Старий притих, почувши, як вулицею марширує загін вояків. Вилаявшись, він хльоснув коня й помчав геть. Ерагон низько схилився до Кадока й гайнув слідом за Бромом. Вони насилу продерлися крізь натовп, що заполонив вулиці, які вели до міської брами. А коли втікачі були вже зовсім неподалік від брами, то виявилось, що її зачиняють, а вулицю з якогось дива перегородила подвійна лава ратників.

— Вони порубають нас на шматки! — у розпачі вигукнув юнак.

— Ми мусимо пробитися, — заперечив Бром. — Я візьму на себе воїнів, а ти притримай ворота.

Ерагон кивнув і, зціпивши зуби, пришпорив Кадока.

Обидва вершники мчали крізь юрбу просто назустріч грізним рядам солдатів, які наїжачились довгими списами. Перелякані коні захропли, але втікачам пощастило їх стримати. Хоч Ерагон і чув вигуки вояків, він не зважав на них і продовжував слідкувати за воротами, які повільно зачинялися.

Тим часом Бром, наблизившись до вояків, скинув руку вгору й вигукнув закляття. Перша шеренга солдатів так і впала на землю, наче скошена трава. А от щілина між стулками брами ставала дедалі вужчою й вужчою. Тоді Ерагон зібрав усю свою магічну силу й вигукнув: «Ду грінд хойлдр!».

Заскреготавши, ворота зупинились. Запанувала мертва тиша. Воїни й прості люди здивовано витріщили очі, спостерігаючи, як під дзвінкий цокіт копит Бром із Ерагоном вилетіли за межі Драс-Леони. Щойно вони опинилися на волі, Ерагон відпустив ворота. Брама здригнулася і з важким гуркотом зачинилась.

Юнак знесилено похитнувся в сідлі, але швидко взяв себе в руки. Бром час від часу схвильовано зиркав на нього. Вершники вже мчали передмістям Драс-Леони, коли на міському мурі пролунав сигнал тривоги. Сховавшись поміж деревами, Сапфіра чекала їх на околиці. Очі дракона збуджено горіли, і він нетерпляче бив своїм хвостом.

— Мерщій сідай на неї! — гукнув Бром. — І що б там зі мною не трапилось, залишайся в повітрі. Я прямуватиму на південь, а ви тримайтеся неподалік від мене. Якщо Сапфіру помітять, то це вже не гратиме жодної ролі.

Ерагон швидко заліз на Сапфіру. Здіймаючись у небо, він із сумом спостерігав, як маленька постать вершника щодуху мчала курним шляхом.

— З тобою все гаразд? — спитала Сапфіра.

— Так, — відповів юнак. — Нам дуже пощастило.

— Але ж ми так довго шукали разаків, і все намарно? — наполягав дракон.

— Згоден, — похнюпився Ерагон. — Проте, якби там були тільки разаки, я б не тікав, а бився. Але слідом за ними з’явилися ратники… Я не думаю, що це був би чесний бій!

— А ти хоч розумієш, що тепер про нас будуть говорити на кожному кроці? — спитала Сапфіра. — Хіба ж це непомітна втеча? Тепер нам буде важко сховатися від імперії.

У голосі дракона залунала незвична різкість, якої хлопець раніше не помічав.

— Знаю, — відповів він на те.

Невдовзі озеро Леона залишилось позаду, і обабіч шляху потяглися кам’янисті землі, порослі сухим чагарником та високими кактусами. Небо затягло хмарами, вряди-годи спалахувала блискавка. Коли вітер посилився, Сапфіра різко знизилась.

— Що сталося? — гукнув Бром, спиняючи коней.

— Вітер занадто сильний, — пояснив Ерагон.

— Не такий уже й сильний, — хотів був заперечити старий.

— Це тут, а там — дуже сильний, — наполіг юнак, показуючи на небо.

Він пересів на Кадока, і далі мандрівники рушили верхи, а Сапфіра пленталась позаду, хоча на землі їй було важко змагатися з кіньми.

Тим часом вітер усе дужчав і дужчав, здіймаючи неабияку куряву. Утікачі обмотали голови ганчір’ям, щоб захистити очі. Бромів плащ лопотів у повітрі, а борода, немов яка жива істота, звивалася на всі боки. Ерагон марно чекав дощу, який би змив зі шляху всі сліди.

Незабаром темрява змусила їх зупинитись. З’їхавши зі шляху, мандрівники влаштували табір за придорожнім камінням. Розводити багаття було небезпечно, тому вони швидко повечеряли, ховаючись од вітру під Сапфіриними крилами.

