«Я більше так не можу», — знесилено простогнав він.

«То й не треба», — несподівано пролунав голос Сапфіри.

«Як це? — вигукнув Ерагон у розпачі. — Герроу пішов назавжди! З часом і мене спіткає така сама доля! Любов, родина, стосунки — усе це піде прахом, нічого не залишиться! Навіщо ж тоді жити?»

«Жити слід заради самого життя, — відповів дракон. — Сенс життя зникає тоді, коли ти знищуєш свою жагу до нього. Адже завжди є вибір, зроби його й іди своєю дорогою. Тоді ти матимеш і мету, і надію, і бажання жити».

«Але що ж я можу?» — спитав хлопець.

«Усі підказки в твоєму серці, — мовила Сапфіра. — Тебе вестиме тільки твоє найзаповітніше бажання».

Замислившись над цим, Ерагон став прислухатися до своїх почуттів. Його здивувало те, що сильнішою за горе була пекуча ненависть і бажання помсти.

«То ти гадаєш, що я маю покарати вбивць?» — спитав юнак.

«Саме так», — озвався дракон.

Ця відповідь засмутила Ерагона. Зітхнувши, він перепитав:

«Але чому?»

«Пригадуєш, що ти казав на Хребті? — нагадала йому Сапфіра. — Як ти дорікав мені обов’язками дракона, і це змусило мене повернутись назад усупереч власним інстинктам? Так само маєш зробити й ти. Останнім часом я багато думала над цим і, здається, збагнула призначення дракона та вершника. Обидва вони прагнуть неможливого, без огляду на всі перешкоди. Робити великі справи — ось їхній обов'язок перед майбутнім».

«Мене не дуже тішать такі думки! — відповів на це Ерагон. — Хіба заради цього варто йти звідси?»

«На те є й інші причини, — стояла на своєму Сапфіра. — Усі бачили мої сліди, тож люди вже здогадалися про моє існування. Рано чи пізно вони мене знайдуть. А крім того, тебе тут більше нічого не тримає. Ані ферма, ані родина…»

«Але ж Роран, він іще живий!» — у розпачі скрикнув юнак.

«Залишившись тут, ти будеш змушений розповісти йому всю правду, — нагадав дракон. — Адже Роран має право знати, чому загинув його батько? І що ж він зробить, на твою думку, коли дізнається про моє існування?»

Від Сапфіриних доводів голова в Ерагона йшла обертом, але сама думка про те, що треба буде залишити Паланкарську долину, доводила його до відчаю. Адже тут його батьківщина! Хоч і думка про помсту вабила його з неймовірною силою.

«Чи ж вистачить мені сили?» — завагався хлопець.

«Ти маєш мене», — відповів дракон.

Та Ерагон усе ще вагався. «Так, це був би геть божевільний учинок», — міркував він, але презирство до власної нерішучості брало гору, й на вустах юнака заграла жорстока посмішка. Вочевидь, Сапфіра таки має рацію. Жага вчинку — ось що головне, а все інше — нічого не важить! Що може задовольнити його більше, аніж покарання вбивць? Парубок відчув, як у ньому починає зростати якась відчайдушна сила, сповняючи його єство енергією, виковуючи з почуттів одне-єдине бажання й збираючи волю в суцільний згусток люті, на якому викарбуване священне слово: помста. Серце юнака шалено закалатало, і він твердо сказав:

«Так, я зроблю це».

Увірвавши зв’язок із Сапфірою, він миттю зіскочив із ліжка. Його тіло напружилось, мов стиснута пружина. Надворі було ще темно, тож Ерагон спав усього кілька годин. «Що може бути небезпечніше за людину, якій нічого втрачати, — подумав він. — Тепер мені теж нічого втрачати».

Ще вчора через той клятий біль хлопець не міг зробити й кроку, але тепер він рухався чітко й упевнено. Він просто забув про біль, стиснувши волю в залізний кулак.

Скрадаючись будинком, Ерагон почув чиюсь тиху розмову. Зацікавлений, він зупинився послухати. М’який голос Елейн провадив:

— …Прихисток. У нас досить вільного місця.

Хорст щось нерозбірливо пробубонів своїм басом.

— Так, бідолашний хлопець, — відповіла Елейн.

Далі Хорста було вже добре чути.

— Може бути… — озвався той. — Я думав над тим, що розповів нам Ерагон, і не певен, що він сказав нам усю правду.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Елейн. У її голосі забриніла стурбованість.

