— Бром ніколи не згадував про жодну жінку, — здивувався хлопець.

— Людина, яка розповіла мені про це, не могла збрехати, — знизала плечима Анжела. — Але різне бува. Життя триває, і ми не повинні турбувати мертвих.

Повернувшись до в’язання, знахарка поринула в перервану роботу.

— Ну що ж, гаразд, — підвівся Ерагон. — Але як ти опинилась у Тронжхеймі?

— Нарешті хоч одне слушне запитання! — відгукнулася знахарка. — Згадавши Брома під час твого минулого візиту, я ніби поринула в минуле. А далі пішли чутки про вершника, за яким полює імперія. А потім іще ці згадки про драконяче яйце варденів… Тож я зачинила крамницю й приїхала сюди, аби про все дізнатися самій.

— То ти знала про яйце? — вражено спитав Ерагон.

— Ну звісно, знала, — відповіла Анжела. — Я ж не дурна і багато чого знаю про всіх. Ось і тут я лише місяць, а мені вже все наперед відоме. Здається, тутешнім мешканцям незабаром доведеться загинути. А чого шкодувати? Ці гноми, що століттями куйовдяться у своїх печерах, не дуже-то й переймаються власним майбутнім. От хіба що гриби у Фартхен Дурі справді чудові…

— І чого ж ти й досі тут? — сумно посміхнувся хлопець.

— Того, що люблю бувати там, де спекотно, — відказала знахарка. — До того ж, Солембум подався слідом за тобою, а мені без нього стало нудно. Ну, а що цікавого сталося за цей час із тобою?

Зітхнувши, Ерагон коротко розповів про свої пригоди, не оминувши увагою й зустріч із Мертагом.

— Мертаг? — вигукнула Анжела.

— Я й так знаю, хто він, — сказав юнак. — Давай я закінчу, а потім ти будеш говорити, скільки захочеш.

Дослухавши розповідь, Анжела поринула в задуму, навіть не помітивши, як Солембум стрибнув їй на коліна й переможно глянув на Ерагона.

— Так, це справді вражаюче, — нарешті озвалася знахарка, погладжуючи кота. — Галбаторікс об’єднався з ургалами, а Мертага викрито… Погодься, з цим хлопцем слід бути дуже обережним.

— Мертаг був мені вірним другом, — заперечив Ерагон.

— Все одно стережися, — наполягала Анжела. — І ще цей Смерк… Гадаю, тепер він є основним ворогом варденів, незважаючи на підступного Галбаторікса. Я ненавиджу його, він практикує магію, ще гіршу за чорну. Я би власноруч вирізала його серце тупою шпилькою й викинула б свиням!

— Я не зовсім розумію, — спохмурнів юнак, вражений запалом знахарки. — Бром казав, що Смерк належить до тих магів, що користуються зіллям. Чому ж тоді він гірший за інших?

— Тому, — пояснила Анжела, — що заклинає не зілля, як усі маги, але людей, яких дурманить. До того ж, Смерка дуже важко знищити. Гадаю, тобі відомо, що це пощастило зробити лише двом — Лаетрі Ельфу й Іристаду-вершнику.

— Чув, — кивнув Ерагон, роззираючись кімнатою. — Але чому ти живеш так високо? Невже так зручніше?

— Сказати тобі правду? — гірко посміхнулася відьма. — Я ховаюся. Справа в тому, що тут місцеві швидко дізналися, хто я насправді. І тепер просять, аби я зі своєю магією приєдналася до них. Особливо надокучливі близнюки. Урешті-решт, я пообіцяла перетворити цих людців на жаб, але це не подіяло.

— Ти теж дозволила близнюкам читати свої думки? — спитав Ерагон. — Бо мене без цього не хотіли пускати до Фартхен Дура.

— Вони б не наважились, — пирснула Анжела. — Хай тільки спробують, і миттю застрибають жабами! Утім, не кажи їм, що ти мене бачив, бо знову доведеться переїздити… Вибач, я мушу йти, бо моє вариво з кореня мандрагори та язика тритона вже закипає. Але обов’язково заходь, як буде вільна хвилька.

— Гаразд, — пообіцяв юнак, прощаючись. Зістрибнувши з колін хазяйки, Солембум провів гостя до виходу й повернувся пильнувати за варивом.

У фортеці на Ерагона чекав незнайомий гном.

— Арджетламе! — буркнув він. — Тобі час іти до Орика.

Побачивши Сапфіру, що виходила з печери з мечем у пазурах, він миттю дав драла.

— Навіщо мені зброя? — збентежився юнак.

— Вершники мають завжди носити при собі меч, — наполіг дракон. — Можливо, Зарок і має криваву історію, але тебе це не обходить.

