Ніну оточила ціла юрба подруг і товаришів. Вова Мороз, Юля Жукова, Віктор, Ліда Шепель, Базилевська... Всі тиснули їй руки, вітали з медаллю, дівчата обіймали подругу, і раз у раз чути було звуки поцілунків. Юля Жукова сердечно притиснула Ніну до себе, поцілувала і шепнула:

— Нінко, ти з нами! Завжди! Правда?

Зворушена Ніна нічого не могла відповісти, і тільки мовчки обіймала подругу. Адже все могло бути інакше, зовсім інакше. І тоді не було б цих теплих потисків рук, і, напевне, без цієї ласки і дружніх обіймів сама медаль здалася б кусочком холодного металу.

Ніна очима шукала Марійку. В цю хвилину особливо хотілось бачити її біля себе.

До Марійки, протискуючись крізь коло хлопців і дівчат, підійшла незнайома жінка з високою пишною зачіскою.

— Ви не знаєте мене,— сказала вона,— але мені багато розповідав про вас Віктор. Так, так, я його мати, Лукія Федорівна. І я давно вас хотіла побачити. Дуже рада, що ось сьогодні... Одним словом — прийміть і від мене поздоровлення!

Вона по-материнському тепло обняла Марійку.

— І не тільки від мене, а від усіх матерів, які тут присутні... Ми щасливі за вас... Спасибі, дочко! Щоб була здорова й весела!

Від жіночого волосся, від її плаття йшла якась страшенно знайома суміш запахів, таких затишних — чи то печеного хліба, чи то запашного мила, чи то волошок. Марійка притиснула до її грудей голову, і враз усе те, що підсвідомо ні на хвилину не залишало сьогодні дівчину, зринуло нагору, прорвалось гарячими задушливими судорогами, які підступили до горла, стиснули дихання...

Марійка ледве перемогла себе й подякувала жінці, а тоді хутко пішла в комірчину біля роздягальні. Вона вскочила туди, де стояли відра і швабри, сіла на скриньці з тирсою і затремтіла від нестримних сліз. Затулила обличчя руками, але сльози текли між пальцями — гарячі, мовчазні, невтішні...

Здалека, з залу, долітав до Марійки відгомін розмов, вибухи сміху. В комірчині було зовсім тихо і півтемно. Пахло мокрою рогожею і гасом.

Двері тихенько розчинились, і на порозі зупинилась постать жінки.

— Ну, так і знала... Як із сльозами, то зараз сюди...

Марійка здригнулась і повернула до жінки мокре обличчя.

— Так і знала,— повторила Агафія Кирилівна.— Почергуй, кажу Насті, за мене, а я піду втішати дівчину. Я ж усіх втішаю. Як хто з учениць шмигоне сюди, то вже знаю, що треба втішати... А мене... мене хто втішить?..

Старенька гардеробниця примостилась поруч з Марійкою і несподівано схлипнула:

— Голубко моя... Сонечко...

Сльози так і потекли в неї по зморшкуватих щоках, одна крапля затремтіла на бородавці під оком.

— Донечка... Під Сталінградом її...

— Сонечка? — повторила Марійка.

— Соня. Сестрою була в польовому... Така була... Хіба розкажеш? А тепер кожна з вас... кожна нагадує мені Сонечку...

Марійка легенько погладила плече старенької. Розуміла, що тут ніякі слова втіхи не потрібні. Перед цим горем старої матері і свій власний біль затих, тяжка згадка затуманилась, зникла.

Агафія Кирилівна обняла Марійку, Марійка — її і так сиділи в півтемряві обидві: одна вже закінчувала свій життєвий шлях, друга тільки починала його.

— Ну, годі!

Агафія Кирилівна дістала хусточку, подумала й витерла Марійці, як дитині, підборіддя.

— Годі, кажу. Подруги ждуть. А може, вже й автобус приїхав.

Вони вийшли з комірки. Коридором поспішали Варя і Юля.

— Марійко! Де ти блукаєш? Ми тебе скрізь шукаємо! Швидше давай атестат на схованку Юрієві Юрійовичу! Зараз поїдемо!

— А що, є вже автобус?

Жукова махнула рукою:

— Уже всі посідали! Тебе ждемо! Ой, що це до тебе за павутиння вчепилося?

Біля шкільного під’їзду стояв червоний автобус. З розчинених вікон махали десятки рук.

— Швидше! Швидше! Що ж ви?

Другу частину вечора передбачалось провести далеко за містом, на березі річки. Господарча комісія в складі Ліди Шепель, Софи Базилевської і Вови Мороза ще два дні тому підшукала хороше місце на березі Дінця в дубовому лісі.

