Щулячись під поривами буревію, Ерагон озирався навколо, шукаючи очима Сапфіру. Раптом він побачив, як та важко приземлялася, зігнувшись і чіпляючись кігтями за землю. Вітер напався на неї саме тоді, коли вона почала вже складати крила. Лютим ривком він розгорнув їх, знову потягнувши дракона в небо. На якусь мить Сапфіра зависла в повітрі, підкинута скаженим поривом вітру, а потім її жбурнуло вниз, спиною об землю.

Ерагон щосили смикнув Кадока і, розвернувшись, помчав назад, підганяючи коня.

— Сапфіро! — гукав юнак по дорозі. — Залишайся на землі. Я вже йду!

Він відчув, як та ледь-ледь озвалася. Наближаючись до дракона, Кадок шкопиртнув, тож Ерагон зістрибнув на землю й кинувся до Сапфіри.

Лук бив його по голові. Від нового пориву вітру юнак заточився й полетів сторч головою. Якийсь час його тягло по землі, але він примусив себе звестись на ноги і, не зважаючи на рани, почав просуватися крізь бурю до дракона.

Сапфіра лежала всього за три ярди від нього, але юнак не міг підійти ближче через лопотіння її крил. Вона намагалася їх скласти, та ураганний вітер був куди сильніший за дракона. Ерагон хотів був кинутись до одного з драконових крил. Парубок сподівався втримати його, але зненацька буря підхопила Сапфіру, і та перелетіла через хлопця. Шипи на її спині ледь не продірявили йому голову. Чіпляючись кігтями за землю, дракон з усієї сили опирався стихії, яка розлючено волокла його в смертоносне небо.

Вітер знову взявся за Сапфірині крила, але перш ніж та злетіла в повітря, Ерагон кинувся до її лівого крила. Воно нарешті зігнулося в суглобах, і Сапфірі вдалося його скласти, щільно підібгавши під себе. Тоді Ерагон перескочив через спину дракона й хотів схопитися за друге крило, аж раптом вітер задрав його вгору, скинувши хлопця на землю. Утім, юнак миттю скочив на ноги й знову вчепився за крило. Він щосили штовхав його, допомагаючи Сапфірі. Якийсь час вони вдвох завзято змагалися з вітром і врешті-решт таки перемогли.

Ерагон сперся на Сапфіру, насилу переводячи подих.

— З тобою все гаразд? — озвався він, відчуваючи, як та тремтить.

Сапфіра відповіла не одразу.

— Гадаю… гадаю, що так, — сказала вона злякано. — Я нічого не зламала, але ж нічого не змогла й вдіяти через цей вітер. Я була така безпомічна, — здригнувшись, дракон змовк.

— Не хвилюйся, усе вже позаду, — відповів на те Ерагон, стривожений поведінкою дракона. Роззирнувшись довкола, він помітив неподалік вірного Кадока, якому подумки наказав повертатися назад до Брома, а сам пересів на Сапфіру. Долаючи ураган, та повільно посунула вперед. Хлопець притулився до її спини й схилив голову.

— Її не поранило? — гукнув крізь бурю Бром, коли вони нарешті дісталися до нього.

Ерагон заперечно похитав головою й зліз на землю. Кадок підбіг до свого господаря з тихим іржанням. Заспокоюючи коня, юнак погладив його по шиї, аж раптом Бром скинув руку в напрямку темної завіси дощу, яка насувалася на них суцільною стіною.

— Цього ще тільки не вистачало! — скрикнув Ерагон, щільніше кутаючись у лахміття. Від несподіванки він аж скривився, коли злива, накривши мандрівників, почала шмагати крижаними батогами їхні знеможені тіла.

Блискавки вогняними списами пронизали небо, спалахуючи й миттєво зникаючи. За милю від мандрівників сині зигзаги розсікали височінь до самісінького обрію, а земля здригалася від ударів грому. Це була жахлива й водночас прекрасна картина, чия несамовита краса приховувала в собі небезпеку.

Розбурхана стихія ще довго не вщухала, але наприкінці дня гроза таки минула. З-за хмар знову з’явилася блакить, і сонце, що вже починало сідати, осяяло землю своїм величним блиском. Коли сонячні промені розфарбували хмари барвистими кольорами, усе навколо різко змінилося: яскраво освітлені предмети сягали своїм іншим боком глибокого затінку. Вони набули якоїсь дивовижної об’ємності, і кожна билинка виглядала тепер монументально, наче мармурова колона. Звичайнісінькі речі стали по-неземному красиві, й Ерагон почувався так, нібито потрапив усередину якоїсь картини.

