— Вже два з половиною рази ні, — відповів я їй завченою фразою, і, звичайно ж, як і всі інші, вона запитала, чому «два з половиною».

На пояснення пішов весь вечір. Я приплів навіть Джона з його Амстердамом, мовляв, мій друг там, у кварталі червоних ліхтарів, забашляв повії, аби тільки відчути, як воно з чорношкірою. Але це не викликало у неї сміху.

Я зрозумів, що бовтнув зайвого, й почав незграбно виправдовуватися, перевів тему на якісь ґранди–фонди. Мовляв, мій друг уже тоді почав багато їздити по світу і тому подібне… Але вона уважно слухала й мовчала. А я згадав навіть, як одного разу напідпитку попросив його і мені якусь стипендійку підшукати і сказав, що згоден йому відкидати половину. Я сказав, що мені й досі соромно за ту свою пропозицію. І навіть переказав їй дотепну відповідь Джона, який відповів мені тоді, що, мовляв, до тих ста способів легального заробітку, які знав Остап Бендер, він може додати ще сто, але той, який запропонував йому я, до них не входить… Жарт!

Анжелка слухала–слухала, а тоді, начеб між іншим, запитала, чи не маю я бажання допомогти дівчині матеріально.

— А чому би й ні? — погодився я, згадавши Джона в Амстердамі.

— Та ні, я пожартувала, — відповіла вона і вигнулася, щоб поцілувати.

— То зайве, — відхилився я і сказав їй ще одну свою завчену фразу на її ж діалекті.

— Мене жінки вже сі не цікавлять.

Вона засміялася у відповідь і ще раз вигнулася для поцілунку.

— А мною жінки сі інтересуют, — грайливо поправляла ті свої сексуальні окуляри–лектори.

— Як то?

— Дзвонят і пишут. Єдна зо Львова запрошує приїхати.

— А ти вже пробувала з жінками?..

— Так, пробувала.

— І що?

— Ніц… Я сі бою, що потім вже сі не захочу хлопа.

Після цієї розмови — Інка з малим якраз були у санаторії — Анжелка вперше залишилася у мене на цілу ніч, просто й органічно. А потім приходила ще раз, і взагалі, відколи зустрів її, у мене не було іншої жінки. І я дуже радий цьому, бо давно не відчував себе таким щасливим… Шоні спочатку ховався, а потім почав стрибати до нас на диван, то я мусив зачинити двері у коридор.

А десь за тиждень у мене вже був план нової виставки.

— Щось накльовується, навіть не гірше за «Чорну кішку», мала й справді артистична. Це її витягне з тієї клоаки! — переконував я Джона по телефону.

— З якої клоаки?

— Вона тут на кухні працює, баняки миє, блін!

— Чорній це мало би подобатися.

— Ти що, расист, вуйку?..

— Та ні, добре. Я згоден… Але ж зараз чорними афро–українками вже нікого не здивуєш.

— Суть не в тому, не у здивуванні. Це буде просто бомба! «Чорна кішка» просто сховається, розумієш?..

— Ну, бомба, то й бомба. Давай на листопад. На вересень у нас Кременець, на жовтень ці два брата–ібаната, як їх там, із поросячими очима, знову якусь хирню в «Узвозі» заму–дохохують, а ми давай на листопад. Ідея хороша.

— Які там ще брати? До чого вони?

— То я ж кажу, що до листопада все одно не вийде, все розписано. А ці два брата просто… — затягнув паузу Джон.

— …ібаната? — мимоволі вирвалося у мене.

— Оф коз, — засміявся Джон. — Ну, а на листопад уже будемо витягати твоє дитя Африки.

— Ну, добре.

— От і добре! А ти думав, я зроблю тобі виставку вже завтра?.. Йосипові ще коли обіцяв, ще вторік, а воно он аж тепер, — з якогось дива враз почав прицмокувати у слухавці Джон, може, вже закусував. — Але давай перед тим ми ще тих твоїх «Чорних кішечок» у Харкові прокатаємо, а для «Узвозу» не буде пізно і в листопаді. О’кей?.. І також мусиш з нами поїхати як учасник пересувної виставки… А якщо чесно, я радий, старий, що ти вертаєшся, що ти зав’язав.

— Я також радий, — відповів я Джонові. — От якби ще не голова…

— Нічого, пройде, — заспокоїв мене колишній шваґер, і кум, і друг, а тепер–от і арт–директор, і продюсер — і все це в одній особі.

Мабуть, тоді я вперше і почув про цю звихнуту на всі сто пересувну виставку.

