Взимку ліс виглядає порожнім, хіба дятел своїм стукотом чи якась залітна ворона порушить тишу, а чи ще зграйка зябликів заметушиться на старій березі… Ото й усі враження. І все ж «Зеніт» все одно висів у мене на грудях завжди напоготові. Бо часом все ж щастило натрапити на білку або сполохати зайця з льожки. Але без відповідного об’єктива і заєць, і білка потім на фото все одно переважно виходили цятками на білому тлі… То я просто ходив собі лісом і ходив, читаючи сліди й ловлячи язиком сніжинки чи кидаючи ножем у стовбури дерев, а потім довго того ножа шукаючи. А часом лягав спиною на сніг і так, лежачи на снігу, робив рухи руками, наче птах крильми. Виходив дивний відбиток, що називався «Янгол на снігу».

Але одного разу мені таки неймовірно пощастило. Вже десь на самому кінці зими. Напередодні випав густий сніг, а потім настала відлига й рілля на городах перетворилася на болото. І тієї неділі я змінив маршрут, пішов не через городи, а вулицею, тобто асфальтом, до самого лісу. Наша вулиця також плавно переходить у ліс, що починається одразу за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової — пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається — Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села — Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.

Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки–но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1] слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з–під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут–таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.

В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.

Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню–дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по–справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.

З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом — річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі — Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума–професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією–Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки — у Курниках — і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор–географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль — найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому — 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска — північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де–не–де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з–під трави — оце й усе, нічого особливого. Там — Волинь, тут — Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» — ці гори ще й так називають — і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи — це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря.

А ще, відколи пам’ятаю, на тому рифі, на Об’їзній біля Збаража, на самій його маківці, стоїть огрядна цегляна будівля — склад міндобрив — або те, що від нього залишилося. Колись, ще студентом, біля того складу під кусючою осінньою мжичкою я довго спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

І скільки б тепер не проїздив повз руїни цього складу, щоразу про це згадую і, якщо хтось «голосує», обов’язково зупиняюсь. Одного разу підібрав двох жіночок, а вони виявилися Свідками Єгови й до самих Ланівців втирали мені щось про земні гріхи.

А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з–під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок–підберезників.

Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка — як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.

Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.