Звідси, із шостого поверху, із північного вікна, у ясну погоду добре проглядається гребінь наших найближчих гір, а з іншого, західного, — парк ім. Шевченка й озеро, і навіть зелене Топільче за греблею, не кажучи вже про саму греблю, яка щовечора розцяцьковується вогнями ліхтарів та проїжджих авто. Все як на долоні: від Надставної церкви на лівому березі й до готелю «Галичина» на правому й телевежі на Кутковецькій горі — безперервний потік вогнів. Будинок без ліфта, зате з чудовим краєвидом — це я одразу оцінив, і якщо подумати, то хоч і без ліфта, але кращого помешкання у мене ще й не було.

Інколи до мене заходить Джон–молодший, і ми граємо з ним у морський бій. Йому лише одинадцять, і шахи, й карти йому поки що не такі цікаві, як наші баталії на вирваних з учнівського зошита аркушах у клітинку.

— «А» три! — підперши підборіддя кінчиком олівця й зробивши серйозні очі, вигукує Джон–молодший.

Він більше схожий на Інку, ніж на Івана, принаймні поки що наша порода домінує, й у малого вимальовується таке ж, як і в його діда, а мого тата, широке і в той же час дещо витончене (видовжене) підборіддя. Роберт Де Ніро у дитинстві, мабуть, також був схожий на нього.

— Поранив, — відповідаю.

— «А» чотири! — радісно вигукує хлопчик.

— Поранив, — повторюю я.

— «А» п’ять!.. — його радість на межі з тріумфом.

— Потопив! — так само радісно відповідаю я Джонові–молодшому.

— Ого! Аж трипалубного! — його тріумфу немає меж, і це приємно.

Хлопчик росте хворобливим (негаразди з нирками і ще там щось), й Інка каже, що найкраще для нього — це позитивні емоції. А якщо врахувати і мої проблеми, то це найкраще для нас обох. От ми і стараємося, хоч нам і старатися не треба. Або лупимося у морський бій, або дивимося у мене фільм з Робертом Де Ніро, і Джон–молодший вже знає, що я знову казатиму про схожість між цим дядьком на екрані та його дідусем у кращі свої роки, й намагається мене випередити. І я бачу, що йому це приємно і весело.

До того ж Джон–молодший виховується вже в іншому середовищі, ніж ми колись. Наприклад, він щонеділі ходить до церкви. Його однокласники ходять, і він, щоб не виділятися. Все–таки у Галичині живемо. На дванадцяту годину на дитячу службу Божу, вона недовга, всього годину–годину десять. Часом і я з ним ходжу. Мені це й самому подобається. Позитивні емоції.

Але найкраще з нашої дружньої родини створювати позитивні емоції вдається тітці. То їсть, то не їсть, то оголошує голодування, то вимагає до всього добавки… Все це — на мамині руки, бо вся штука якраз у тому, що тітка сама вже не ходить — щось таке, що не може на обидві ноги стати, лише на коліна. Відтак мама їй навіть ніякої роботи на городі придумати не може, хіба що під хатою сісти на рядні й цибулю перебирати. Цибулі мама завжди багато і сіє, і садить.

Коли я востаннє був у селі, тітка також сиділа на рядні, але без цибулі, бо було якесь свято. Посеред подвір’я у сонячний день на зеленій травичці, а поряд мама в кріслі — просто ідилія.

— О, наш прокурор приїхав, — сказала тітка.

Чи зопалу щось не те подумала, а чи просто так пожартувала, бо ж у минулий приїзд називала мене батюшкою.

— Дивися, то мій син іде, а я чомусь машини одразу не впізнала, — поправила її мама. — Як там твоя голова? Так налякав мене того разу.

— Нічого, нормально.

— Не болить?

— Ні, вже не болить.

— То добре. І добре, що приїхав: на городі якраз халабуду тра поправити. Ту, де я кукурудзиння на зиму складаю. — Мені було б навіть нецікаво, якби мама ось так з перших слів і не згадала про город.

— Ти диви, добре, що приїхав, — підсумувала тітка, поки я діставав з багажника кавуна. — Дивися, він нам ще й кавуна несе, — продовжувала коментувати й аж підвелася на коліна на своєму рядні. — О, а я думала, що то в тебе пістолєт! — показуючи на футляр з побілкою, сама себе дивувала тітка.

— А де тут іменинниця? З днем народження, мамо!..