— Ти впевнена? — спитав Ерагон. — Пригадуєш, Аджихад попереджав, мовляв, мені не варто з’являтися на люди із Зароком.

— Кажу ж тобі, бери! — вигукнула Сапфіра. — І не дозволяй будь-кому вчити себе, що треба робити!

— Добре, як знаєш, — погодився хлопець, вішаючи на пояс меч і вилазячи драконові на спину. По дорозі він розповів Сапфірі про свою зустріч із Анжелою-знахаркою.

Під брамою Тронжхейма на них уже чекав Орик.

— Ходімо, мерщій! — збуджено загукав гном до прибульців. — Король Ротгар негайно хоче вас бачити!

— Де ми зустрінемось? — спитав Ерагон, не звертаючи уваги на злякані погляди вельмож, які обступили Сапфіру.

— У тронній залі, під містом, — відказав гном, тягнучи хлопця коридором. — Шануй його, інакше він розлютиться. І добре подумай, перш ніж щось сказати.

Біля входу до зали стояли гноми-вартові, які, побачивши прибульців у супроводі дракона, грюкнули своїми кирками об підлогу, сповіщаючи про їхній прихід. Тієї ж миті двері розчинилися, впустивши прибульців до королівської зали, яка була величезною печерою. Углибині цієї печери, між безліччю сталактитів упереміш зі статуями великих правителів, було видно трон. Король гномів Ротгар велично сидів на ньому, заправивши білу бороду за пояс і скидаючись на пам’ятник своїх уславлених пращурів. На його голові був золотий шолом, прикрашений коштовним камінням, а груди прикривала бойова кольчуга, на колінах лежав величезний молот із вирізьбленим символом роду Ориків. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Вітаючись, Ерагон став на одне коліно, тим часом Сапфіра залишалась непорушного.

— Підведися, вершнику, — пролунав низький голос. — Мені не треба кланятись.

Випроставшись, юнак зустрівся з Ротгаром поглядом.

— Аз кнурл деімі лано! — сказав той нарешті, уважно розглядаючи прибульця. — Пам’ятай, каміння теж змінюється, як говорить стара приказка. Отже, я не зустрівся з тобою раніше, як це зробив Аджихад, бо мав справи з внутрішніми ворогами. Вони вимагали, щоб тебе було вигнано з Фартхен Дура. Утім, я переконав їх у тому, що з вершником не можна так поводитись.

— Дякую, — зніяковів Ерагон. — Я й не думав, що мій приїзд зчинить стільки галасу.

Король кивнув і показав рукою на статуї.

— Вершнику Ерагоне, — промовив він. — Поглянь туди, де вічно застигли на троні мої попередники. Їх було сорок один, а я сорок другий. Перший король, славетний Корган, правив вісім тисяч років тому. Коли прийде час, я посяду серед них своє місце… Але до того часу гноми правитимуть Фартхен Дуром, бо вони старші за ельфів і драконів.

При згадці про драконів Сапфіра невдоволено засовалась на місці.

— Отож, я старий навіть за нашими мірками, — вів далі Ротгар. — Я бачив і славу, і занепад вершників, приймав у цих стінах їхнього останнього ватажка Враеля. Дуже мало залишилось тих, хто пам’ятає ці благословенні часи. Але я не забув. І добре пригадую, що тоді можна було виходити у світ без зброї. Вершники оберігали громадський спокій. А тепер ти, прийшовши до нас, нагадав мені про минуле… Скажи чесно, чого тобі треба у Фартхен Дурі? Я знаю, чому імперія полює на тебе, але що ти збираєшся робити тепер?

— Ми із Сапфірою просто хотіли відпочити, — відповів Ерагон. — Ми не завдамо вам шкоди, адже самі шукаємо притулку. Отож, якщо Аджихад не відішле нас до ельфів, ми воліли б залишитись тут.

— Виходить, ви ховаєтесь? — спитав Ротгар. — Хочете забути всі негаразди, пов’язані з імперією, і спочивати на лаврах?

— Аж ніяк! — обурився хлопець. — Ви повинні знати, що я маю достатньо вагомі причини для боротьби з імперією. І я можу допомогти тим, хто потерпає від Галбаторікса, бо маю для цього магічну силу.

— А що про це думає твій дракон? — спитав король, явно вдоволений з Ерагонової відповіді. — Чому він тут?

«Перекажи йому, — скривилась Сапфіра, — що я хочу крові своїх ворогів і з нетерпінням чекаю того дня, коли ми полетимо на битву з Галбаторіксом. Я не маю жодного жалю ані до зрадників, які знищили драконячі яйця, ані до їхнього брехливого короля. Він сто років тримав мене в яйці, а тепер тримає в неволі двох моїх братів. І ще скажи, що я вірю в тебе».