— Кіт на мішку! — сказав Орко. — У тебе ще такого не було.

— Ні, на мішку ще не було.

— «Кіт на розпеченому даху», — подав голос роботяга Вікя, за яким уже тягнувся довгий шлейф накопаної картоплі.

— Ні, це трохи інше, — сказав я, все ще з мішком і з котом на плечі. — Це — Томик, син Мурки, а он і Мурка, — кивнув я на кицьку. — В нього ще була сестра Маркіза, але її з’їв сусідський котяра. Коти, як і люди, інколи пожирають собі подібних.

— О! То тільки коти інколи, — уточнив Орко.

Таким дотепним я його вже давно не бачив, і це мене найбільше непокоїло. Найцікавіше ще може бути попереду… Втім, до обіду нічого особливого не трапилося, якщо не рахувати, що город картоплі поступово перетворився на город без картоплі. Орко ще раз чи два надовго кудись зникав, а потім пропав зовсім, і коли ми вийшли на подвір’я мити руки й кликали його на обід, він не обзивався. А потім тітка Мартоха нарешті згадала, що коли вона сиділа у садку, то Орко пішов у напрямку стодоли.

— Ой, Яшо, а йди–но сюди! — гукнула до мене тітка, наче колись у дитинстві, хоч я стояв зовсім поряд.

— Та треба знайти того пияка, — сказав я жартівливим тоном.

— Та нікуди він не подінеться… А йди–но я тобі щось покажу, бач, була б забула. Ще тамтого разу, як ти приїжджав, то хтіла–м показати, але тоді забула і тепер була б забула.

— Ну, а що ви хтіли, тьотю?

— А показати тобі одного зошита. Ще дідового. Твого діда Якова, він був у мене, а коли мене перевозили сюди, до твоєї матері, то я його знайшла, але забула.

— Ну, і що ж то за зошит? — У цей момент я все ж більше хвилювався за Орка, щоб ще де не впав.

— Там дід пісні записував, різні ігри. Подивися, то ще довоєнний зошит… Я його тримала як згадку, а тепер, як умру, то нехай у тебе буде.

— І де ж він?

— О, бач! Була б забула… А піди–но у ванькирі, там, де я сплю, на серванті зверху, озьми і принеси, я тобі розкажу.

Зошита я намацав там, де сказала тітка. Це й справді був дуже старий зошит, у твердій картонній обкладинці, з пожовклими, де–не–де поточеними шашелем сторінками. Рівний, хоча й не зовсім каліграфічний почерк — деякі літери взагалі важко розібрати. Заголовки: «Любовні пісні», «Фокуси», і ще без заголовків якісь не то притчі, не то анекдоти російською, але в українській транскрипції.

Перші сторінки були вирвані, а перші записи датувалися квітнем 1937 року, останній — 30 червня 1940 року, тобто це був якраз той період, коли впала Польща і прийшли перші совіти. Багато сторінок усередині зошита було не заповнено, ще можна було побачити якісь розрахунки хімічним олівцем прямо на форзаці.

— То тато ще до війни записували. Не знаю, чи воно тепер кому треба, але згадка яка–не–яка… Хай буде в тебе.

— Дякую, тьотю, ну, нехай буде у мене.

— Я Інці давала, але вона не захтіла брати, — з образою в голосі виповіла тітка.

— Добре, я візьму. Хай буде, реліквія… Пам’ять про діда. — Я подумав, що й справді це буде цікаво перечитати.

— Прочитай–но! Розбираєш?..

— Так, розбираю, тьотю.

— Тато мали гарний почерк.

— Так, гарний, — погодився я.

— Ти розбираєш?

— Так, розбираю. «Фокус із зав’язуванням хусточки магічно…» — прочитав я із зошита, а потім, слово за словом, прочитав тітці цю сторінку до кінця.

Лиш одне слівце всередині тексту було розмите водянистою плямою.

— Ага, пам’ятаю, тато показували. Мені перед війною було десять літ, я все добре пам’ятаю, — сказала тітка Мартоха і вже своїми словами почала переповідати мені, а чи сама собі тільки що мною прочитане. — Так, тато показували, як в’язати. Брали теєво платочка і в’язали його на два ґудзки. Накривали того ґудзка і давали мені помацати…

Вже у Тернополі деякі тексти з дідового зошита я набрав на комп’ютері. Кілька пісень і опис того наївного фокуса з хусточкою також.