У нашого дорогого друга, і вчителя, й почесного Санта Клауса В’ячеслава Петровича (Святого Миколая — часом поправляє мене Орко) на другому поверсі «Пензи–Роксолани» є фотостудія–музей. Колись, ураховуючи його заслуги перед містом, міськрада виділила йому ціле ліве крило у довічну безоплатну оренду саме під музей. І я ще у перший день нашого знайомства обіцяв Анжелці показати його. Там є дуже цікаві роботи, а одна — то взагалі: «Погляд Афродіти» називається. Чоловік, жінка, дитя — у соняхах, і поряд, із соняхів, ще одна жінка, напівоголена… Я і досі не можу отямитися, наскільки це точно і тонко.

Ця жінка як би і зайва, але тоді і соняхи зайві? Бо ж вона сама наче сонях. Вони там одне одного начеб і не бачать, та й загалом усе це проектується зверху. І я не раз запитував Петровича, як він це зробив, невже вишку підганяв? Чи на телеграфного стовпа вилазив? Він щось пояснював, але точно так і не відповів. Це відома його робота, він її раніше багато разів виставляв. Але тепер Петрович більше у Лондоні, ніж тут. І відколи він більше там, то тільки там і виставляється. З тієї ж причини ми з Анжелкою у його музей так і не потрапили.

— Як доживемо до наступного літа, коли зацвітуть соняхи, то я зафігачу римейк з «Афродіти». Для тебе… Думаю, Петрович буде тільки радий продовженню теми.

— Шо ти зробиш? — здивувалася Анжелка.

— Поставлю тебе в соняхах і сфотографую. Ось тоді і побач, що буде!..

— Нашо в соняхах? — затрясла своїми африканськими кісками моя «шоколадка», але то було довго їй пояснювати, тим більше, що я й сам не знав, для чого.

— У соняхах буде гарно, — запевнив я її, згадавши Петровича.

Наш Петрович взагалі–то, крім портрета, не визнавав нічого. Ну, хіба ще жіночі тіла, але це майже те саме, і у цьому він досяг майстерності неабиякої.

— Посмішка — це як надщерблена чашка, — вчив він мене. — Головне — очі, крім очей, тобі взагалі мало що треба, хіба деякі дрібнички. Так, дрібнички… І тут я тобі не порадник, тут взагалі ніхто не порадник, бо у кожного свій набір тих дрібничок. Це можна назвати стилем, можна ще якось, але суть від цього не зміниться. Шукай свої дрібнички, і, може, пощастить, — підбадьорював мене Петрович.

Але мені вже тоді більше щастило з котами, до того ж вони ніколи не посміхаються. Або посміхаються постійно — це вже як дивитися… Проте науку Петровича я не забував. І щось начеб і шукав, і навіть, здавалося, деколи знаходив, і все ж. Якби одного разу у Сенегалі!

Воно й справді вийшло, майже як у тій пісеньці, коли ото Джон через Міністерство оборони відрядив нас із Йосипом Мариняком до наших миротворців у Африку. Тож у Дакарі, де була наша перша зупинка, у чудовому готелі з фантастичним видом на океан, який собі просто важко уявити, особливо враховуючи, у яких халупах з іржавої бляхи нам пізніше довелося ночувати у «країні алмазів» Сьєрра–Леоне, я несподівано знайшов те, про що мені казав мій друг і вчитель Петрович. І невже для цього треба було летіти аж у Дакар?

Так–от, коли Йосип пішов у басейн на даху готелю ловити місцевий колорит (а чи колориток?), а я лежав під кондиціонером і дивився по телеку «BBC world news» і за годину крупних планів не побачив на екрані жодного необрізаного обличчя, лише тоді до мене раптом і дійшло… Комусь, може, вистачило б і п’яти хвилин, мені ж треба було півтори години тупо дивитися на екран, аби нарешті знайти формат! Принаймні тоді мені це і видалося отією «дрібничкою», за Петровичем, якої, втім, на всі мої африканські портрети вистачило.

Все просто й геніально: всі обличчя були обрізані по верхній частині чола і по лівій скроні. При цьому очі виглядали непропорційно великими й виразними… Але щоб мене потім ще чого доброго не звинуватили у плагіаті, я ту свою африканську виставку спершу хотів так і назвати «Бі–бі–сі ворлд ньюс», але Джон забракував. Мовляв, буде міжнародний скандал, бо все це треба узгоджувати ледь не із самим Бі–бі–сі!