Краплі дощу наздогнали мене вже на виході з маршрутки на Крушельницької. Й цієї ж миті — і грім, і блискавка, й голосне шурхотіння зливи в кронах старих тополь у парку Шевченка, а я ж без парасолі!.. І вже навіть почав був уявляти, як бігтиму до сходів перед художнім музеєм чи трохи далі — під арку, аж раптом передумав виходити. Передумав і поїхав далі. Після зупинки на Руській, коло церкви, коли пішло друге коло, водій, недалеко від якого я сидів, оглянувся й, змірявши мене поглядом, кивнув запитально — і я вдруге передав йому гривню п’ятдесят.

Злива вщухла на проспекті Бандери, на розі Слівенської, а на спуску до Збаразького кільця й зовсім перестала. Я вийшов з великим бажанням десь випити кави, а після цього вже через Співоче поле й прилеглий парк пішки пройтися до проспекту Злуки… На кільці поряд — бар «Околиця» і кафе «Зелений Гай». Я обрав перше, лише з тієї причини, що вже колись сюди заходив і знав барменшу, а ще тому, що там були непогані заварні канапки із сиром і часником. На даху павільйончика, над самою вивіскою, на мій подив, також ріс якийсь хирлявенький кущик, здається, бузини. Тільки тепер і помітив його, як тягнув він свої мокрі листочки до неба. Дерева зазвичай радіють дощеві більше, ніж люди.

А Джон, сучий син, часом із самого ранку вміє задрочити! Я того дня був вихідним і ще додивлявся «Смертельний сезон» по «Discovery» про ловитву крабів у Беринговому морі, коли задзижчала мобіла і він засипав мене дурними питаннями.

— Хто, — каже, — у вас тепер мер міста?..

Ну, мер, то й мер! Здавалося, що таки ж знаю, мав би знати… Але у той момент, коли перед моїми очима були обморожені люди, і краби, і шторм у холодному Беринговому морі, чомусь ніяк не міг згадати відомого прізвища, хоч і в газеті не раз бачив і його фейс, і прізвище.

— Слухай, отямся, ти що? У якому ти місті живеш? — вдавав обурення мій колишній шваґер. — А голова обласної ради?..

— Ну, ти, Джоні, взагалі!.. Із самого ранку дурні питання. Та на фіг воно мені здалося, щоб я ще голову дурним забивав! — уже не стримався я тоді.

— Щаслива людина! — зітхнув у моїй старенькій «Нокії» голос Джона.

— А ти як там, режисера знайшов? — начеб між іншим поцікавився я.

— Скажу тобі правду: тим режисером мав бути я, — потягло на відвертість Джона, але краще б він цього не говорив.

— А чого зразу не сказав? Я б тоді і не старався, — не знаю чому, але цей жарт тоді мене просто обурив.

— Добре, заспокойся… Зараз не про це. Маю для тебе важливіше завдання. Пам’ятаєш, я колись тобі говорив?..

У ваше місто хоче приїхати один генерал, і ти маєш його зустріти.

— Знаєш що…

— Знаю. Заспокойся, наш генерал не проти ще й з місцевим начальством зустрітися. Ну, це вже комусь іншому доручимо…

— То нехай, може, той інший і зустріне?

— Та ні, то у тебе непогано виходить. Генерал також у нашому кіно, він брат спонсора. Він їде на весілля дочки свого однополчанина і ще хоче невелику екскурсію. Зробиш?

— Почаїв — Зарваниця?..

— Та ні, просто… Поводи його там по центру трохи, ти ж, як ніхто, це умієш.

Джонів генерал приїздив вечірнім потягом, і перед вечором я підняв свою гепу і таки поперся на вокзал, хоч Інка й просила посидіти вдома із Джоном–молодшим. Сама йшла з колєжанками на дівочник в «Теко», то хотіла, щоб я за ними пізніше ще й приїхав. Я пообіцяв, що приїду, бо ж не думав з тим генералом надовго зависати. Втім, Інці про генерала та Джонів дзвінок не зізнався (для чого сестру зайвий раз нервувати?), а просто сказав, що йду до Ореста. Мовляв, Орко там просив чогось зайти. І хоч вона й Орка не зносить, але все ж не настільки, як свого колишнього чоловіка.

