Але Паша не відповів. Він по–страдницьки співчутливо й віддано, наче вірний пес, сидів на якомусь камені, дивився на Йосипа і мовчав.

— І я приїду! — від огорожі, за яку тримався обома руками, подав голос Йосип.

— Або на «День незалежності у Махна» в Гуляйполі. Ти був у Гуляйполі?

— Не був, — відповів я.

— А хочеш?

— Не хочу.

— Чому? Може, візьмеш Іванка і потім скочимо на Азовське море, на косу, там близько?

— Іванка його мама не відпустить, ти ж знаєш, — відповів я на те колишньому шваґерові.

— До батька Махна — це можна, — погодився Карлсон. — Але влітку все ж краще десь у Крим… Ярема, Опольська, Міщенко, до речі, ці вже там, у Махна, були, — сипав він прізвищами. — Мама і Куля також, там, кажуть, буває цікаво.

— Хто–хто? — мене наче ошпарило від згадки мами і Кулі.

Мабуть, почулося.

— Шкода, що повз Вінницю так ото… До Кузі, думаю, могли б заїхати поїсти сирих печериць. Бути коло Вінниці і минути майстерню Кузьми? — прочитав мої думки Карлсон.

— Заспокойся, зараз він у своєму Райгороді, на Бугу рибу ловить, — озвався Джон.

— У Райгороді і Бугу нема, — висловив сумнів Карлсон.

— Ага, бабусі своїй розкажи! Там Буг у нього за городом. Кузьма там хатинку прикупив, і поки ще тепло, то він там… Ми до нього ще поїдемо. Нах Райгород!

— Нах ви точно поїдете, — понуро підсумував Паша.

Насамкінець і Джон почав мене обнімати, а потім побажав щасливої дороги.

— У тебе ж є досвід транспортування Йосипа ще із Західної Африки, — поплескав він мене по плечу, а потім просто всунув мені у жменю зіжмаканих сто баксів і сказав тихо:

— Для малого передай, будь ласка! — І зник за рогом вокзалу у невідомому напрямку.

А коли ми раптом оглянулися, кози й біля Бендера вже не було. Ми й досі точно не знаємо, де вона ділася. Поки Джон із Пашею пішли до пам’ятника з’ясовувати, причмихав потяг, і ми з Карлсоном, розлякуючи жіночок з пиріжками та пивом, що одна за одною ішли нам назустріч, потягли Йосипа до вагона… Потяг рушив, а хлопці так і не вернулися, і лише веселий Карлсон між тіток з пиріжками прикладав мобілу до вуха й показував, що як приїду, то щоб обов’язково йому дзенькнув, а я подумав, що, може, ото й даремно психонув? Не варто було залишати друзів, бо тепер уже невідомо, коли й зберемося. Бо ще рік–два, і кому ми вже нафіг, старі перуни, будемо потрібні?..

Для Йосипа, про всяк випадок, як почне просинатися, Ростик упхав мені в кишеню чекушку «Пшеничної». Але як тільки потяг рушив і за вікнами вагона вслід за масивним Остапом проплив плюгавенький ліліпутик Ленін з витягнутою, як і годиться, у дороговказі рукою, добряк Йосип одразу ж і захропів. Точніше, він і не просинався, й, слухаючи його тихе похропування, я і собі почав клювати носом, хоч взагалі–то у поїздах мені останнім часом краще не спати.

У поїздах мені тепер чомусь сниться тільки весілля, до того ж своє власне, де я, хоч і обметений трьома прибиральницями, все одно одружуюсь… Завжди якісь люди, якісь діти, а потім обов’язково хтось помирає. Останній раз, коли я їхав на Харків, ось так у моєму сні помер один знайомий депутат міськради… Мабуть, тепер точно житиме сто років. З думкою про це я й заснув.

Але сон був короткий, і власне весілля цього разу мені приснитися, може, просто не встигло. Натомість я був над рікою, хоч і без вудок, і я ще подумав, яке гарне місце, а я забув вудки… А потім мені приснилася та сама коза. Потяг почав пригальмовувати, хтось збирався на вихід. Сказали, Деражня.

Йосип і далі похропував, а я вже не міг заснути. Щось у мене вже було і з цією Деражнею, але спросоння я так і не згадав… Окрім того, що десь недалеко звідси народився мій батько. Це вже потім він став, як Де Ніро, а із самого початку саме десь тут бігав за коровою і ловив жар–птицю кашкетом… І враз на душі таке безмежжя, наче дивишся взимку у нічне небо і від того стає ще холодніше.

