Тоді ж у Львові Кирило познайомив мене з якимось Метью, ірландцем, координатором відомого фотоагентства «Collektifest» у Східній Європі, й обіцяв скласти протекцію в OstFoto й LeMonde, щоб, мовляв, мої світлини з’являлися і там. І для чого все це було йому потрібно, важко сказати! Але якби я був стовідсотковим галичанином чи мав хоч дрібку того, що Орко називає «жидівським розумом», то, вочевидь, скористався б із пропозиції… Але ж я галичанин лише наполовину, і тому все закінчилося прозаїчніше, як завжди, банальною пиятикою — і тільки. Так само раптово закінчилося, як і почалося. Зате тепер я знаю, як п’ють ірландці, майже так само, як і українці. Як каже у таких випадках Орко, все пішло якось вже дуже по–дурному.

Врешті–решт я знову полаявся з Кі, й у мого янголятка просто опустилися крила. І зі Львова вона поїхала до Варшави сама.

Я зчинив ґвалт про ті мої роботи, які вона начебто собі присвоїла. А вона ж тоді просто не дозволила мені їх пропивати, насправді вона їх просто врятувала… Почавши пити у Львові, я продовжив і у Варшаві, а потім і в Берліні, де врешті–решт прострочив візу й опинився нелегалом, і навіть пробував працювати на будові… А якось, коли під дощем ми бігли із нашого гуртожитку до якихось знайомих кацапів за горілкою на пару ще з одним безпритульним абхазьким грузином, колишнім жителем Сухумського ботанічного саду, то, зрізуючи кут до Фрідріхштрасе, випадково натрапили на поліцію.

Через того Гію із Сухумі вони і до мене причепилися. Тоді, на перший раз, це закінчилося просто депортацією. А коли я потрапив до них вдруге, і вже не фотохудожником, а звичайним нелегалом, що вже без ніяких хотів просто підзаробити на будові, то — просто в буцегарню… Але якби тоді, тієї львівської весни, я знайшов у собі сили зупинитися, то, мабуть, і виставка у Ліоні відбулася б, і все інше було б інакше. І моя Анна–Марія Кі досі водила б мене обнімати дуби у Лазєнках Крулєвських, а я хирячив би на якесь OstFoto, ганяв би понти й забив на всі ці містечкові пристрасті.

Коли я на прохання Джона думав, де б то знайти підходящу мансарду, то перше, що прийшло в голову, — це той новобуд з віконцями під дахом на розі Валової і Гетьмана Сагайдачного. Мансарди мене люблять. Коли пішов від Кі, то найдешевший номер у «Металувці» на Длугій, куди я переніс речі, також виявився мансардою!..

У ці дні після розриву з Кі я зранку похмелявся біля Барбакану, а тоді йшов чатувати свою милу Кі в бібліотеку Варшавського університету, де вона тоді мала якісь студії, або у Музей сучасного мистецтва, бо знав усі її маршрути. І все з однією метою: щоб вона віддала мені якусь із робіт, аби я міг залишити її у барі в обмін за випивку. Все це тривало доти, поки Кі не викликала поліцію… А потім у мене закінчилися гроші. Ніч без пам’яті у кущах під мостом Понятовського, ніч на Варшаві–Центральній і… потяг на Берлін. Ну, а звідти мене, нелегала, що «косив» під поляка, той перший раз німці просто депортували, відома історія… Напевне, у них просто не було виходу. Якби вони мене не депортували, то, мабуть, по голові я отримав би ще тоді.

Джонове завдання щодо ролі мансард у майбутньому кіно я про себе назвав «сагою про мансарди» і для початку переглянув власні архіви. Там дещо було, але ж за останні роки центр настільки змінився. І я кілька днів поспіль ходив центром і приглядався до верхніх поверхів. Але де б не ходив, знову вертався до Валової. На ріг Валової і Сагайдачного, де раніше стояв павільйон «Сніжинка» і де колись я вже лазив по дахах. Тепер замість павільйону — чотириповерхова піцерія «Челентано» з «Картопляною хатою» на додачу, колись я навіть прізвище архітектора пам’ятав.

У «Челентано» адміністратором — мій земляк і далекий родич Степан, і я попросив його впустити мене для колекції ще й на цей дах, аби мати Валову згори, ще й із цього ракурсу, і Степан два дні це з кимсь узгоджував. Тим часом я дещо знайшов і в архівах, а потім, коли нарешті опинився на даху, то зрозумів, що місце обрав дуже правильне, далі можна було вже й не лазити.