— Та й що, гарбузою? — кинула на кавун мама.

— А то до гарбузи, — нишком поклав я їй у долоню гроші.

Мама зітхнула:

— А то нам ч’ось пенсії не несуть.

— Знов будеш котів докупи збирати? — кивнула на футляр з фотиком у мене на шиї тітка.

— Можу й вас, давайте з кавуном?

— Чекай–но, хоч витруся… А то диньки лускала, вся об’їлася.

— А я другу хустину візьму, — і собі заметушилася мама, встала, пішла до хати.

— Та будь у цій, яка різниця, і ця гарна, — кинула тітка.

— О, а я тим часом води нап’юся.

— Слухай, принеси–но й мені, давно хочу води.

— Нема кращої води, як з нашої криниці…

— А щобись знав! То ще я криницю ту копала…

— Не ти, а ми! — вже від ґанку подала голос мама. — Від тебе ми тоді тільки круги возили…

Суперечка хвилин на п’ять, аж поки спільне фотографування їх таки примирило. У кадр попала навіть ряба курка, що якраз стрибнула з льоху на тітчине рядно, і, звичайно, Мурка з Томиком, які, зачувши мій приїзд, одразу ж з’явилися.

Коли тітка Мартоха сказала, що я знову фотографуватиму котів, то вона сказала те, що думала. Вона це знає вже тридцять років, і мама знає, і всі знають, що відколи у шостому класі я вперше взяв у руки «Чайку–2М» на 72 кадрики, то наші коти стали моїми першими фотогероями. Тато ще бурчав, що я витрачаю плівку на дурниці.

Тоді у нас була стара кицька, здається, також Мурка, мабуть, пра–пра–пра… теперішньої Мурки. Бо всі наші кицьки мають бути обов’язково Мурки, а вже з котами — то таке, як діти придумають… Ми й придумували, яких тільки імен не придумували! І та наша стара кицька Мурка була моя перша фотомодель: не стрибала, не йорзала, а терпляче сиділа, де посадять, і дивилася в об’єктив. Чи ба, навіть не в об’єктив, а, як справжня фотомодель, вбік і вгору, переважно на мене… А коли з’явився її син, маленький котик Бодасько, я сам його так назвав і фотографував, пам’ятаю, навіть без плівки, просто бавився.

Але Бодаськова доля була сумна: обпікся окропом і здох, до того ж усе це на моїх очах.

Я якраз збирався до школи, сидів у літній кухні за столиком і снідав. То було ще у нашій старій літній кухні, де тепер хлів, а котик там спав собі на печі. І раптом на моїх очах почав міритися стрибати і стрибнув на бляшану накривку казана, у якому кип’ятилася вода… Накривка перевернулася і накрила його у тому окропі з головою. Це все було на моїх очах: і те, як він лише мірився стрибати, і сам стрибок, і те, як крутнулася замала як для такого казана накривка й бідолашний Бодасько опинився під нею.

Не думаючи про наслідки, я кинувся до котла, запхав руку під кришку й викинув улюбленого котика на розжарену плиту. Він заверещав, як вісім котів укупі, і я збив його звідти однією лівою. Як він потім жалібно нявкав на траві під хатою, я йому там і підстелив стару куфайку, і їсти наклав, але поки прийшов зі школи, Бодаська не стало. І ми з Інкою, пам’ятаю, влаштували йому тоді щось схоже на похорон. Я навіть хрест зв’язав із двох патичків, хоч над котячими могилками зазвичай хрестів і не ставлять.

І досі, хоч більше двадцяти років минуло, без здригання не можу згадувати, і як необачно кинув його тоді на плиту, і того котячого похорону. Те, що руку собі обпік, забулося, а це — ні… Мама водила мене в амбулаторію, і навіть тітка приходила дивитися на мою обпечену руку.

Тітка Мартоха — то було моє перше кохання. Коли мені було років п’ять–шість і вона тоді була ще молода і незаміжня, мені здавалося, що немає красивішої тітки на світі, а сусідка Валя, що у першому стирила у мене пластилін, — то було вже друге… Коли тітка до нас приходила, я завжди йшов її проводжати аж за хвіртку на сошу й дивився їй услід, аж поки не зникала за поворотом вулиці. А тоді ще спирався на сусідський штахетник напроти, аби ще хоч раз упівока побачити тітчин силует. Навряд чи після того я ще мав до когось настільки ж щирі почуття.