А після Деражні мені вже не давав спати наш вагонний провідник Сашко, білявий хлопчина років 25–ти.

— Я вас упізнав, — сказав він мені.

— Ну й добре, — погодився я, ще не знаючи, чого він хоче.

— А чи можна я вам почитаю свої вірші?

— Можна, — відповів я, скоса зиркаючи на сплячого Йосипа.

Вочевидь, той Сашко прийняв мене за когось іншого, але вірші були, як на мене, непогані. Головне — щирі, про кохання і про природу. І я слухав їх під акомпанемент Йосипового хропіння спочатку до Хмельницького, а потім ще й за Хмельницьким…

— Ну як, вам сподобалося? — нарешті запитав хлопець.

— Сподобалося, — відповів я йому.

— А можна я вам їх пришлю?

— Присилай, якщо хочеш, — і я продиктував йому свій е–мейл.

Хлопчина таки точно прийняв мене не за того, але я не хотів його розчаровувати.

Раніше найкращими ліками від депресії були поїздки на риболовлю. Сама лише думка лікувала, що от поїду в село й відвідаю усі свої місця. І зранку, й увечері, і зранку, й увечері… Поки буде бажання тримати вудку в руках, буду по черзі рибалити і на старому Горині (в рові), і на каналі (на широкому), й у лісі (на Ставках), і навіть під Кіптихою (на ямах), де старі, плескаті, як прачі, карасі так смердять торфовиськом, що їсти їх неможливо.

Але тепер навіть риболовля не завжди рятує. Тобто часом рятує, але не завжди. А буває, навіть навіює ще більшу депресію, ніж була до того. Варто лише згадати тих, з ким колись ловив рибу і кого вже нема.

І я навіть помітив, що мимоволі починаю уникати деяких місць. Як от того за млином, де рукавом з’єднуються два канали. Одного літа, ще хлопчаками, ми там найчастіше купалися. І воно нагадує мені мого однокласника Михася, що минулого літа загинув у Москві, куди подався на заробітки. А інше, за двісті метрів, за вербами, нагадує про Колю. Якось удосвіта, тільки–но я прийшов і закинув вудки, з туману виник Коля, мамин учень. Він був дивним чоловіком, добрим і наївним, як дитина. Коля того ранку ішов за кіньми, що паслися на протилежному березі, і зупинився біля мене. А взимку і Колі не стало, знайшли побитим і замерзлим у полі. Кажуть, хтось прибив і вивіз.

Тепер я минаю і це місце. Я прямую далі по дамбі до «рову». Там мені якось поступився місцем, бо кожен там має своє, самотужки прорубане в кущах місце, ще один мій друг дитинства, Микола Банах. Але вже й Банах пішов услід за Михасем і Колею… А якщо ще згадати мого наставника по шкільній будбригаді Федю Істуканчика (він так називав самокрутки із самосаду, якими пригощав інших мулярів, за що його так і прозвали), і який мав своє місце там, де канал переходив у «широке», і нашого сусіда, дядька Стаха, з вічною капкою на носі, що зі своїми патиками завжди вмощувався напроти мене, то вже також нема їх обох… І цей печальний реєстр може просто добити.

Та й розмова з мамою, коли я їй телефоную, часто починається з того, що знову хтось помер… А рибалив у лісі, то там і сусіда Івана згадав. Колись він мене обороняв від старших хлопців. Іван мене завжди поривався обороняти і тут, на Ставках, також, коли нам заважали рибу ловити, він приїжджих гамував. Його ж самого оборонити не було кому… Цвинтар у нас при в’їзді в село, й інколи я там гальмую і всіх обходжу. Почавши з тата і з сусіда Івана, а тоді і до всіх інших, тільки могилки Колі ще не знайшов. Аж потім я дізнався, що Коля у самому низу, там, де штунди, похований.

Ту чекушку, що Карлсон упхав мені в Жмеринці для Йосипа, я привіз до Тернополя й так, суто по приколу, поставив під «Пінгвіном» перед Сашунею й Орком. Сашуня навіть не глянув, а Орко дивився, але що з того, бо поки без зубів — то у «зав’язці»… З того всього Сашуню найбільше цікавило, де у Жмеринці поділася коза.