Хоча скандал нас таки не минув… Це коли ми з Йосипом вже летіли назад, пропустили свій рейс у франкфуртському аеропорту і потім мали купу мороки, мусили здавати одні квитки, купувати інші… У «бундесі» в мене завжди якісь нон–стопи, а то ще й із Йосипом! Ми ж у Африці спиртного не вживали, це по–перше. А по–друге, Джон взяв із нас слово. Ще коли нам робили усі ті щеплення, то засандалили обом по болючому уколу під лопатку, і лікар сказав, що тиждень не можна спиртного, бо інакше почнемо гавкати. Рівно на тиждень нас і вистачило. Але почали ми ще в Африці.

Ми тоді вже вибралися із «країни алмазів», ледь живі від духоти і вражень, із Фрітауна назад, у Дакар. І перші двісті «Джона Вокера» у тому самому «Шератон–Паласі» видалися нам тоді воротами до раю!.. За здоров’я Джона, і за здоров’я Вокера, і всіх інших Джонів, і всіх інших Вокерів, і за наше з Йосипом також.

А потім ми спізнювалися на літак, і я віз непритомного Йосипа до аеропорту на таксі. Якийсь напівіржавий «Лінкольн», і білозубий хлопчина–таксист, і нав’язливе відчуття, що він нас везе кудись не туди, а Йосип вигукував через опущене скло: «В Сенегалі, братці, в Сенегалі!..» — і час від часу я йому також підспівував. Але у Дакарі ще все обійшлося — там міжнародний аеропорт майже у центрі міста. Хоч двадцятки баксів від кварталу Фанн до аеропорту я таки позбувся, і ніхто мені її досі не повернув.

Поки летіли над Сахарою назад, у Європу, Йосип дещо протверезів.

— Че–ервону–у ру–уту–у! Не шу–укай ве–ечорами–и! — починав він разів надцять, і над Сахарою це було справді в кайф, я навіть сам пробував йому допомагати.

А після приземлення у Франкфурті–на–Майні, у туалеті аеропорту, ми зустріли поляків, що були приблизно у такому ж стані, як і ми, і вони видалися нам після Африки близькими земляками, майже ріднею, хоч тепер я навіть імен їхніх не можу пригадати. І знову пиво, і до пива… Потім ті поляки десь пропали, а ми заблудили. Там же той аеропорт — як пів нашого міста, а ще ж з конячою дозою в голові… «Бундес» і поляки — це вже для мене якась карма, начеб і справді повторення історій, і щоразу з поганим кінцем.

А ще я деколи думаю, що Анжелка рано чи пізно, а таки мала знайтися. Що це також було наперед визначене — повернення до витоків, до Африки… Я міг ще тоді у Сьєрра–Леоне знайти собі якусь чорненьку. І може б, так і зробив, якби спершу Джон, а потім льотчики менше лякали СНІДом та іншою заразою.

І все ж Джон хоч час від часу, а таки шукає мені заробіток. Одного разу навіть пропонував стати заготівельником букового шпону у бережанських лісах. Як у тому анекдоті: спочатку була справа, потім — кримінальна справа. «Це проект на сто штук баксів», — не вгавав тоді Джон. «Їм буде дешевше мене вбити, ніж заплатити», — як міг, угамовував його тоді, я знаю, що кажу. Йому там, у Києві, тільки й залишається, що дурня клеїти, і за це ще й башляють. Хоча, з іншого боку — все та ж боротьба за виживання. Він тоді сам ледь викрутився: довелося продавати якусь там пилораму, ще щось.

Краще вже виставки. Це йому набагато краще вдається, а про ту пересувну, що він нам пробив через Укрзалізницю, то взагалі варто розповісти окремо. Можливо, це найкраще за весь час, що йому для усіх нас вдалося придумати. Йому, Джонові–Катонові, або Іванові Полотнюку, або ж просто Джонові, моєму другові, і братові, і кумові, і першому чоловікові моєї сестри Інки, батькові Джона–молодшого…

Спочатку був Харків, потім — Київ. З наших приїхали майже всі. А сам я як заліг на верхню полицю купе, то майже всю дорогу і проспав. Лише коли зліз випити чаю, то познайомився із сусідом, якимсь росіянином. Його, до речі, ледь серце не схопило, коли я одноразовий пакетик із склянки витягав.

— Зачєм? Крєпчє будєт! — замахав він руками.