— Коли ми вирушили до ферми, то спочатку бачили сліди від дошки, на якій він тягнув Герроу. Але згодом дісталися місця, де сніг було зім’ято. Там відбитки ніг і сліди дошки зникають. Натомість з’являються сліди велетенської істоти… ті самі, що й на фермі. До того ж, що з його ногами? Я не вірю, що він не помітив, як обідрав шкіру. Я не хотів розпитувати його раніше, але зараз, гадаю, якраз час це зробити.

— А може, побачене так його налякало, що він не хоче про це навіть говорити? — припустила Елейн. — Згадай, у якому стані він був.

— Це все одно не пояснює того, як він зумів дотягти сюди Герроу, не залишивши жодних слідів.

«Сапфіра мала рацію, — подумав Ерагон. — Час забиратися звідси. Там, де багато людей, там багато запитань. І рано чи пізно вони про все дізнаються». І хлопець рушив далі, завмираючи, коли підлога починала порипувати під ногами.

Вулиці були порожні, мало хто прокидався так рано. Ерагон на хвилину спинився, аби зібратися з думками. «Кінь мені не потрібен, — думав він, — Сапфіра буде моїм скакуном, але слід подбати про сідло. Вона полюватиме за двох, тож харчами теж можна не перейматися, хоч зараз і не завадило б попоїсти. А інші потрібні речі я знайду на згарищі ферми».

І юнак попрямував до Гедрікової майстерні, що лежала на околиці Карвахола. Від тамтешнього смороду нудило, але він, не спиняючись, пройшов до клуні, де зберігались оброблені шкури. Під стелею висів заготовлений матеріал. Ерагон узяв собі три великі бичачі шкури. Почуваючись трохи ніяково через цю крадіжку, він подумки пообіцяв собі перегодом повернути борг. Хлопець згорнув свою ношу й подався до невеличкого гаю неподалік села. Там він сховав шкури між гіллям і повернувся до Карвахола.

«Тепер харчі», — нагадав собі Ерагон. Спочатку він пішов до таверни, збираючись дістати їх там, але несподівано зупинився, зловтішно посміхнувся й рушив у протилежний бік. Якщо вже красти, то краще в Слоуна. І юнак прослизнув до будинку м’ясника. Вхідні двері там завжди були зачинені на засув, але на чорному ході на заваді Ерагону став лише тонкий ланцюжок, який він розірвав без жодних зусиль. У будинку було темно. Скрадаючись навпомацки, хлопець, нарешті, натрапив на складені в купу шматки м’яса, загорнуті в тканину. Він запхав під сорочку все, що тільки міг забрати, і вислизнув на вулицю, не забувши причинити за собою двері.

Та раптом якась жінка здалеку гукнула його на ім’я. Притискаючи м’ясо, Ерагон щодуху чкурнув за ріг будинку. І тут-таки, майже поруч із ним, пройшов, не помітивши втікача, Хорст.

Щойно він зник за рогом, як парубок кинувся навтьоки. Ноги йому аж горіли від болю, коли він біг до гаю. Прослизнувши між стовбурами дерев, Ерагон озирнувся, аби пересвідчитись, що його не переслідують. Але все було тихо. Заспокоєний, він перевів подих і вже хотів був схилитися до гілляччя по шкури.

— Ти кудись зібрався? — наче грім серед ясного неба пролунало в нього над головою.

Ерагон рвучко озирнувся. Просто перед хлопцем стояв насуплений Бром. На його голові було видно чималу рану. На поясі Брома висів короткий меч у піхвах, а в руках старий тримав крадені шкури.

Очі в Ерагона аж звузилися від люті. Як це його вистежили? Адже досі все було гаразд. Він міг заприсягтися, що за ним ніхто не стежив.

— Віддайте, — твердо сказав юнак.

— Навіщо? Аби ти міг утекти ще до того, як Герроу поховають? — із докором спитав старий.

— Це вас не обходить! — стояв на своєму нарубок. — Чому ви за мною стежили?

— Та я й не стежив, — буркнув Бром. — Я просто чекав на тебе. То куди ж ти зібрався?

— Нікуди! — гукнув Ерагон і вихопив шкури з рук старого.

— Гадаю, тобі вистачить м’яса для дракона, — несподівано сказав той.

— Про що це ви? — спохмурнів юнак.

— Не треба мене дурити. — Бром схрестив руки на грудях. — Бо я знаю, звідки в тебе та мітка.

Це гедвей ігназія, або сяюча долоня. Адже ж ти торкався новонародженого дракона? А ще я знаю, для чого ти приходив до мене зі своїми питаннями. Нарешті, я знаю, що вершники повернулися.