Якщо Орко на той момент у зав’язці, то на День міста зазвичай ми п’ємо каву з квасом. Одягаємо вишиванки, а Орко бере ще й свого візерунчастого костура, у такі урочисті моменти він полюбляє для солідності ще й накульгувати, і зустрічаємося унизу на Крушельницької, а тоді вже разом беремо курс на «Пінгвін». Власне, Орко й започаткував цю традицію. Ми самі собі її вигадали…

І коли того дня я вийшов з Центрального універмагу, то Орко вже чекав мене на бульварі з дволітровою «бомбою» квасу в пакеті. Бо тернопільський квас — це всім відомо, хто хоч раз його спробував, — найсмачніший у світі, а кава з квасом — то майже як бальзам для нашого неофіційного клубу.

— Все одно треба щось пити, то краще вже квас, — щоразу починає з цієї фрази Орко.

Взагалі–то він купує квас під аркою, а звідти ближче до «Океану», але в «Океані» нема брезенту, як називає Орко парасольки. А який сенс пити квас у прокуреному, задушливому «Океані», коли на бульварі із сонячного боку нас чекає «Пінгвін». Конкуренцію нам можуть скласти хіба архітектори, і часом — ще художники. Їхні столики у «Пінгвіні» також рідко бувають порожніми.

Коли Орко сідає обличчям до бульвару, а я — до вітрини, у якій також відбивається бульвар, то я у виграші хоча б через те, що не треба щохвилини комусь кивати. А Орко ще й коментує, але то лише для мене.

— Вітаю! — киває Орко кудись позад мою спину — і я бачу у вітрині знайому лисину одного колишнього директора. — Диви, м–мудак… У штани вже не влазить. — Дай Боже щастя! — гукає навзаєм ще одному дачникові–невдачникові. — Диви, костиль старий, ще не загнувся… — І так без кінця.

Місцями прикольно, місцями не дуже, але також набридає.

— Йди вже додому, — кажу йому, але він не йде, і тоді ми просто міняємо балачку або міняємо саму точку.

Або на «Ностальгію», або на «Русалку». Це вже залежить від того, де на той момент сонце. Якщо більше на заході, то, звичайно, «Ностальгія». Звідти чудово проглядається і бульвар, і вся Руська майже до озера. Це також можна вважати додатком до традиції.

Ми із Орком уже ось так не першу традицію започатковуємо. Наприклад, ще до парасольок і «брезенту» саме ми першими почали виходити з кавою й сідати на чавунну огорожу напроти «Пінгвіна». Принаймні я не бачив, щоб хтось це робив до нас — ось так виходив із кавою та цигаркою й ходив сюди–туди, до каштанів і назад. Але ми були тоді молоді, й кортіло більше дивитися на дівчат, ніж на пияків у кнайпі. І, побачивши у кінці бульвару велику гепу ще молодої тоді театральної діви Ганни Сірук, тернопільського секс–символу початку 90–х, можна було вважати, що день минув не марно…

— Бачив Ганю!

— І що?

— Пісє–єц!.. Так ішла!

— Та йди!

— Ти би бачив!.. — Це був наш типовий діалог біля «Пінгвіна» у теплі дні літа 90–го чи 91–го…

Де тепер те літо і де тепер та Ганя? Залишилися лише ми з Орком, і ще — «Пінгвін», хоч і він також уже не той. Втім, найбільша перевага «Пінгвіна» — не його стіни, тепер зіпсовані вежами, що нагадують мінарети, і навіть не те, що там і досі можна зустріти багатьох наших… Бо «Пінгвін» — це просто місце, центрішого за яке не буває. Центр світу, довкруг якого все і крутиться. Багато років у нашій уяві він був саме таким місцем, а тепер — то тим більше. Наші спогади і знайома картинка за вікном — ото й усе, що нам до кави треба… Старі каштани як тло і відполірована сідницями впродовж літа чавунна огорожа як нагадування про нашу молодість. Літо, осінь, зима… І останній день року, і перший день весни, і останній день літа — у «Пінгвіні».

Хоча літо у Тернополі закінчується Успінням (28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці — загальноміське храмове свято), а що вже років з десять, як і День міста також почали святкувати 28–го, то свято виходить подвійним. А якщо осінь тепла, то столики на вулиці зазвичай стоять аж до жовтня.

Мій племінник Джон–молодший на Успіння і мене тягне до церкви.

Він сам із однокласниками (нове тернопільське покоління!) ходить туди щонеділі. Найчастіше — у нашу греко–католицьку церкву на Новому Світі, що у середині 90–х була перебудована із колишнього кінотеатру «Мир». Тепер у неділю та святкові дні там не протовпитися… Та свої свічки я все одно ходжу ставити у православні церкви, що у центрі, — Різдва Христового і Надставну. Врочисте малолюддя наших тернопільських православних храмів усе ж якось більше до душі.

