Ледь не задихаючись, Ерагон лежав на спині дракона. Тільки тепер він згадав, як Бром попереджав його про те, що на магічну силу неабияк впливає відстань, і, якщо спробувати пересунути предмет за милю від себе, це забере значно більше енергії, ніж тоді, коли б він був поруч. «І як же я міг це забути?» — картав себе парубок.

— А ще оте добування води в пустелі, — нагадала йому Сапфіра. — Може, наступного разу спробуєш воскресити мертвих? Адже це тебе вбиває!

— Добре-добре, — знесилено відповів Ерагон. — Я буду про це пам’ятати. А зараз давай спускатися.

Підлітаючи до лісу, вони помітили на широкій галявині Мертага, що розглядав на стежці чиїсь сліди.

— Що у вас там трапилось? — замість привітання закричав він.

— Я переоцінив свої сили, — озвався Ерагон, зістрибуючи з дракона. — Зупинити ургалів мені так і не пощастило, натомість я сам ледь не загинув.

— Зрозуміло, — похмуро кивнув напарник. — У мене теж не краще. Я знайшов сліди таких тварюк, які тобі й не спилися. Не знаю, чи їх зможе подолати навіть Сапфіра. Утім, було б непогано, якби твій дракон покружляв над лісом, доки я блукатиму тут. Хай відлякує тих чудовиськ, а то вони ще чого доброго мене зжеруть…

— Ти жартуєш? — посміхнувся Ерагон.

— Якби ж то! — скривився Мертаг. — До речі, не можу повірити, що нас переслідують одні й ті самі ургали. Вони що, залізні? Пруть напролом, не відаючи втоми!

— Не знаю, Сапфіра каже, що це вже не ті, яких ми зустрічали раніше. Здається, вони більші, чи як, — пояснив Ерагон другові.

— Ах ось воно що! — вигукнув той. — Тоді все зрозуміло. Це їхня еліта, друже. Уяви собі вояків у вісім футів заввишки, які не знають утоми і яких не здолаєш навіть уп’ятьох.

— Ми зможемо їх випередити?

— Навряд чи, — замислився Мертаг. — Їх багато, вони швидкі й мають чітку мету… Було б дуже непогано, якби нарешті з’явилися вардени, бо якщо нам доведеться битися з цими потворами, самі ми ніколи не впораємось. Навіть із допомогою Сапфіри, ось так-то, друже.

— Кепські справи, — облизав сухі губи Ерагон. — У тебе є щось попоїсти? А як там, до речі, наша ельфійка?

— Тримай, — простягнув юнак окраєць хліба. — А з дівчиною гірше. Вона швидко марніє, втрачаючи останні сили. Мабуть, тобі доведеться самому летіти до варденів.

— Я тебе не покину, — відповів Ерагон, дожовуючи хліб і знову вилазячи на дракона. — Тим паче один на один з ургалами.

— Але ж вона не виживе, якщо залишиться зі мною… — почав наполягати Мертаг.

— Не кажи так, — урвав його Ерагон. — Краще спробуй її врятувати. І спокутуй гріх за смерть Торкенбранда.

— Ти знову верзеш якісь дурниці, — спохмурнів Мертаг і повернувся до коней, зачувши далекий клич ургалів. — Бо ти дуже мало про мене знаєш.

Не дочекавшись продовження розмови, Сапфіра знялася в небо, чим змусила Ерагона вкотре відчути підступну слабкість і невпевненість у власних силах.

— Може, відвезти ельфійку до варденів, а потім повернутись до Мертага? — спитав він.

— Вардени тебе не відпустять, бо подумають, що ти повертаєшся задля того, щоб викрити ворогам їхню схованку, — відповіла Сапфіра. — До того ж, за цей час ургали можуть напасти на хлопця.

— Ми відіб’ємо його! — зухвало гукнув Ерагон.

— Авжеж, відіб’ємо, — в’їдливо кивнув дракон. — За допомогою твоєї магії, чи не так?.. Це не той випадок, хлопче, розумієш? Їх надто багато.

— То що ж нам робити? — роззирнувся навсібіч Ерагон. — До речі, ургали якраз під нами… Може, хоч полякаємо їх з висоти камінням?

— А давай, — несподівано погодився дракон, спускаючись униз і хапаючи величезну каменюку. Ерагон і собі встиг прихопити трохи каменюччя.

За мить пролунав свист скинутого каміння, оглушливий хрускіт потрощених дерев, насамкінець почулися скажені зойки ургалів.

— Що, не подобається? — гукнув Ерагон. Підбадьорені безладним відступом чудовиськ, вони з драконом зробили ще кілька повітряних атак.

