Вперше Тернопіль згадується під 1540 р., коли Сигізмунд І видав краківському каштеляну, великому коронному гетьману Яну Тарновському, грамоту на володіння територією сучасного обласного центру і його околиць з умовою спорудження замку в урочищі Сопільче (чи Топільче). Замок мав охороняти південно–східні кордони королівства від набігів татар. Однак люди селились тут значно раніше. Їх приваблювали родючі землі на лівому березі Серету, дрімучі ліси, в яких можна було сховатись від нападників. В Тернополі та околицях виявлено сліди стоянок первісних людей, тому припускають, що територія міста була заселена вже в Х тис. до н. е. Давньоруське укріплення Сопільче було зруйноване під час зимового 1240—1241 рр. походу Батия до Карпат. За деякий час воно відродилося, з 1349 р. перейшло, як і вся Західна Україна, під владу Польщі та Литви.

У XVI столітті Тернопіль займав невелику територію. Місто охороняли Шевська, Кушнірська вежі та Кам’янецька брама. Разом із замком, синагогою, церквою Різдва та Воздвиженським храмом вони входили у фортифікаційну систему давнього Тернополя.

Місто з трьох боків оточувало озеро та болота, а зі сходу воно було укріплене широким сухим ровом з валами, частоколом і двома вежами в кутках. Поза центральною частиною простяглися передмістя: Заруддя — на півночі, Збаразьке — на північному сході, Смиковецьке — на сході та Микулинецьке — на півдні.

У 1548 р., через 8 років після закладення замку, Тернопіль отримав магдебурзьке право, згідно з яким місту надавалися деякі привілеї. Його жителі на 15 років звільнялися від податків, на 20 — від сплати мита. Дозволялися три ярмарки на рік і щотижневі торги.

Ян Тарновський жив у Кракові й Сандомирі, до Тернополя навідувався вряди–годи, хоча отримував з нього значні прибутки. Мешканців заохочували до зведення власних садиб. Розмір будинків не повинен був перевищувати 10,5 на 23,5 м. До кожної будівлі прилягав більший або менший земельний наділ. Будинок і город складали неподільну власність і не могли бути проданими окремо. Згодом поселенці виплачували за садиби по 18 грошів і 2 півмірки вівса. Крім оплати, городяни відробляли на панському полі 2 дні щотижня, складали данину медом і свининою. За користування правом ловити рибу в ставу треба було брати участь у ремонті греблі та лісопилок. Згодом, з 1559 р., повинність була замінена грошовою оплатою.

У 1550 р. Тернополю було надано привілей, за яким купці, що їхали з Галича, Коломиї і Коропця до Кремінця та інших волинських міст, повинні були проїжджати через Тернопіль і платити мито на його розвиток, передовсім зміцнення обороноздатності. З 1566 р. дозволено створювати в місті власні склади для зберігання товарів і прикарпатської солі. Тернопіль став значним торговим центром.

Але мирне життя було майже неможливим у ті часи. В 1544 р. тернополяни стали на захист ще недобудованого замку. Навальний штурм татарам не вдався, і вони обложили поселення. Жителі ж стояли на смерть і утримали замок до приходу із Сандомира королівського війська. Багато людей було забрано в татарську неволю під час нападу 1575 р. Орда стояла табором під Тернополем у 1589 р. Найбільше ж постраждало місто після навали 1618 р., коли пожежа знищила всі дерев’яні будинки.

Під час визвольної війни, у 1653 р., Богдан Хмельницький, вирушивши назустріч війську Яна ІІ Казимира, став табором поблизу Тернополя, де тоді перебувало султанське посольство. У 1672 р., коли на Поділля вдерлася могутня армія Оттоманської імперії, війська Шишмана–паші спустошили місто. Якщо перед набігом у Тернополі було 420 будинків, то, за описом 1690 р., їх залишилося тільки 40…»

Текст я скинув Джонові, а потім узявся за роботу. Для початку кілька фоток з вікна найвищого поверху «Пензи–Роксолани», звідки добре проглядається весь старий квартал, — і вперед!