Оновлена земля дихала свіжістю. Голови мандрівникам проясніли, повертаючи їм добрий гумор. Сапфіра потягнулась, вигнула шию й радісно заревла. Коні сахнулися вбік, але в Брома та Ерагона її захват лише викликав посмішку.

Перед сутінками мандрівники влаштувалися на ніч у неглибокій западині. Надто знесилені, аби вправлятися на мечах, вони одразу ж полягали спати.

Хоч під час грози їм пощастило трохи наповнити водою свої шкіряні фляги, уранці мандрівники випили з них останні краплі.

— Сподіваюсь, ми йдемо у вірному напрямку, — сказав Ерагон, закручуючи порожню флягу. — Бо якщо ми не дістанемось до Язуака сьогодні, нам доведеться кепсько.

— Я вже мандрував тут, — спокійно відповів Бром. — До ночі ми будемо в Язуаці.

— Може, ви бачите щось таке, чого не бачу я? — гірко всміхнувся Ерагон. — Звідки ви знаєте, якщо все довкола однакове?

— Просто я орієнтуюсь не по тому, що на землі, а по зорях та сонцю. Вони не дадуть нам збитися з дороги. Ходімо! Пора вирушати. Годі шукати пригод там, де їх нема. Ми неодмінно дістанемось Язуака.

Невдовзі Бромові слова таки справдились. Першою село помітила Сапфіра. Самі ж мандрівники побачили його, тобто якусь темну цятку на обрії, лише під кінець дня. Язуак був далеко, і тільки через те, що лежав на пласкій, наче таріль, рівнині, здавався таким досяжним. Уже ближче до нього мандрівники побачили й звивисту темну стрічку, яка зникала вдалині.

— Це річка Нінор, — показав на неї Бром.

— Якщо Сапфіра й далі залишатиметься поруч, її неодмінно побачать, — озвався Ерагон, зупинивши Кадока. — Може, їй краще сховатися, доки ми будемо в Язуаці?

— Бачиш отой річковий вигин? — сказав Бром, чухаючи підборіддя. — Нехай вона зачекає нас там. Це досить далеко від Язуака, тож ніхто її не побачить, але водночас і досить близько, аби вона від нас не відстала. Ми пройдемо селом, зробимо все, що нам треба, а тоді зустрінемось із нею.

— Мені це не подобається, — сказала Сапфіра, почувши такий план. — Мене дратує, що я маю весь час ховатися, наче який злочинець.

— Але ж ти знаєш, що буде тоді, коли нас викриють, — заперечив Ерагон.

Невдоволено буркнувши, дракон таки послухався й подався собі геть, полетівши низько над землею.

Тим часом обоє мандрівників бадьоро пішли до села, подумки смакуючи ту їжу й напої, що чекали на них. Та коли вони наблизилися, довкола не було жодної живої душі. І лише дим тихо здіймався в небо з десятка димарів. Не змовляючись, Бром та Ерагон зупинилися перед першим будинком.

— Щось не чути собак, — зауважив Ерагон.

— Твоя правда, — тихо відповів Бром.

— Утім, це ще нічого не означає.

— Хтозна, — обережно мовив на це старий.

— Нас би вже мали давно побачити, — не вгавав юнак.

— Звісно.

— Чому ж тоді ніхто не виходить назустріч?

— Може, бояться, — примружив очі Бром.

— Може, — задумано згодився Ерагон. — А що, коли це пастка, і саме тут причаїлись разаки?

— Усе одно нам потрібні харчі та вода, — відповів старий.

— Є ще Нінор.

— Того замало.

— Ваша правда, — роззирнувся навсібіч Ерагон. — То що, заходимо?

— Так, але будьмо хитріші, — сказав Бром. — Це головний вхід у Язуак. Якщо на нас чекає засідка, то якраз уздовж цієї дороги. Ніхто не чекатиме, якщо ми з’явимося з іншого боку.

— Тоді варто об’їхати, — сказав Ерагон.

Старий кивнув, витяг меча й поклав його неред собою на сідло. Ерагон так само дістав лук зі стрілами й напнув тятиву.

Вони обережно об’їхали довкола села й, тримаючи зброю напоготові, пірнули в його вулички. Там було порожньо, на очі трапило тільки мале лисеня, що дременуло геть, побачивши вершників. Темні будинки з розбитими шибками не віщували нічого доброго. У деяких із них двері погойдувалися на зірваних завісах. Коні мандрівників помітно нервували. В Ерагона несподівано зачесалась долоня, але він втримався від того, щоб її почухати. Уже ближче до центру села юнак несподівано зблід і міцніше вчепився за зброю.