— Ким я став, Сапфіро? — спитав він засмучено. — Ще рік тому я був звичайним юнаком, та, виявилось, що я маю піклуватися за якихось там варденів, тікати від Галбаторікса, дружити із сином Морзана… А тепер ще й це благословення! Чим я можу зарадити людям, якщо цілі армії не змогли їм допомогти? Це ж божевілля! Моє місце в Карвахолі, поруч із Рораном!

Якийсь час Сапфіра летіла мовчки, а потім озвалась.

— Твоє покликання — змінити цей світ, Ерагоне, — твердо сказала вона. — Люди самі собі зарадять, але їм потрібен ватажок, потрібен дороговказ. Жодна армія не дасть їм такого благословення, яке ти допіру дав тому немовляті.

— Але ж це такі дрібниці! — відмахнувся юнак.

— Ні, ніякі не дрібниці, — заперечив дракон. — Невже ти гадаєш, що після твого благословення ця дитина стане свинопасом чи крамарем? Ще чого! Відтепер у неї інша доля, яку подарували їй вершник і дракон.

— Це справді вражаюче, — озвався Ерагон. — Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, — твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, — здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

— Тебе змінило твоє ім’я, — лагідно відповіла Сапфіра. — Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

— Ну ось, — скривився хлопець. — Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

— Ерагоне! — різко сказав дракон. — Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

— Спробую, — зітхнув юнак. — Але минуле все одно не йде мені з голови.

— Знаєш, мені також було тривожно після смерті Брома, — раптом сказала Сапфіра. Така довіра неабияк здивувала Ерагона, адже раніше грізний дракон завжди був самовпевнений і незворушний.

Тим часом вони пролітали над Тронжхеймом. Схилившись униз, хлопець розгледів підлогу в кам’яниці, зроблену з Ісідар Мітрім, великого зоряного сапфіра. Отже, під ними лежала головна зала Тронжхейма. Дракон м’яко спустився вниз, заскреготавши кігтями по гладенькій поверхні сапфіра.

— Ти не зіпсуєш його? — захвилювався Ерагон.

— Гадаю, що ні, — озвалась Сапфіра. — Адже це не якийсь там звичайний коштовний камінець.

Злізши з дракона, хлопець зачудовано роззирнувся навсібіч. Вони перебували в круглій кімнаті без даху, яка була майже 60 футів заввишки й 60 футів завширшки. Уздовж стін зяяли темні отвори більших та менших печер, до яких вели блискучі сходи. А крізь величезну арку з фортеці мали виходити дракони.

Ерагон пильніше придивився до коштовного каменя під ногами й раптом опустився додолу. Лежачи, він притулився щокою до прохолодної поверхні й спробував зазирнути вглиб мерехтливої таємниці. Покручені лінії та рухливі плями виблискували всередині й не давали розгледіти залу під ними. Зітхнувши, хлопець підвівся.

— Ми будемо спати нарізно? — сумно спитав юнак у Сапфіри.

— У моїй печері є ліжко й для тебе, — озвався дракон. — Ходімо, глянеш. Не розкриваючи крил, Сапфіра стрибнула до свого помешкання. Юнак, покректуючи, видерся слідом за нею.

Зсередини печера виявилась темно-коричневого кольору. Вона мала товсті стіни й була темною. Біля стіни лежала подушка для дракона, а неподалік виднілося ліжко. Помешкання освітлював один-єдиний ліхтар.

— А мені подобається, — сказав Ерагон. — Принаймні тут почуваєшся в безпеці.

— Авжеж, — погодилась Сапфіра, вмощуючись.

Позіхнувши, хлопець і собі впав на ліжко.

— То що ти думаєш про місто й цього Аджихада? — несподівано спитав він.

— Не знаю, — знехотя відповіла Сапфіра. — Можливо, це нова тактика, для якої зброя вже нічого не важить. Натомість неабияку роль відіграють слова. Хоча близнюкам ми явно не подобаємось, та й майже всі гноми нам не довіряють. Узагалі, як на мене, нам варто дружити з тими, хто перебуває при владі.

— І при цьому залишатись незалежним? — в’їдливо спитав юнак. — Ти що, гадаєш, ми зможемо залишитись незалежним від усіляких там ватажків?

— Ну, поки що Аджихад нас поважає, а далі побачимо, — озвався дракон. — Хоча пізніше дружби з потрібними людьми нам просто не уникнути.

