Зранку і десь до одинадцятої у «Пінгвіні» не буває надто людно, і нам ніхто не заважав, лише офіціантка кілька разів міняла попільничку, бо ж Сеньо, як завжди, палив цигарку за цигаркою. Він читав, я слухав, а кожен новий ковток коньяку лише додавав йому натхнення… І коли він перехилив решту з того, що залишалося в чарці, то настільки розчитався, що вже й на мене не звертав уваги. І я мимохіть уже навіть почав боятися, щоб когось не принесло, хто б міг йому завадити.

Тільки–но я про це подумав, як принесло Сашуню. Проте Сашуня не з тих, що заважають. Він тихо привітався, тихо присів поруч із Сеньом напроти мене, і я поверх його голови жестом показав Свєтці зробити ще одну каву. Жести були давно відточені й випробувані, і дівчина зрозуміла мене без слів. Але це, вочевидь, була моя помилка, або Сеньо просто втомився, бо зі словами:

— …Але, коли все це почалося, вони були першими… першими, — двічі повторив він те саме, — і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі… — закінчив читати і знову закашлявся.

Обличчя його помітно почервоніло, на лобі з’явилися краплинки поту.

— Все, я думаю, досить, — прокашлявшись, сказав Сеньо. — Аж самому дивно, наче не я писав… Стільки років невідомо де валялося.

— Забагато куриш, — сказав я.

— Так, треба кидати, — погодився Сеньо.

— А що то там за війна, з ким ті твої ковбої там воюють? — запитав я.

— Ну, а як тобі, сподобалося?

— Важко сказати. Це начеб фантастика… Третя світова чи як? То вони що, по–твоєму, аж до Тернополя дійдуть?

— У Першу ж дійшли, і у Другу дійшли, то чому у Третю ні? — буркнув Сеньо. — Он у лісі під Манюками ще з Першої окопи…

— О! І ти їх також бачив?

— А чому я їх мав не бачити? — зробив здивовані очі Сеньо. — Але ти не хвилюйся так, війни може й не бути…

— Будемо сподіватися.

— То все я вже дуже давно придумав. Взагалі–то там далі більше про кохання.

— Ну, добре, — сказав я. — Зараз розрахуюся, і побачимо, що у мене залишилося.

Коли мені принесли рахунок, а тоді решту із двадцятки, і я витрусив з кишені усі копійки, то назбиралося без чогось двадцять, точніше — дев’ятнадцять п’ятдесят. Півтори гривні я спершу хотів залишити на маршрутку, але Сеньо долонею згорнув собі всі і, попльовуючи на палець, почав відраховувати сторінки. Щось там то додавав, то запихав назад у сумку, нарешті дістав звідти шматок лінійки і, приклавши до сторінки, вправно роздер її надвоє.

— Ну ти даєш!

— От тепер, по–моєму, рівно на дев’ятнадцять з половиною… Як в аптеці.

— І не шкода було дерти сторінку? — Я взяв у нього листки, не перераховуючи, склав по довжині вдвоє й запхав у внутрішню кишеню джинсової куртки.

— А я це підклею на стандартний листок, і буде як нове, — відповів Сеньо, ховаючи у сумку те, що залишилося.

— Якийсь він у тебе надто короткий, цей роман, — поділився я спостереженням.

— Він ще не дописаний, — нарешті зізнався наш невизнаний геній. — Може, тепер от поїду і допишу.

— До речі, ти, коли продавав, то не казав, що він у тебе недописаний.

— А хіба це має значення, у вас же все одно лише частина.

— І що ж мені тепер з нею робити?

— А що хочете, можете самі читати… Або продати на аукціоні «Сотбіс», — посміхнувся опохмелений Сеньо, тепер його вже навіть на єхидність вистачало.

— А куди їдеш, далеко зібрався?.. Може?.. — кивнув я у напрямку бульвару і каштанів. — Десь туди?

— Господін фєльдмаршал, дівізії больше нєт! — прохрипів Сеньо майже з оскалом, зміряв нас зверхнім поглядом. — Їду у Миколаїв. У мене там брат Михалко, до нього.

Він підвівся і подав на прощання руку, все ту ж ліву, спочатку мені, а потім і Сашуні.

— А може, ваш товариш хоче і собі пару сторінок мого роману? Я ще тут буду пару днів…

— Ні, він не захоче, — заступився я за Сашуню.

— То хто такий був? — поцікавився Сашуня, коли Сеньо пішов.

— Та так, один… — ледь не вирвалося «божевільний», але я вчасно згадав про Сашунину хворобу. — Письменник, — сказав я.