На перон я вийшов одночасно з прибуттям потяга, а потрібний вагон зупинився якраз навпроти вбиральні, що, втім, уже з півроку як на ремонті. Той тип був у цивільному і сам підійшов до мене. Видно, Джон описав мене йому більш образно, ніж мені — його. А коли я звернувся: «Пане генерале!», дещо зніяковіло кинув, що насправді він полковник. Чоловічок виявився напрочуд низькорослим, про таких ще кажуть «метр з капелюхом», але дуже голосним і метушливим.

— То ви як, попасом ще й на весілля?.. — поцікавився я після того, як ми залишили його валізу у камері схову.

— Попасом — це як? — зацікавився словом полковник. — Ой, як класно сказано. Я поняв… Це начеб «між іншим». Поняв, — ще раз повторив полковник.

Оте своє «поняв» надалі він повторював так часто і з різними відтінками інтонації, що, здавалося, воно йому заміняло половину всіх інших слів.

«Попасом» я завів його в «Козу», де якраз була виставка ляльок у національних костюмах, але полковника це не вразило. Тоді ми пішли аж до озера, і пиво на повітрі під шатром «Максима» з пречудовим краєвидом на Загребелля та Кутковецьку гору трохи додали йому натхнення. Полковник (здається, звали його Григорій чи Георгій, я так і не запам’ятав) усе сміливіше зиркав на дівок на сусідній лавці. Неважко було здогадатися, що йому подобалися високі, довгоногі. Ліліпутам чомусь завжди подобаються саме такі.

— А дівчата у Тернополі є? — спитав він, начеб прочитавши мої думки.

«Ну, це вже, браток, пішла класика! — відзначив я подумки й раптом запитав себе: — А чому ні? Чому не Марійка?»

Марійка якраз така і є, висока й довгонога, мала би йому підійти. І вони якраз зараз усі в «Теко»: Інка, Свєтка, Валька і Марійка. Коли розвожу їх, щоразу нявкають, мовляв, краще б ти нам, Яшо, якого мужичка привів. «Але не алкоголіка…» — так само щоразу додає пошепки Інка.

— Слухай, пане полковнику, ти надовго до Тернополя?

— О, до речі, треба ще родичам подзвонити, що я приїхав, — відповів він. — Вони тут, у Трембовлі.

— Теребовлі?

— Так, Теребовлі…

— Поки не квапся дзвонити, є краща ідея. Ти питав про дівчат, у мене є тут на прикметі… — Роль сутенера — то, звичайно, не для мене, але якщо вже почав… — Дівки тут зібралися на дівочник, можемо приєднатися…

— Льогко! — випалив полковник.

— Але врахуй, що одна з них — моя сестра, а інші — її ліпші колєжанки!

— А що тут думати, поняв! — зрадів полковник. — Якщо вони не проти. Покажеш, де твоя сестра!..

Дорогою до «Теко» я стисло, найкоротше, як міг, розповів йому і про історію заснування міста, й історію каштанів на бульварі, і навіть завів у «Пінгвін», де, втім, було порожньо… Принаймні нікого з наших.

— Але я багато пити не буду… Все ж таки їду на весілля однополчанина! — раптом захвилювався полковник.

— Та багато ніхто й не дасть. І нікуди воно не дінеться, те твоє весілля, попадеш по–любому…

Коли ми спустилися у підвал «Теко», то дівки були просто у захваті. Правда, їх було лише троє, Валька не прийшла. Але для полковника й цих було досить, а з того, як ураз загорілися його очі, коли ми опинилися в підвалі, я зрозумів, що Марійка сьогодні захаває цього цуцика тільки так… Зрештою, так воно і вийшло. Правда, Інка все ж зробила круглі очі, мовляв: ти ж ніби до Ореста пішов.

Сестра мені замовила фреш і каву. Я деякий час спостерігав за танцюючими під низькою стелею, а серед них — і за полковником з прудконогою пишногрудою Марійкою… Це треба було бачити, як наш вояка у цивільному розпалився й танець за танцем не давав Марійці перепочинку. Він замовив пляшку «Хортиці» і ще якісь рябчики з ананасами, словом, вечірка вийшла на славу!

Наш весільний генерал, а насправді полковник, невдовзі настільки ошалів чи то від пишногрудої молодиці, а чи від «Хортиці», що просто не давав Марійці присісти. Він почергово то крутив її довкруг себе, то підстрибував сам, перекручувався у повітрі, наче дзиґа, і приземлявся на свої напівзігнуті, розкарячені ноги, а на чолі у нього нап’ялася велика синя жила.

З усіх полковників, що залишили хоч якийсь слід у моїй пам’яті, з ким мені випало хоч колись гульбарити, цей коротун видався найвеселішим.