— Як і скрізь, — похмуро сказав Бром, — але нам треба знайти Джоуда.

Вони від’їхали на інший бік вулиці й прив’язали коней до стовпа біля таверни «Зелений Каштан»…

— Чудово, — пробурчав Бром, глянувши на обдерту вивіску. Обидва ввійшли досередини.

Бруднувате приміщення виглядало підозріло. У каміні ледь жеврів вогонь, але ніхто з присутніх на це не зважав. По закутках, тримаючи келихи, сиділо кілька відвідувачів із вовкуватим виразом обличчя. За дальнім столом розсівся чолов’яга, в якого на руці бракувало двох пальців, і уважно розглядав свої обрубки. Шинкар, скрививши пику, завзято тер келих, незважаючи на те, що той був надтріснутий.

Спершись на шинквас, Бром спитав:

— Ви часом не знаєте, де можна знайти чоловіка на ім’я Джоуд?

Ерагон стояв поруч, шкодуючи, що не приготував на вході свого лука.

— А чом би я мав це знати? — визвірився шинкар. — Я що, стежу за всіма покидьками в цій богом забутій дірі?

Поволі очі всіх присутніх втупилися в прибульців.

— А може, все-таки згадаєте? — не вгавав старий, поклавши кілька монет на стійку.

Шинкар подобрішав і перестав терти свій келих.

— Може б, і згадав, — глузливо прошипів він. — Якщо прояснити мою пам’ять.

Бром спохмурнів, але виклав іще кілька монет.

— Ну, що ж, — погодився шинкар і хотів був простягти руку по гроші.

Але перш ніж він устиг їх торкнутися, чолов’яга без пальців гукнув з-за свого столу:

— Що це ти в біса робиш, Гарете? Адже будь-хто може сказати, де мешкає Джоуд! За що ти береш із них гроші?

Бром миттю сховав монети до своєї торбинки. Гарет кинув на чолов’ягу за столом убивчий погляд і, повернувшись до прибульців спиною, знову взявся за свій келих.

— Дякую, — гукнув незнайомцеві старий. — Мене звати Ніл. А це Еван.

— Я Мартін, — скинув той келиха вгору. — Ну, а з Гаретом ви вже знайомі.

Голос у чолов’яги був глибокий і різкий.

— Сідайте, — кивнув він на стільці. — Я не проти.

Ерагон, подякувавши, всівся спиною до стіни, аби бачити вхід. Мартін звів брови, але нічого не сказав.

— Ви щойно зекономили мої гроші, — озвався до нього Бром.

— Завжди до ваших послуг. Утім, не зважайте на Гарета, його справи останнім часом ідуть не дуже добре, — зітхнув Мартін, — Джоуд мешкає в західній частині міста, поряд з Анжелою, знахаркою. У вас торгова справа до нього?

— Можна й так сказати, — відповів Бром.

— Він нічого не купуватиме, бо кілька днів тому втратив іще один корабель.

— А що сталося? — пожвавішав Бром. — Це ж не ургали?

— Ні, — сказав Мартін. — Вони пішли звідси. Їх не бачили тут уже майже рік. Здається, вони подалися на південь або на схід. Та річ не в тому. Бачте, всі ми пов’язані з морською торгівлею. Але ось уже кілька місяців поспіль хтось грабує наші кораблі. Це не звичайні пірати, бо вони нападають лише на певних торговців. Джоуд — один із них. Дійшло до того, що ніхто з капітанів не береться перевозити їхні товари! Тому жити тут стає дедалі важче. Особливо через те, що деякі з тих торговців — найбільші постачальники товарів у всій імперії. Вони змушені подорожувати, відправляти товари суходолом, а це надто дорого коштує. До того ж, каравани не завжди доходять до місця призначення.

— І хто ж у цьому винен? — спитав Бром. — Адже мають бути свідки.

— Під час тих нападів ще ніхто не вижив, — похитав головою Мартін. — Кораблі виходять у море і зникають. Ніхто їх більше не бачить, розумієте?

Він схилився й тихо сказав:

— Моряки кажуть, що це магія.

Кліпнувши на мандрівників оком, чолов’яга задоволено відкинувся на спинку стільця.

— А що ви самі про це думаєте? — не вгавав старий.

— Я не знаю, — знизав плечима Мартін. — І навряд чи дізнаюсь, якщо сам не потраплю на один із тих кораблів.

— То ви моряк? — спитав Ерагон.

— Ні, — пирснув Мартін. — Хіба я схожий на моряка? Капітани наймають мене захищати кораблі від піратів. А ці покидьки останнім часом кудись зникли. Проте роботи вистачає.