А свій чай він так і сьорбав із пакетиком, і навіть з ложечкою у склянці, наче у тому анекдоті.

У Харкові був готель, а у Києві ми всі ночували у Джона в однокімнатній квартирі на Оболоні.

— Джоне, ти — як джин, той, що з пляшки, — сказав Йосип.

— Тільки без пляшки! — робив серйозне лице Джон…

А десь зовсім поряд, на Сошенка, була моя просто Марія. Я навіть набрався сміливості та нахабства й зателефонував. Слухавку взяла її донька — і перший раз я не відповів. Потім я набрався сміливості й нахабства ще раз, але відповіла знову мала, і я запитав: «Свєта, як здоров’я?». — «Спасіба, харашо!» — «Поклич, будь–ласка, маму…» — «А мами нєт», — була відповідь…

— Ти мені тепер, відколи посивів, усе більше нагадуєш нашого Петровича, — сказав мені Джон, коли у якийсь момент ми удвох залишилися на кухні. — І хвіст, і борідка!

— Ну, у Петровича аж ніяк не борідка.

— Ага! Є посмішка — нема обличчя. Нема посмішки — є обличчя… — сказав Джон. — Я й досі пам’ятаю його науку. Таких портретистів зараз і нема вже. А він там як, ще трясе бородою?

— Та нормально, в Англії, вже десь із півроку там… Мав там персоналу, в Лондоні, а тепер гостює.

— А як там його музей?

— Та нічого.

— Побачиш — передавай вітання. До речі, нещодавно заходив на його сайт, там він виставив купу нового!

— Обов’язково, — пообіцяв я. — Петрович — це глиба!

Потім ми ще раз згадали Петровича, коли мова зайшла про жіночий портрет, все–таки він був першим, хто починав ще за Союзу. Тепер таких портретистів і нема. Хіба он Ростик Кортеліс (наш Карлсон) з Франківська не дає згаснути традиції. Але це, звичайно, вже більше бізнес, ніж мистецтво.

Тоді, на Оболоні у Джона, Ростику як найхудішому дісталася розкладачка, а два товстуни — Йосип та Паша — (Павло Бондарчук, що приїхав з Кам’янця, як завжди, не сам, а з дівкою) — мусили вкладатися на двоспальному дивані втрьох, ну, а я (мене вони називають Довгим, вочевидь, від прізвища Довгань) — на розкладному кріслі. Бо якщо вже Довгий, то ясно, що на кріслі! Мав ще бути Вершенко з Одеси, ще одна душа компанії. Ми його чекали до останнього, але так і не приїхав. За припущенням Йосипа, не інакше десь завис, бо ж усі плітки, як завжди, збираються у Львові. Але Джон спростував, виявляється, саме у ті дні Вершенко захищав кандидатську з ботаніки.

— З ботаніки? Як з ботаніки?.. А чого саме з ботаніки? — нависав Карлсон.

— Може, просто подобається чувакові ботаніка, от і все? — розводив руками Джон.

Він завів нас до себе на хату, а сам невдовзі кудись зник. Але й із нас не всі спали, принаймні не цілу ніч. Лише Карлсон одразу ж усамітнився з розкладачкою на заскленому балконі. А Паша з дівкою, та Йосип з ними, як пропали перед дванадцятою, пішли по горілку, то припленталися вже десь аж під ранок без грошей і без горілки. Кажуть, на автоматах зависли, і Паша ледь не зірвав джек–пот, а потім усе спустив. А мені ж просто не спалося.

Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин — Анну–Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею, що проводжали мене у Тернополі. Сашуні я взяв пиріжка з лівером, а Оркові й собі по каві у пластикових стаканчиках. Якраз тоді, перед відходом поїзда, вже вдруге за день телефонував Джон, і я розмовляв з ним, носячись із тією кавою по перону. Він запитав, чи нема коло мене малого, і я відповів, що нема. Від безсоння я пригадав майже дослівно усю цю нашу розмову. І вечірню, і ранкову також.

Бо того дня він вже один раз телефонував мені зранку. Я сказав, що ще вдома, на дивані (як величаю свій надувний матрац на підлозі), і ми трохи поговорили, а тоді він попросив передати слухавку Джонові–молодшому, але… Тоді якраз була вдома Інка, і коли зрозуміла, що це Джон і що він хоче до телефону малого, вихопила у мене мобілу й відвалила йому кілька «незлих, тихих».

— Шкода, — почув я у слухавку, коли вона кинула мені її назад, на «диван».