— Сашуню! А ти куди?..

Орко лізе купатися просто у штанах, Сашуня віддаляється. І враз щось начеб тріснуло, начеб якась невидима нитка.

Десь саме тоді я і відчув перший поштовх у скронях, але якось навіть і не подумав, що це може бути воно. Аж коли вже вдруге стиснуло, наче клешнями, от тоді вже і думка про запах кропу й про те, що і пігулки, і куртка залишилися на городі, на дошках під хлівом. Тоді воно й почалося. Це був дарунок, якого я не чекав. Саме тут чомусь не чекав. На череп знову наче хтось наступив, ні — просто вперся ногами, усіма ногами, ратицями і щупальцями, усім, що у нього було і що тепер стискало мою бідну голову. І я побіг. Туди ж, довкруж озера, услід Сашуні.

Через болото, де колись Джон утопив новенькі румунські ґумаки, я просто перелетів. Над болотом я ще раз подумав про повну молодого кропу кишеню на рукаві рибальської куртки, якого я нащипав на маминих грядках цілу жменю. І аж тоді я згадав, що ховав той кріп не в куртку, а в кишені штанів.

Не зупиняючись, я поліз у кишеню, хапнув його цілу пучку й почав тулити до носа, хекаючи вдихати, мняти у пучці і знову вдихати… Але чи то кріп був молодий, чи я швидко гнався понад берегом через кущі, але його запах я відчував якось дуже слабо. «Порошок від рвоти», — чомусь згадав я Орків вислів і, закриваючись від кущів руками, проскочив долинку й почав дертися під гору. Це вже було якось аж надто під гору, де лише густа папороть і трухляві пеньки з–під папороті. Зачепився за пеньок, ледь не збив носом сухостою й таки сповз у яму, наче вирву від снаряда. Тут їх кілька, люди кажуть, що це залишки від колишніх упівських криївок.

Коли вилазив з тієї ями, чув начеб позаду від болота чиїсь голоси, але голову й далі стискали клешні. Тільки тепер вони вп’ялися ще глибше, у саму середину мого мозку. Здавалося, цей біль уже несила терпіти, я хрипів і стогнав, і навіть не пам’ятаю, як побіг далі, вже з горбка, знову до води. І лише там, біля води, відчув, як ті клешні начеб поволі почали розтискатися, щупальці розмотуватися. А може, мене врятувала вода? Я навіть набрав її у жменю, окропив лице і приклав до чола разом з мокрим кропом.

І знову через кущі ліщини і папороть напролом понад водою, а далі кущі ще густіші. Невже то запах кропу і вода, і навіть без цитрамону? Кріп чи крос? І перша хвиля тепла, все, як має бути, головне — не зупинятися. Уже як бігти, то бігти!..

Коли закінчилися густі кущі, я спочатку побачив машину, а вже потім — людей. А вони побачили мене… Я зупинився й видихнув, і знову вдихнув і видихнув, і повторив це ще кілька разів, як це зазвичай роблять бігуни після фінішу. «Тепер ще треба знайти дуба», — майнуло в голові. Я піднімав угору руки і повільно йшов лісовою стежкою в обхід Старих ставків ще одного озерця — «лісового ока», що тулилося до великого озера, і враз несподівано почув голоси, а потім побачив людей. Саме у такій послідовності: спочатку почув, а тоді вже побачив їх, у лісі найчастіше саме так. Я вже почав упізнавати і Джона, і Йосипа, й інших, коли раптом до моїх вух долинуло скандування хором:

— Дов–га–ань! Дов–га–ань! Дов–га–ань!.. — Вони також мене впізнали.

Всі свої, і всі були тут! А я ще й думав, де вони поділися.

— Яшо! — ще прорізалося одиноке Джонове волання, і наступної миті все стихло: ні гомону, ні сміху. Було враження, що лише на ті вигуки їх і вистачило.

Бо коли я підійшов ближче, то побачив якісь жалюгідні недобитки, а не веселу армаду. Понурі, заюшені потом, у болоті з голови до п’ят, розляглися на траві біля верхнього джерела, де розходилися дороги. Джон, Йосип, Паша і ще якась дебела жінка років п’ятдесяти, у джинсах і босоніж, з давно немитим волоссям і великим животом. Десь я її вже бачив. Вона єдина була не в болоті і єдина курила, тримаючи між товстими чоловічими пальцями довгу тоненьку цигарку.

— Ну у вас тут і дороги, — першою озвалася жінка.

— Дов–га–ань! — подав голос Йосип, коли я підходив до них, і це було більше схоже на скигління.