Відкрита тераса над другим поверхом на тлі знаменитого балкона–вежі, яку я бачив тепер під кутом і трохи збоку, було найкраще, що я взагалі міг тут зняти. І я невдовзі знайшов вихід: просто переліз на сусідній дах. Відтак балкон–вежа зі стилізованим під старовину куполом тепер і справді виглядав потрясним тлом. Я зробив з десяток фото і вже хотів було злазити, аж раптом за скляним пентхаусом, що його із Валової майже не видно, зате добре видно із сусідньої вулички Брюкнера, побачив невелике деревце, що виросло на краю даху. Це була молоденька берізка.

Подібне часто буває на міських дахах, особливо у центральній частині, коли дощовою водою намиває занесеного вітром листя, цвіту, пилюки, пташиного посліду — і потім у цей, як сказав би агроном, гумус потрапляє насінина. І на Руській, і на Сагайдачного, над «Європою», і на Чорновола, на даху житлового будинку напроти відомого привокзального гастроному, — скрізь ростуть такі деревця. На Чорновола вип’ялося одразу два. Іноді такий пагін може досягнути і кількох метрів, але потім усе одно або сам засихає, або його хтось зрубує… Я мимоволі замилувався тією берізкою на даху і тому спершу не звернув уваги на старі двері й зацементований майданчик під самим дахом уже по цей бік вулиці. З плетеним кріслом, вазонами і навіть забутими розчовганими капцями. І їх я також сфоткав.

Це вже була друга мансарда, яку я тут пригледів, а якщо врахувати ще і мій куток з котом на Новому Світі, то «натури» для Джонового фільму мені видалося більш ніж досить. І я вже більше нікуди не лазив, а ще деякий час просто тинявся без мети з фотиком на грудях, як у добрі старі часи: спочатку у центрі, а потім сів на маршрутку № 13 і з заїздом на Центральний ринок зробив велике коло — через Східний, БАМ і Аляску до себе на Новий Світ.

Для нашого міста не така вже й рідкість ці дерева на дахах. Хоча одне деревце на п’ятиповерхівці я розгледів колись і на варшавському Жолібожу. А у нас, якщо придивитися, вони ростуть над багатьма будинками. Наприклад, років з п’ять поспіль мені впадала в око ще одна берізка на самому краєчку даху над «Букіністом» на розі Руської і Шашкевича. Іще одне величеньке деревце було на Коперніка, над Головпоштою, а через сто метрів, на Франка, над житловим будинком, де тепер ту кутасту башту приліпили, також — уже досить розлоге вип’ялося, здається, горіх. Не інакше якась сойка чи ворона постаралася. А ще ж є те деревце над «Козою», на даху колишнього готелю «Україна», яке я показував Сашуні, коли приїздили сценаристи… А я собі вже давно зрозумів: якщо хтось і може зруйнувати це місто, як і всі інші міста і села, то тільки дерева, якщо їм дати волю, окрім самих людей, звичайно.

Роздивляючись із вікна маршрутки стіни і дахи, я мав можливість трохи поміркувати і про кольорову гаму. Бо останнім часом, відколи ото почався будівельний бум і стіни почали фарбувати переважно у світлі біло–рожеві й помаранчево–жовті, місто помітно посвітлішало. На Східному тепер домінує помаранчевий, на Алясці біло–рожевий. Ну, а якщо взяти, наприклад, по 15 Квітня вздовж парку і аж до заводу «Оріон», то переважає бузково–зелений.

З вікна «тринадцятки» я бачив, як двоє хлопців перефарбовували світло–зеленим зелений дах нової пекарні, що за заправкою напроти парку. І я звернув увагу, що й заправка зелена, і дашок на автосервісі також, і далі — новий будинок з білої цегли також вкритий зеленою металочерепицею. Коли ж проминули парк, то за світлофором, що також засвітив зеленим, до зелені додалося ще трохи бузково–попелястого на старих будинках уздовж вулиці Петлюри і на фасаді нової церкви Св. Михаїла. Далі — знову: і дах церковного будиночка, і пивний намет «Бровар», і велика вивіска на сріблястому тлі над першим поверхом дитячого супермаркету «Пелікан» також були з переважанням зеленого. А якщо додати ще й газон, і дерева, і клумби під будинками! Проте вже за «Пеліканом» зелені кольори почали вгасати… У той момент, коли я це роздивлявся, із–за сріблясто–сірого супермаркету і виповзала та сіра, аж до чорноти, хмара. Вона сунула з півночі, від найближчих гір, і все наростала й наростала.