Після убогої вечері Ерагон таки не витримав і спитав:

— Як же вони нас знайшли?

Бром хотів був узяти люльку, але, схаменувшись, прибрав її подалі.

— Слуга в палаці попередив мене, що серед них є шпигун, — знехотя сказав він. — Чутка про мене дійшла до Табора, а далі й до самих разаків.

— То ми тепер ніколи не повернемось до Драс-Леони? — засмутився Ерагон.

— Наступні кілька років — точно не повернемось, — зітхнув старий.

— А може, нам пощастить якось виманити разаків? — не міг заспокоїтися юнак. — Якщо вони побачать Сапфіру, то, певно, підуть за нею на край світу.

— Ага, і приведуть за собою ціле військо, — сумно посміхнувся Бром. — Давай зараз не будемо про це. Нам хоч би живими залишитись, бо попереду ніч, а довкола нишпорять разаки. Гадаю, друже, нам слід по черзі вартувати до ранку.

— Гаразд, — підводячись, зітхнув Ерагон. Раптом йому здалося, що неподалік зблиснув і зник малесенький вогник. Стривожений хлопець хотів був рушити в тому напрямку, аби все перевірити.

— Що там? — тихо гукнув Бром, скидаючи із себе ковдру.

Не озиваючись, Ерагон довго вдивлявся в темряву, а потім повернувся до старого.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Здається, щось промайнуло. Мабуть, то був птах.

Та не встиг він це проказати, як зойкнув від удару в потилицю й упав на землю. Останнє, що він почув, було розпачливе ревіння Сапфіри.

Ерагон отямився, відчувши пульсуючий біль. Серце калатало й відлунювало аж у голові. Юнак насилу розплющив очі. Він скривився від яскравого світла: прямісінько перед ним горів ліхтар. Ерагон кліпнув очима, відвів погляд убік і спробував сісти, проте нічого з того не вийшло, бо руки в парубка були зв’язані за спиною.

Сяк-так озирнувшись, Ерагон зрозумів, що його прив'язали до Брома. Що ж сталося? «Принаймні я живий, бо вони не стали б зв’язувати мерця, — промайнуло в голові. — Але хто це зробив?» Покрутивши головою, юнак роззирнувся навсібіч, і раптом його погляд зупинився на парі чорних чобіт.

Ерагон повільно звів очі вгору й глянув прямісінько в потворну пику разака. Здригнувшись від несподіванки й жаху, він почав був шукати магічну силу, та потрібне слово, яким він збирався вразити ворога, здавалося, назавжди вилетіло з його голови.

— Що, не виходить? — зареготав разак. — Отже, наші ліки діють? Тепер ти не стоятимеш нам на заваді!

Зліва щось зашаруділо, і Ерагон із жахом побачив, як інший разак вдягає Сапфірі намордника. Крила дракона було прив’язано ланцюгами до боків, а лапи закуто в кайдани. Ерагон хотів був подумки звернутися до нещасної істоти, але марно.

— Вона стала слухняною, відколи ми пригрозили тебе вбити, — пояснив один із разаків. Він сів навпочіпки й почав нишпорити в торбах утікачів, аж доки не знайшов Зарок. — Така чудова річ і належить такому нікчемі, — криво посміхнувся він. — Я візьму її собі, гаразд? А якщо ти будеш добре поводитись, то дозволятиму тобі її для мене гострити.

Оглядаючи меч, разак несподівано зойкнув, напевно, прочитавши викарбуваний напис. Його здивований напарник кинувся до приятеля, й обидва вони схилились над зброєю.

— Ну-у, чоловіче, ти добре послужиш нашому господареві! — прошипіли вони в захваті, звергаючись до Ерагона.

— І перше, що я зроблю на цій службі, — це вб’ю вас, — похмуро пообіцяв їм юнак.

— О ні, ми ще потрібні господареві, — розреготались потвори. — А ось ти… Тебе можна просто знищити.

Сапфіра глухо загарчала, але разаки навіть не глянули на неї. Несподівано їхню увагу привернув Бром, що, застогнавши, перекотився на інший бік.

— Воно перестає діяти, — зашипів перший разак, схопивши старого за комір і зазираючи йому в обличчя.

— То дай йому ще! — порадив другий.

— А може, просто прибити його? — засумнівався той. — Згадай, скільки він завдав нам лиха.

— Непоганий план, — посміхнувся напарник. — Але ж король наказав привести старого живим.

— Та нічого, ми скажемо, що він чинив опір, ось і загинув у сутичці.