Ця вуличка — одна з небагатьох, що вціліли під час останньої світової війни, коли майже весь центр міста був ущент розбитий. До війни тут мешкали переважно євреї, власне, більшість навколишніх кам’яниць були збудовані на їхні гроші. Після війни, коли євреїв та поляків — другої національної меншини (а чи більшини): до 1939 року у місті мешкало 17 тис. євреїв, 14 тис. поляків і лише 8 тис. українців — тут майже не залишилося, у звільнених квартирах почали селити присланих на керівні посади росіян або східняків. Зрештою, типова післявоєнна картина для всіх західноукраїнських міст.

Але ж тепер найвищі поверхи з мансардами на Валовій та інших «престижних» вуличках у російськомовних почали викуповувати місцеві крутелики, а з ними, я чомусь вирішив, домовлятися про оглядини дахів буде ще важче.

Завдяки сестрі та її стоматкабінету останнім часом у мене з’явилося багато корисних знайомств, а завдяки мені до сестри посунула за пломбами вся ця наша недорізана богема: художники там, архітектори, актори, навіть наш місцевий композитор і драматург Вася Паньків раз чи два світив лисинкою, приходив виривати свої пеньки. Це вже точно: якщо хочеш образити людину, то назви її Вася, і це саме той випадок. Колись ми вже з ним перетиналися. Були молоді, дурні, навіть ледь не побилися в «Україні» біля гардероба, змагаючись за пальтечко однієї дурепи, і врешті–решт повідривали їй на тому пальті половину ґудзиків.

А тепер Васі не сподобалися мої роботи зі старого циклу «Нічне місто», які я розвісив у передпокої Інчиного кабінету. І той Вася щось там бовкав Інці, що, мовляв, наганяють на хворих нудьгу. Звісно, вичитав там моє прізвище — і через це й почав гнати, а Інка тепер уже ж не Довгань. Але коли вона сказала йому, що я її брат, Вася, звичайно, вмовк. А Інка, звичайно, ще й вирвала йому всі його гнилі пеньки.

Проте я помічаю, що з часом тих моїх робіт у передпокої сестриного кабінету стає все менше. Спершу Інка не хотіла казати, але потім все ж зізналася, що вона таки знімає їх на подарунки. Але я не гніваюсь: якщо треба, то чому б і ні?.. У мене ж є негативи. І час від часу я заповнюю ті прогалини на стінах новими роботами. Хоча з тих робіт, що зараз у Інки в передпокої, колись на вернісажі у львівському Палаці мистецтв навіть сам Кирило Горішній, відомий французький фотохудожник і фотожурналіст українського походження, щось там таке помітив, що хотів, аби ми у Парижі зробили спільну виставку.

— Бачив твоїх котиків, — сказав він мені. — А ти чув про такого Луї Родрігеса, він фотографує вовків?..

— Вовків? Я сам як вовк, — відповів я йому тоді, і моя відповідь йому сподобалася.

Кирило тепер живе у Львові більше, ніж у Парижі, й у нього самого є схожий фотографічний проект «Інший Львів». Мої ж роботи тоді стосувалися переважно Варшави і трохи — Києва, бо ж саме у той період, коли я все це робив, хоч ще мешкав у Варшаві, але вже почав розриватися між двома столицями… Звісно, все це було освячене львівським дощем.

Під дощем ми побрели на «Віденську каву», і Кирило дорогою ще відшивав якогось бугая із значком народного депутата, що прив’язався до нас на виході з Палацу. А на каві він запропонував мені спільну виставку — інтимний портрет міста через естетику ночі і тому подібне… Через столик від нас сиділи Проскурня з Кауфманом, і, пригадую, Кирило обох їх назвав геніальними. У Львові геніїв завжди трохи більше, ніж деінде! А я після тітчиного Мартошиного городу, де цілий день перед тим смикав і обрізав кормові буряки, — свіжий, обвітрений, випити міг хоч діжку!..

Десь за місяць Кирило надіслав мені проект анотації до каталогу, це вже коли я поїхав дофотографовувати Київ, а він — Париж, а наша перша спільна виставка (продумувалися й інші) мала відбутися у Ліоні. Просто там у Кирила приятель із власною виставковою залою. «Коли місто засинає, воно оберігає свої таємниці, і лише мерехтіння різнобарвних ліхтарів порушує морок ночі. У тінях його вулиць і потрісканих фасадах відчувається його душа й легенди…» — я позичив з того невиданого каталогу ці слова, й тепер це також у сестри в передпокої поряд з фотками. Мені подобається, і людям також.