Хоч який просторий був автобус, а все ж таки в ньому стало тісно. На пікнік їхали всі випускники, Юрій Юрійович, Надія Пилипівна, Олег Денисович, батьки Віктора і батько Ніни Коробейник. Їхали ще дві офіціантки з ресторану. Вони везли в корзинах булочки й ковбасу — це додатково, бо всю іншу провізію й посуд завезли раніше.

Марійка навіть не помітила, як проїхали центр і околицю з присадкуватими котеджами для робітників велозаводу, як виїхали за місто, як мимо вікон побігли телеграфні стовпи з рядами проводів і закружляли поля з молодими лісосмугами.

В автобусі було шумно й весело. Невпинно звучали сміх і жарти, не встигала стихнути одна пісня, як починалась друга. Прекрасний і свіжий голос Варі Лукашевич, яка сиділа, обнявшись з Марійкою, виривався з загального хору, і здавалось, що його підхоплює грайливий вітрець з польових просторів.

Пісня рветься з грудей, вітрець дме у вікна, кошлатить волосся, лопочуть завіски, пропливають гайки, і знову поля й поля з високими хлібами...

Несподівано війнуло свіжістю ріки, автобус круто завернув ліворуч, і вже побігли назустріч немовби й лугові квіти, справжній килим з клеверу, золотого жовтцю і ромену. Віктор закричав:

— Яструб! Дивіться, яструб!

Усі повисовувалися з вікон. Над лугом летів великий сірий птах, на нього хоробро нападали кілька маленьких пташок. Коли якась пташка занадто близько підлітала до птаха, він робив у повітрі швидкий рух, немов пірнав униз.

— Дивіться, дивіться,— захоплено гукав Віктор,— ці пташки здаються проти нього ліліпутами!..

— Не ліліпутами, а бджолами, які намагаються вжалити! — обізвалась Жукова.

Вова Мороз висунув у вікно голову:

— Це не яструб! Які дурниці! Сова! Справді — сова! Її щось вигнало з денної схованки. Дивіться, як вона незграбно летить!

— Ану, пустіть і мене! — просила Марійка, зазираючи у вікно через голови.— Пустіть же! Я вам скажу — яструб чи сова!

Та птаха вже не було видно. Марійка побачила за лугом ліс, а за ним гору. Гора була вкрита лісом, на ній височіли густолисті дуби, і крізь них розтопленим червоним золотом струменіло передвечірнє сонце. Ріки ще не видно за високими кущами, та ось і вона блиснула рожевою від заходу сонця смугою.

Автобус зупинився біля переправи. Ріка була широка й повноводна. Біля берега стояв пором — два великих човни з настеленими на них дошками. На протилежному березі біліли на горбах хати в гущавині садків.

Юрій Юрійович першим стрибнув на пором і подав руку Надії Пилипівні. За ним почали стрибати інші. Лунко застукали каблуки на дерев’яному помості. Віктор і Саша Нестеренко взялися за довгі жердини й занурили їх у глибочінь.

— Взя-ли-и! Р-разом! Ще раз! — заспівав Віктор, налягаючи грудьми на жердину і відштовхуючись нею від дна.— Вовко, ти як там рулюєш? Ліворуч давай! Ну, що за друг! Йому кажуть — «цоб», а він — «цабе!»

Вова Мороз, який стояв на кормі й обома руками вчепився за незграбного дерев’яного руля, тут же зрозумів усю немудру механіку рулювання. Вода зашуміла, запінилась, пором повільно рушив уперед.

— Із швидкістю архієрея, який їде на велосипеді! — засміявся Олег Денисович.— Пам’ятаєте, у Чехова?

Він підійшов до Вови і став йому допомагати. Рулювати було важко, Олег Денисович скинув просто на поміст свого новенького білого картуза, в якому він був схожий на капітана, і русяве волосся збилось йому на лоб.

Пором з тупим поштовхом ткнувся у піщаний берег.

Місце для пікніка вибрали біля підніжжя гори в лісі, де ріка робила крутий вигин. Усі раптом замовкли, вражені тишею, яка, здавалось, тремтіла в повітрі, як туго натягнена струна. Доторкнись до неї звуком — і вона ахне у відповідь тисячоголосою луною, підхопить, понесе, заколише. Тільки далеко десь на узліссі сумовито кувала зозуля і якась пташка стомлено доспівувала свою пісеньку. Над водою вигравали стовпом комарі.

Рожевий відсвіт на поверхні ріки все темнішав. Десь на горі ще догоряло проміння, а тут, під горою, вже владно насувався присмерк. Він ішов з гущавини і ніс з собою могутню хвилю вологих запахів вечірнього лісу. На застиглій воді розбігались легенькі кола від ледве чутних сплесків верховодів, які хапали комашню. Лісова гущавина на протилежному березі здавалася вже зовсім темною стіною. Безшумно проплив човен з копичкою трави. Дідусь стояв на кормі з веслом. Востаннє гукнула зозуля й затихла.