Чорна кицька з ошийником від бліх.

— Та ти сі не лякай, то Пуська.

— Пуська?..

— Пуська–ляпуська…

Анжелка пересаджує кицьку на підвіконня, і вона там начеб завмирає. А коли я вже перестаю її помічати, на ліжко знову щось стрибає, і я бачу таке ж гостровухе, як і кицька, кошеня, тільки з білою цяткою на лобі.

— О! А то Нусік! — начеб вибачливо каже Анжелка. — У кожного кота по дев’ять життів, знаєш? — робить вона відкриття за відкриттям.

— А ти ще та котяча мама!

— Ага, а я, може, мишей боюся.

— І що, ловлять?

— Не знаю… Пуська, то точно лапає, але я не бачила. Цьоця Марія бачила, — згадує свою господиню Анжелка.

— Але ж вона, цьоця, здається, Ганя? — перепитую.

— Насправді вона Ганя–Марія, — уточнює Анжелка. — То таке ім’я…

— Я знаю. Дуже рідкісне ім’я, — лягаю я ногами до вікна.

І поки моє шоколадне щастя займається зі мною своїми приємними експериментами, Пуська з Нусіком час від часу стрибають по моїх волохатих ногах на вікно і з вікна. Непомітно для Анжелки я починаю їх мовчки копати і таки вцілюю п’ятою Нусіку в його котячий ніс… Я навіть не одразу зауважую, що у Нусіка два різних ока: одне жовте, котяче, а інше блакитне, схоже на кроляче. А потім обидва коти кудись зникають.

— О–у! Який ти в нас можеш бути! — видає своє захоплення Анжелка моїми ж таки словами.

Але цієї миті у вікно начеб постукали. Я підняв голову й побачив там ще одне гостровухе біляве з чорними цятками створіння.

— А то Сьома! — обдала мого живота жаром свого дихання Анжелка.

— Це що, тато Нусіка?

— Нє, його вуйко…

— Це що, виходить, мамин брат? Виходить, мамин… — відповідаю сам собі. — Бач, у котів майже так само, як у людей, — видаю я разом із видихом. — О–у!

— О–у! О–у! — слідом за мною це саме повторює й Анжелка, і її білосніжна посмішка у контражурі, і цей білявий з чорними цятками кіт крізь фіранку, і ті соняхи над нами на всю стіну, аж до стелі…

Десь я вже ті соняхи бачив? Багато соняхів… Народжена із цвіту і пелюсток українська Афродіта — нарешті згадую те, що вже давно мав би згадати…

Жаль, не взяв апарата. Анжелка перехопила мій погляд.

— Хоч знати, то Сьома з них усіх найліпше мишей лапає… Якщо не рахувати Рудого.

— А що, є ще і Рудий?

— Є, але він не наш, а сусідський…

— Але, думаю, до Сашуні їм усім далеко, — сказав я.

— Якого Сашуні?

— Мого друга Сашуні. Він у дурці за Об’їзною скоро всіх мишей переловить.

— Ти сі прикалуєш?.. Якій ще дурці?

— Та не хвилюйся, він там на обстеженні… Все це заради пенсії.

— Прикалуєшся?..

— Та ні, серйозно, він для них різні хитромудрі мишоловки вигадує.

Потім, коли вона відпоювала мене чаєм, то вже сама ще раз згадала про бідного Сашуню, що сам ловить мишей у дурці.

— А той твій друг Сашуня, він жонатий?..

— Здається, колись був. Тільки йому одружуватися нема сенсу…

— А чо’ ти сі сердиш? Хіба можна так про людей?

— Ну, а що такого?.. Сашуня сам мені казав: поки всіх не переловить, не випишеться. Три види мишоловок уже порозставляв. Навіть ту, про яку я йому розповів якось під «Пінгвіном», — із шматочком копченої ковбаси на ниточці над відром води. Каже, що також поставив. А ще каже, що всі санітарки, медсестри і особливо нічні няні тепер моляться на нього і, поки всіх мишей не переловить, із дурки не випишуть.

— Добре, я не буду більше тебе сердити, — зітхає Анжелка і знову кладе свою голівку на мій живіт.

Але я вже по–дурному завівся про Сашуню, й мені було важко заспокоїтись. Мабуть, у мене таки точно не все гаразд з головою?.. Анжелка, і ці її коти з дев’ятьма життів у кожному, і ця надто м’яка перина під плечима, і це надто рипуче ліжко!

— Я тут і для твого малого дещо маю, — нарешті згадав я, бо й для її синочка мав гостинець. — Там, на столику, десять «кіндер–сюрпризів» у пакеті, то для нього.

— Дякую, — підводить голову з мого живота Анжелка.

— А моя сестра он мишей не боїться, — продовжую я лякати її.