«Наприклад, так: я беру від кого–будь хусточку і в’яжу її двома кінцями на два ґудзі. Тепер беру накриваю цього ґудзя тією самою хусточкою і даю кому–будь, щоб він помацав скритий ґудзь. Але я весь час тримаю його в одній руці, і от, коли всі (нерозбірливо) , що ґудзь насправді зав’язаний, тоді я дмухаю на ґудзь і він стане розв’язаний. Це робиться у простий спосіб, але хто не знає, то йому здається, що то велика таємниця».

А що, дідуньо був ще той фокусник! Звичайно, наївно, але ж як зворушливо. Тим більше для мене, його онука… За кожною таємницею — свій фокус, це дід Яків ще тоді зрозумів.

Читаю далі:

«І от я хочу вам витлумачити, як же все робиться. І от так, коли всі починають в’язати хусточку, то в’яжуть обидва рази одним кінцем, а другий щоб цілий час був рівний, так що коли ви закриєте вузол, то щоб легко можна було б витягнути в одній руці. І от, коли маєте розв’язувати, то дмухніть на хусточку і (нерозбірливо) , і, напевно, хусточка буде розв’язана.

Дня 25/IV 1939 р. Яків Фінюк».

А нижче був малюнок, що нагадував хмаринку або квітку конюшини, й підпис: «Хусточка».

Пожовклі сторінки погано трималися купи, а кілька при перегортанні випало й розлетілося по траві перед льохом. Я збирав їх і читав назви: «Фокус з ножем і палкою», «Фокус з коромислом, шнурком і купками», пісня «До дівчини ходжу», «Фокус з картами», «Любовна пісня», «Любовна пісня дівчини»… Пізніше саме цей «Фокус із зав’язуванням хусточки магічно» я навіть пробував показати Джонові–молодшому. Фокус його прадіда Якова, записаний дідовою рукою більше сімдесяти років тому! Ці пожовклі рукописні сторінки, над якими ми з малим схилялися, й справді виглядали, наче магічний код у минуле.

Тітка Мартоха дивилася на мене й мовчала, а я їй подякував за зошита й, аби не забути, відніс його у машину, поклав у бардачок, а вже потім відновив пошуки невловимого Орка.

Я шукав Орка, а знайшов гриби. Пізніше я знайшов і його, але спершу все–таки опеньки на старому ясеновому пеньку за криницею, що, мов цвяшки, обліпили його зверху й донизу. То був найгрубіший пеньок від дороги, і колись на ньому вже з’являлися опеньки, але не так багато. Пухкенькі, приємні на дотик, із мошком на тім’ячку — це було таки справжнє повернення у дитинство.

— Мамо, диви, опеньки! — мимохіть вирвалося, немов колись, але мама була десь на городі і мене не чула, зате почула тітка Мартоха.

— О, диви–но, як добре, що ти приїхав, — сказала тітка. — Ти нам ще й гопеньки знайшов!..

— Та то ще мацьопі! — відповів я тітці, торкаючи пальцями їхні ніжні голівки–цвяшечки. — Ще хоч пару днів!

Стаючи правою ногою у вибитий дощами рівець, розлякуючи курей, я пройшов попід хлівом далі. І враз — наче якесь тривожне відчуття, а чи передчуття, начеб якийсь давно забутий спогад… А вже потім — чітка картинка. Ну, звичайно, саме з цього місця за хлівом, із–за криниці, я малим найчастіше виглядав тата. Часом — сам, а частіше мама посилала виглядати, чи не дуже п’яний, і прибігти їй сказати!.. А бувало, що тато мене виглядав, коли я вже у темряві вертався з риболовлі, і також на цьому місці.

— Ну, як улов? — зустрічав він мене бадьорим запитанням. — У–у, і то треба було сидіти заради такої мульки? — майже завжди однаково реагував на вміст моєї торбини, бо навіть карасики на долоню були для тата мулькою.

Треба визнати, що хоч сам тато в останні роки рідко ходив зі мною на канал, але щоразу йому щастило витягти щось більше, ніж мені. І це при тому, що тато завжди ловив лише на одну вудку і з одним гачком. Пам’ятаю, якось у серпні, коли зранку над водою вже стояв туман, він з першої ж покльовки виволік з того туману на берег такого, як до ліктя, дзеркального! А тепер я знову стояв на нашому з татом місці за хлівом, з якого то він виглядав мене, то я — його. Частіше — все ж я його…