Та невдовзі почало сутеніти, і чужинці сховалися в густому лісі, продовжуючи просуватись у потрібному напрямку. Здавалося, їх нічим не можна було зупинити. Здалеку лунало виття тутешніх хижаків, які виходили на вечірнє полювання, приваблені незвичним рухом у їхньому царстві.

— І де ж цей клятий водоспад? — роззирався навсібіч Ерагон. — Ельфійка довго не протягне…

— Ти вже зробив свій вибір, залишившись із Мертагом і не відвізши її до варденів, — нагадала Сапфіра. — Тому сиди спокійно, у мене вже спина болить від твого гоцання.

— Гаразд, тоді повертаймося, — наказав юнак.

Вони приземлились на березі річки. Неподалік було чути рев водоспаду. За мить із лісу з’явився Мертаг, ведучи за собою коней.

— Я чув, як ви скидали каміння, — посміхнувся він. — Невже допомогло?

— Де там! Це не зупинило ургалів, — відповів Ерагон. — Як дівчина?

— Жива, — озирнувся юнак. — А ти знайшов для мене вихід з долини?

— Ні, було надто темно, — спробував виправдатись приятель. — Я нічого не побачив…

— Ти хочеш сказати, що мені доведеться піти з тобою до варденів? — вигукнув Мертаг. — Як ти міг, друже? Як ти міг загнати мене в глухий кут?

— Я навіть не мав часу про це подумати, адже ургали були так близько! — образився вершник.

Мертаг спересердя тільки сплюнув і різко відвернувся.

— Ви ще довго? — озвався дракон. — Вороги вже на підході!

— Зачекай! — відмахнувся Ерагон, підійшовши до приятеля: — Послухай, Мертагу! Якщо ти обираєш життя, то мусиш поїхати з нами до варденів. Але я не хочу, аби там ти опинився в небезпеці. Тому скажи, що ти приховуєш? Чому ти боїшся з’явитися їм на очі?

Запала тривала мовчанка, під час якої було чутно, як ургали продираються крізь хащі. А потім Мертаг сказав:

— Добре, слухай… Я… Я син Морзана, перший і останній із Форсворнів.

Почувши таке, Ерагон утратив дар мови. Слова приятеля не вкладались у його голові. Морзан! Людина, яка зрадила вершників, залишившись найпідступнішим слугою Галбаторікса! Він не міг повірити власним вухам…

— Будь обережний! — озвалась Сапфіра. — Якщо це правда, то він володіє магією.

— Ти справді його син? — спитав Ерагон, непомітно взявшись за меч і намагаючись зрозуміти, чи його напарник часом не шпигун.

— Це сталося не з моєї волі! — страдницьки вигукнув той, здираючи з себе сорочку. — Дивись!

На його спині був жахливий шрам.

— Бачиш? — спитав Мертаг, важко дихаючи. — Він у мене змалечку, від трьох років. П’яний батько пожбурив у мене меча, уявляєш? До речі, того самого, що оце зараз у тебе за спиною. Тоді мені пощастило, я вижив. Але імперія… Гадаєш, після того я міг залишитись її вірним слугою?

— Твого батька вбили, — обережно сказав Ерагон.

— Так, я знаю, це зробив Бром, — зиркнув на приятеля хлопець, одягаючи сорочку.

— Гаразд, зараз у нас нема часу про це говорити, — сказав Ерагон. — Ургали вже зовсім близько. Тікаймо!

Друзі помчали берегом річки в бік невидимого водоспаду. Сапфіра підтюпцем бігла поруч.

— Ти можеш летіти, — крикнув їй Ерагон.

— Я не залишу тебе наодинці з ним, — почув він тверду відповідь.

— У твою історію важко повірити, — озвався Ерагон до приятеля. — Ти часом не брешеш?

— Навіщо це мені? — спитав той. — Але як не віриш, вардени швидко тебе переконають.

— А може, ти служиш імперії? — не вгавав Ерагон. — Може, ти хочеш допомогти ургалам схопити нас або вивести їх на варденів… Звідки мені знати?

— Я не служу імперії, — стомлено сказав Мертаг. — Зрозуміло? Чому б я тоді звільняв тебе з в’язниці? І до варденів я не піду, бо знаю, що вони зі мною зроблять. Краще вже приєднатися до ургалів. Чи не так?

— Годі блазнювати, — урвав його Ерагон, почувши звук бойового ріжка ургалів.

Лісові хащі несподівано скінчилися, а перед нашими втікачами розмірено зашумів водоспад, перекриваючи решту нічних звуків.

— Підійдемо ближче? — тихо спитав Мертаг.

— Так, — похмуро кивнув Ерагон, рушаючи вперед.