— Що, справжній письменник? — щиро здивувався Сашуня.

— Ну ти також скажеш!.. Справжній письменник — це Панас Мирний чи Іван Франко… Чи хоча б Юрій Винничук. А це ще не відомо.

— Іван Франко — це той, що йому пам’ятник?

— Сашуню, ти наче у школі не вчився!..

— Вчився, але давно, — понуро буркнув Сашуня.

— І. Сенковський, — прочитав я на першій сторінці, з тих, що їх тільки–но купив. — І ще один день… Роман. —

Більше тексту там не було, і я ще подумав, що за цю сторінку можна було б і не платити.

На другій сторінці зверху було написано від руки друкованими літерами Feroux gens… (бо ж на наших друкарських машинках не було латинських літер), а внизу сторінки — ще й зноска і пояснення.

Я прочитав вголос:

— Фероукс ґенс! — і почав читати зноску внизу сторінки. — Це погане плем’я…

Проте Сашуня, виявилося, мене не слухає. З ним таке трапляється, мабуть, йому просто важко довго концентрувати увагу на чомусь одному.

— Слухай, якщо неважко, чи не міг би ти позичити мені на поповнення рахунку, — раптом видав Сашуня.

— Якого рахунку?

— На двадцять п’ять… Я з мамою на «Лайфі», то безкоштовно, але у «Назвіть слово» — вісім, дев’ятсот, сто дев’ятнадцять, чотири, чотири, чотири, три — дзвоніть з мобільного, дзвоніть зі стаціонарного, — випалив Сашуня, — за дзвінок знімають по шість гривень… З виграшу віддам, от побач! Там виграш — тисячу, — сказав він пошепки й оглядаючись. — А слова такі легкі! Я всі відгадую…

— Які ще слова, ти про що?

— Наприклад, було слово «кореспондент» — і я відгадав. Я весь час відгадую і дзвоню… Але мені кажуть — чекайте, а потім кажуть, що ну… грайте ще…

— Сашуню? Ти про що?.. Ти що, голубе, у цей лохотрон граєш, що по телеку?.. Схаменися!

— Ти хочеш сказати, що там нечесно? — з недовір’ям він мені. — Але сестра казала, що один її знайомий виграв. Правда, не тисячу, але п’ятсот… Але й то!..

— Яка сестра? У тебе що, є сестра?

— Ні, ну та сестра, що вночі чергує біля нашої палати. Я їй приношу шоколадки, а вона мені за це, поки всі сплять, тихенько включає телевізора у холі… Але дзвонити з коридору не дозволяє, бо там знімає аж по шість грн.

— То ти їй ті шоколадки носиш, що в супермаркеті тириш? Скажи правду? Тебе ще як упіймають на цьому, то з дурки одразу в тюрму переведуть. Ти ж мені обіцяв: «Я більше не буду» — казав?..

— Добре, більше не буду, — знову повторив Сашуня, хоч це і виглядало як знущання.

У штанах в клітинку із секондхенду і в такій же картатій сорочці він і справді виглядав, як одеський босяк часів непу, принаймні у кіно їх чомусь показують саме такими.

— Я і на поповнення рахунку дам тільки тоді, якщо пообіцяєш, що про ці лохотрони забудеш, — продовжував я виховувати бідолашного Сашуню. — На лохотрон я тобі не дам, — намагаючись бути м’яким, але рішучим, сказав я.

Сашуня понуро слухав, але більше нічого не обіцяв. Видно, мрія зірвати тисячу гриваків за «легке слово» вже настільки міцно засіла в його голові, що ось так легковажно попрощатися з мрією він не міг. А грошей на поповнення я йому тоді і так не міг дати, бо ж на останні купив шматок ще не дописаного Сеньового роману, хоча, запитай мене тоді, для чого я це зробив, навряд чи знайшов би якесь логічне пояснення… І прикинувши, що вже досить провітрювати бороду, я тоді просто посунув на хаус.

feroux gens…[3]

Вечорами, коли ми, аби не засвітити себе, знаходимо якусь яму і куримо перед сном, Кусаний часто цитує сам себе, а то й просто бубонить вірші. За зайву цигарку я, буває, кидаю йому кілька приємних слів, щось про влучні метафори й таке інше, — і тоді він відвалює мені навзаєм, що ми однодумці. Це зізнання з не найгірших, хоч у тій сирій ямі воно мені до одного місця. Зрештою, я сприймаю його байдуже. Бо ж зранку ми знову чухаємо в атаку, щоб викурити супротивника з якогось чергового горбаки.