Роль слабого на голову коханця мені часом вдається краще, ніж просто коханця. Куди там Сашуні!

— Тобі шо, сі не подобає секс зі мною? — прямо запитує Анжелка.

— Подобається, — відповідаю я. — Якщо тобі подобається, то мені з тобою — просто за щастя… Але вона їх малою руками ловила і нашим котам приносила.

— А кота! Брись! — Анжелка змітає з ліжка Нусіка, що знову з’явився, а за ним і Пуську.

— Зате вона боїться машини. Хоч і їздить, але все одно боїться. Любить, як дитя, дмухає на свою «цьопу–мацьопу», але з гаража все одно виїхати не годна…

— Ціхо, котику, розслабся… А ти — ну брись!.. — дає раду і мені, і котам Анжелка.

— З гаража виїздити і машину мити — то мої обов’язки. Чесно кажучи, я трохи сти… сти… стидаюся на такій їздити, але куди ді… дінешся… — Роль схибнутого часом навіть дуже легка, особливо, коли в голові і справді чогось не вистачає.

Але я все ж замовкаю. Анжелці це таки вдається — примусити мене замовкнути… І коти раптово знову кудись зникають, а чи я просто перестаю їх помічати?

— Тіки скажеш коли. — Це вже Анжелка, коли до виверження вулкана залишалися секунди.

— О–у–гх–х! Ага…

— Ого, яка густа! — Це вона про те, що мало би вважатися лавою, могла б і промовчати. — Чекай, у мене десь тут були салфетки.

— О–у–гх!

— Ага…

— Ага. Пуська–ляпуська, цік, цік, цік!..

— Ти що?

— Нічого. Треба подзвонити подякувати!

— Кому ти хоч дякувати, котику? — здивував я її.

— Йому! — показав я пальцем на стелю. — Що зірки так зійшлися. Але найважливіші телефони я завжди записую нерозбірливо.

Вийшло несмішно. Я помітив, що Анжелка навіть трохи надулася, однак ненадовго. Надовго її не вистачає. А потім, коли вже вийшла мене проводжати, то на руках з Нусіком. Так з ним і сіла в «туфельку» поруч зі мною, і я прокатав їх із вітерцем по мокрому шосе довкруж усього Східного: через Лесі Українки по Протасевича, Об’їзній і аж до Збаразького кільця, а звідти — вже напряму назад проспектом Бандери до Коновальця, а тоді — через «Канаду» по Рєпіна на Клима Савури…

— Видиш, як файно, шо в тебе є сестра… І шо вона дає тобі машину, — почала було Анжелка, звісно, мале хотіло мені й тут догодити.

— Так, добре, що є.

— А я хочу з тобою в село, ти мене візьмеш? Бараболю копати? Я так давно не була на природі.

— Про це не будемо. Просто не може бути так багато щастя, я зараз від щастя просто завию, — сказав я перед світлофором.

Втім, вухастий Нусік мене випередив: він тихо нявкнув на переході, коли я гальмував на червоне напроти магазину «Обнова», і це було настільки мило і зворушливо, що я мимоволі прикусив язика… А Вікя ще сміє називати це блядками!

Коли я вже вертався від Анжелки через центр на Новий Світ, мого романтичного настрою не змогла зіпсувати навіть смугаста паличка даїшника. За стадіоном моргав світлофор, і одразу за ним я збирався звернути на Веселу, але потім передумав, бо в центрі дорога краща… І коли я в роздумах проскочив на червоне, то за рогом Татарської мене вже чекала смугаста паличка молодого даїшника.

Можливо, я й виглядаю, як схиблений на котах невдаха, але лише не для даїшника. Перед даїшниками я різко міняю професію і навіть вираз обличчя… Ну, звичайно, не професор стоматології, але принаймні на зубного техніка ще тягну! Мій сивий хвіст і сережки у вусі також лише додають іміджу. До того ж, я даю ментам не свою, а Інчину візитку, мовляв, це моя асистентка. Вона вас запише, скажете, що від мене. Малесеньку пломбу? Звичайно, безкоштовно. Коронку для тещі? Подумаємо й про тещу… Тоді вже дешевше: стольник у зуби і до побачення…

І хто після цього скаже, що я дурень? Інка була в курсі моїх варіантів, хоча часом і сама попадалася.

Своє авто сестра купила на ті гроші, що залишилися після облаштування квартири і стоматкабінету, ще й у кредит залізла. Вистачило на «Матіz Daewoo», що, як для жінки, непоганий варіант. Машинка й сама нагадує туфельку, а тут ще й на задньому склі туфелька… Для мене трохи стидно у таку сідати, але ж що поробиш? Інка одразу оформила на мене доручення, і хоч–не–хоч, а порозвозити її колєжанок з бару — то тепер моя робота.