдвох з Марійкою чимало задач.

— Потрібна практика,— говорила Марійка.— Іноді дивишся — хитрюща задача, просто — ребус! До речі, ти любиш розгадувати ребуси? Я — страшенно, і сама люблю їх придумувати. Ну, от така задача. Як за неї братись, з чого починати? Почнеш підходити з цього боку, з іншого, думаєш: та невже ж задача хитріша за мене? А може, я забула яку формулу? Буває, що й не вирішиш одразу, відкладеш зошит, підеш прогулятись. А в голові так і миготить: периметр, трикутник, гіпотенуза, конус... Прийдеш, знову сядеш, вчитуєшся, роздумуєш: а що коли ось так? І точно, схопила за ниточку, весь клубок почав розплутуватись. Але коли в тебе слабо з теорією, тоді задачі не розв’яжеш. Я вже по собі знаю, Варюшо. Ну, а ще, крім теорії, треба навчитись гострити свою думку.