Але цього року на Успіння Інка з Джоном–молодшим ще не вернулася з морів. Цього разу полетіла аж у Грецію, на острів Корфу, і ми на свято залишилися з котом самі. Це якщо не рахувати Сашуню й Орка. Сашуня поки ще в дурці, йому легше. А от Орко на свято залишився без зубів, і то була найбільша наша проблема.

— Чув, що на День міста усіх беззубих таксі возить безплатно! — підколює Орка Вікя.

— А водяне шоу на озері? — звичайно, жартів не розуміє лише Сашуня.

— Водяне шо?

— Не шо, а шоу! — серйозно уточнює він.

— Ні, шоу за гроші! — сміється Вікя.

— Будуть по набережній ходити з капелюхом, — не втримуюсь і я від коментарів.

— А джаз буде? «Шоколад» зі Львова? — не вгавав Сашуня.

Ми знали, що віднедавна, почувши їх виступ на театралці, він став великим прихильником львівського джаз–гурту «Шоколад».

— Шоколад точно буде, море шоколаду. Навіть солодше шоколаду, — дещо грубувато відвалив йому Вікя.

І все було б нічого — звичайна розмова старих буркунів, якби Орко навіть на свято не полишив надії вичислити тих пацанів, що ото так гарно обчистили його і без зубів залишили, хоч часу вже минуло ого–го!

— Такі справи розкриваються або одразу, або взагалі не розкриваються! — гасить його запал Вікя.

Він, я знаю, має найменше бажання тинятися з нами по барах, де постійно ризикує напоротися на котрусь зі своїх колишніх «дєвочок» з нету. Тим часом Орко все ще без зубів. І він не здається, каже, що одного носатого здоровила бачив на днях з вікна маршрутки. Він вважає, що святкові дні — то для тих уродів все одно як жнива.

— Сьогодні вони обов’язково мають з’явитися, от побачиш! — переконував він нас із Сашунею під «Пінгвіном».

Ми чекали Вікю. А Вікя просто не мав себе де подіти без нету. Він не міг дочекатися вечора, коли заступить на службу, і якщо не сидів з нами, то бігав у редакцію перевіряти пошту… Бігав і невдовзі прибігав, така собі розвага.

Орко хотів, щоб по обіді ми зібралися ще раз і пройшлися звичним маршрутом «Пінгвін» — «Ностальгія» — «Русалка» — «Океан» — «Олбі», і нарешті — знову «Пінгвін». Надто насичений маршрут, навіть як для Дня міста. Хоч, як на мене, все це марна справа, навіть якщо ми їх і зустрінемо. То хіба пику начистити, а все інше навряд чи знайдемо, все те, що Орко щоразу перераховує: документи, копчена курка, двісті гриваків з копійками… Але найцінніше — це флешка на десять гігабайт з майже готовим каталогом.

— А курочка–то вже, може, і знеслася! — кидає Вікя щоразу, коли Орко починає перераховувати.

— Але ж вона копчена? — так само щоразу пробує уточнити Сашуня, але йому ніхто не відповідає.

— Шкода, що того другого я тоді у темряві не встиг як слід роздивитися, — тягне своє звичне Орко.

— Ну, а першого ти вже упіймав? — тут уже я сам не витримую.

У такі моменти я думаю, що божевільня за нами всіма плаче, і не лише Сашуні, а всім нам слід оформити собі по групі. Принаймні на каву вистачало б. І тоді під «Пінгвіном» я вже навіть готовий був поділитися ідеєю, але не встиг: почала дзиґотіти мобіла… Дзвонила мама. Спочатку — про мою голову, потім ще кілька запитань про Інку (чи ще не повернулася з курорту), про кота (чи ще живий) і наостанок — коли приїду (бо люди вже копають картоплю)… Про картоплю — то окрема тема. Інка також нагадувала мені про неї, що треба поїхати і викопати, але я не чекав, що мама почне про це вже зараз.

Інка залишила мені ключі від «туфельки» і повен бак бензину. Це у нас просто традиція така з цією картоплею, бо найкраще думати саме так. За бажання сестра могла б купити собі піввагона картоплі, але мама їй цього не пробачила б ніколи. Як, зрештою, і мені. Бо це не просто копання — це майже ритуальне дійство. Ритуальне дійство з дуже давніми традиціями, скажімо так. І я пообіцяв, що приїду, навіть забувши запитати Вікю, чия того дня буде зміна. Я тоді ще не знав про той місяць дощів, який нас чекає попереду. І що картоплю цього року замість кінця серпня ми копатимемо аж у перших числах жовтня. На моїй пам’яті такого ще не було!