— Небезпечної роботи, — з притиском мовив Бром.

Мартін знову знизав плечима й допив своє пиво. Бром з Ерагоном вийшли з таверни й попрямували вглиб міста, до багатшого району. Там стояли охайні будинки, великі й добре впорядковані. Люди, що зустрічалися їм на вулицях, були вбрані в дорогий одяг і трималися з неабиякою пихою. Прибульці відчували себе тут незатишно.

Крамницю знахарки під веселою вивіскою знайти було неважко. Біля дверей сиділа жіночка з кучерявим волоссям. В одній руці вона тримала жабу, а іншою щось писала. Мабуть, це й була Анжела-знахарка. З обох боків крамниці височіли будинки.

— Який із них? — спитав Ерагон.

— Зараз з’ясуємо, — трохи поміркувавши, озвався Бром. Він підійшов до жінки й ввічливо спитав:

— Чи не могли б ви підказати, в якому з цих будинків мешкає Джоуд?

— Могла б, — не припиняючи писати, відповіла та.

— Отже, ви скажете?

— Скажу, — мовила знахарка, швидко черкнувши пером. Жаба при тому квакнула й злісно закліпала на чужинців. Бром з Ерагоном чемно чекали, але відповіді не було. Юнак хотів був уже щось бовкнути, коли Анжела нарешті звела до них очі.

— Звісно, я скажу! Варто лише правильно спитати. Спочатку ви хотіли дізнатися, чи я підкажу, а потім, чи озвуся взагалі. Але чіткого питання я так і не почула.

— Тоді дозвольте мені спитати належним чином, — посміхнувся Бром. — Який із. цих будинків належить Джоуду? А крім того, навіщо вам жаба?

— Оце вже значно краще, — подобрішала жінка. — Джоуд мешкає праворуч. А щодо жаби, то це взагалі-то ропуха. Я намагаюся довести, що жаб не існує, або їх слід називати ропухами.

— Як же ж не існує, якщо одна з них зараз сидить на вашій руці? — заперечив Бром. — До того ж, хіба є велика різниця?

— Ні, ні, ви не розумієте, — затрясла кучерями знахарка. — Якщо я доведу, що жаб не існує, тоді ця ропуха не буде називатися жабою. Отже, її не існуватиме. А якщо я доведу, що існують самі лише милі ропухи, то й жаби надалі не робитимуть нічого поганого. З їхньою допомогою відьми більше не труїтимуть людей, а в тих не випадатимуть зуби й не з’являтимуться бородавки. Бо жаб не буде, розумієте?

— Розумію, — ввічливо озвався Бром. — Звісно, усе це дуже цікаво, і я б залюбки погомонів з вами ще трохи, але маю побачитися з Джоудом.

— Ну, звісно, — змахнула руками знахарка, повертаючись до своєї писанини.

Коли та вже не могла їх почути, Ерагон вигукнув:

— Та вона ж божевільна!

— Цілком можливо, — відповів Бром, — але напевно ти цього не знаєш. А якщо вона й справді винайде щось корисне? Хтозна, може ті кляті жаби — не жаби, а таки ропухи!

— Авжеж, — скривився юнак. — Тоді мої черевики з чистого золота.

Вони спинилися перед дверима з кованим молотком і мармуровим ґанком. Бром тричі постукав, але ніхто не відгукнувся.

— Може, це не той будинок. Давай спробуємо інший, — тихо мовив Ерагон. Старий не звернув на нього уваги й заходився грюкати гучніше, та результат був той самий.

Роздратований юнак хотів був уже піти, аж раптом за дверима залунали кроки. Їх рвучко відчинила молода білява жінка. Очі в неї припухли, ніби від плачу, але голос був спокійний.

— Що ви хотіли? — спитала вона.

— Скажіть, будь ласка, чи тут мешкає Джоуд? — чемно озвався Бром.

— Так, це мій чоловік, — відповіла жінка, не збираючись їх впускати. — Але хіба вам призначено зустріч?

— Ні, нам просто треба з ним поговорити, — мовив старий.

— Він дуже зайнятий.

— Ми прийшли здалеку, — пояснив Бром. — І в нас дуже важлива справа.

— Кажу ж вам, він зайнятий, — не відступала жінка.

— У такому разі, чи не могли б ви йому дещо переказати? — незважаючи на роздратування, чемно провадив Бром далі. — Скажіть, що надворі його чекає давній приятель із Джиліда.

— Гаразд, перекажу, — пирснула господиня, грюкнувши дверима.

— А вона не надто ввічлива — зауважив Ерагон.