Уранці Ерагон чи не вперше за останній час почував себе в безпеці. Сапфіра дрімала на своїй подушці, й було чутно, як вона розмірено дихає. Хлопцеві було затишно, він не відчував голоду й міг спати, скільки заманеться. Душевна напруга, яка з’явилася після смерті Брома, нарешті таки вщухла.

— Мені більше не треба боятися, — радів Ерагон. — Хіба що я не знаю, як там справи в Мертага.

Цю справу потрібно було негайно вирішити.

Трохи перегодом юнак згадав і про Арію. Замріявшись, він мимохіть глянув на вихід з печери. Там сидів величезний котисько, умиваючись і час від часу позираючи на нього.

— Солембуме? — здивовано запитав Ерагон.

— А то хто ж? — позіхнув пухнастий гість і звернувся до хлопця: — Ну, то ти йдеш?

Хлопчак глянув на Сапфіру, яка прокинулась і уважно за ними спостерігала.

— Іди, — сказала вона Ерагонові. — Зі мною все буде гаразд.

Дочекавшись хлопця, кіт різко вивернувся й кинувся в арку, що вела до Тронжхейма. Ерагон поспішив за ним. Спустившись на поверх нижче, він невдовзі вийшов до Вол Турін, Нескінченних Сходів.

Тепер парубок опинився на відкритій галереї, яка плавно повертала ліворуч, оминаючи центральну залу Тронжхейма. Між вузькими колонами, які підтримували арки, було видно Ісідар Мітрім, що виблискував десь угорі. На кожному поверсі зали збільшувалися, а сходи, пронизуючи десятки галерей, зникали у невідомість. Жолоб для швидкого пересування гномів тягнувся із зовнішнього боку сходів. Біля нього було звалено шкіряні килими для їзди. Праворуч Ерагон помітив якийсь темний коридор, в який і прямував Солембум, вимахуючи хвостом.

— Зажди! — гукнув юнак до кота, але той уже чкурнув за ріг.

Захеканий Ерагон наздогнав Солембума вже біля дверей, де кіт, муркнувши, всівся на долівку й почав його чекати. Мабуть, це був умовний знак, бо двері прочинилися, і парубкові не залишалося нічого іншого, як увійти всередину.

Ерагон опинився в незвичній анфіладі, яка складалася з двох кімнат, прикрашених настінним різьбленням. Тут було тепло й вогко, скрізь горіли світильники, а неподалік стояло величезне ліжко під балдахіном.

У центрі кімнати, на зручному стільці сиділа давня приятелька Анжела. Замість привітання вона просто посміхнулася до Ерагона.

— А ти що тут робиш? — здивувався юнак.

— Сідай поруч, і я все тобі розкажу, — відповіла знахарка, відкладаючи своє в’язання. — Але тут лише один стілець, і на ньому сиджу я, тож тобі доведеться посидіти на долівці.

Спантеличений хлопець умостився між двома бутлями із зіллям.

— Отже, — почала Анжела, — ти таки й справді вершник. Я давно про це підозрювала, хоч і не була впевнена. Натомість Солембум знав, але нічого мені не сказав. Ще тоді, коли ти розповів про Брома, я мала б це помітити, але нехай… До речі, Сапфіра… Мені подобається це ім’я, воно дуже личить драконові.

— Бром загинув, — відповів Ерагон. — Його вбили разаки.

— Он як, — похитнулась відьма. — Віриш, мені дуже шкода.

— Але ти не здивована, — гірко зауважив юнак. — Це тому, що ти передбачила його смерть?

— Тоді я ще не знала, чия це буде смерть, — заперечила Анжела. — Але я справді не здивована. Я бачилась із Бромом лише кілька разів, і він не вітав моїх магічних вправ. Його це дратувало.

— У Тейрмі ти пожартувала з його долі? — спохмурнів Ерагон. — Навіщо?

— Далеко в майбутнє зазирати не можна, — пояснила знахарка. — Тому я точно не знала, що його чекає. Як би тобі пояснити… Над Бромом висіло прокляття, і він був приречений на поразку, хоча й не з власної вини. Йому випала доля бути вершником, але він втратив свого дракона. Любив жінку, але ця любов її згубила. Так, він вимуштрував тебе, але врешті-решт і тут зазнав поразки. Єдине, чого він досяг, так це смерті Морзана, якого переміг у бою.