— А де Карлсон? — запитав я замість привітання, про всяк випадок лівою рукою обмацуючи власну голову.

— У машині, — відповів Джон, що з усіх був найбільше замазаний болотом.

— А де машина?

Там, — показав рукою Йосип на дорогу позад себе у напрямку просіки й високовольтної лінії, що ховалася на горбі, за деревами.

— Що, не дали ради?

— Ще трохи, — видихнув із себе Джон.

— Ой, хлопці, ви як хочете, а я більше не можу, — подала голос дебела. — Треба якогось трактора на підмогу.

— Знайомся: це — Аня Потапенко! — буркнув Джон. — Анька! Київська школа. Нова класика… А це — наш Яша, про якого ми всі тут уже третій день згадуємо, — кивнув він їй на мене.

«О, ще одна на «а» знайшлася! — подумав я про цю Аньку. — Щось вони вже зовсім докотилися», — подумав я про хлопців.

— Приємно. А я вас ще у Харкові виглядав! — кинув я їй.

— На жаль, у Харків мені не вийшло, — якось наче приречено зітхнула вона. — Зате тут он засіли… Скажіть, як нам тепер виїхати? — Останнє речення прозвучало майже як звернення до офіційної особи.

— Це її машина, — уточнив Джон.

— А як вас сюди занесло, на цю дорогу?

— Там же був проїзд, я точно пам’ятаю, — розвів руками Джон.

— То стара дорога. Нею вже давно ніхто не їздить, — пояснив я.

— Я там знаю, стара чи не стара? Але ж ми колись звідти заїздили.

— Коли то ще було? І чим — велосипедами?..

Цієї миті позад мене почувся якийсь рух. Бо ж у лісі майже завжди так: спершу чуєш. Я оглянувся і побачив на стежці позад себе Сашуню, а за ним — і всю нашу бригаду. Очолював ходу схвильований і прямий, як струна, Сашуня, за ним дріботіла Анжелка з моїм «Ніконом» на шиї, потім — Вікя і Куля, що виглядав найбільш переляканим, а замикав ходу Орко у мокрих штанах.

— А це мої, — сказав я, перестав триматися за голову і зробив кілька кроків їм назустріч. — Знайомтеся…

— Ну ти й налякав нас, слухай! — першим подав голос «двійник». — Як твоя голова?..

— О, Яшко, то що таке, не шуткуй, ти так рвонув!.. — дивився на мене круглими очима Куля.

— А що таке? — здивувався Джон.

— Т–с–с! — я приклав вказівного пальця до рота. — Тихо. Все в нормі…

— Ого! Як у Сенегалі, — подав голос Йосип, і я здогадувався, що викликало його здивування.

— А чого ж ти так побіг? — не вгавав Вікя.

— І ми за тобою, — додав Сашуня.

— Я просто сцяти захотів, а ви чого?..

Хоч я намагався говорити майже пошепки, Анжелка все чула й також дивилася на мене великими очима, повними тривоги. Я підморгнув їй:

— Все нормально.

— Ну, диви! — відповів замість неї Вікя.

— Хлопці, давайте знайомитися! — подав голос Паша. — О, а цього я вже знаю, — кивнув він на Орка. — Колись під одним дубом напроти Верховної Ради стояли.

Орко також зрадів, вони обнялися. Потім він ухопив за руку Аньку, нагнувся поцілувати, але послизнувся на траві й з розгону сів на гепу, і вже Анька нагнулася над ним, почала підводити. А коли Орко нарешті встав, то якось ніжно, майже по–материнськи, почала обтрушувати йому спину.

— А чого ви такі, наче після побоїща? — звернувся я до Йосипа.

— А о — Сусанін! — показав він на Джона. — Завів нас у ліс і каже, що так має бути… Там машина, і бідний Ростик у ній. Ну, ти ж розумієш, Ростик… — Йосип почухав себе нігтем по шиї.

Коли черга дійшла до Анжелки, а зацікавлені погляди й до того кидали на неї і Йосип, і Паша, і Аня, і сам Джон (коли вона тільки з’явилася у супроводі моїх хлопців, Джон підвівся й почав обтрушувати з болота джинси), я сказав:

— А це — Анжелка, гарна дівчина!

Друга частина фрази була, очевидно, зайвою, але ж уже вилетіло… Анжелка знітилася, хоч і намагалася не показати цього. Пізніше, коли всі уже перезнайомилися і гуртом подалися лісовою дорогою до високовольтної «колисати Ростика» (вирішили назвати це саме так), я нарешті знайшов можливість обмінятися кількома фразами зі своїм шоколадним щастям.