Ерагон спересердя сплюнув, переказав повідомлення дракону, і вони вже хотіли були летіти на завдання, як неподалік з’явилася захекана Арія.

— Давай, залазь! — крикнув Ерагон, махаючи до ельфійки. Та спритно застрибнула драконові на спину, схопивши юнака за пояс. Сапфіра припала до землі, готуючись злетіти. Та саме цієї миті немов із-під землі з’явився якийсь осатанілий ургал і вдарив її сокирою в груди. Дракон заревів від болю, відчайдушно намагаючись відірватись від землі, але марно: нападник уже замахнувся, щоб завдати другого удару. Тоді ельфійка скинула долоню, і в ургала полетіла вогняна блискавка. Той завив і покотився по землі, а драконові нарешті пощастило злетіти.

— Як ти, Сапфіро? — спитав Ерагон.

— Нічого, виживу, — сумно пожартувала вона. — От тільки ця потвора розтрощила мій нагрудник, і тепер він заважає мені летіти.

— Ти зможеш віднести нас до печери?

— Принаймні спробую, — відповіла вона.

— Я допоможу твоєму драконові, — озвалась Арія. — А потім ми повернемось до бою, гаразд?

— Авжеж, — відповів Ерагон.

Невдовзі знеможена Сапфіра приземлилась біля їхньої печери, звідки за полем бою мали спостерігати близнюки. Та поблизу нікого не було. Придивившись пильніше до драконових грудей хлопець аж злякався. Обладунки були геть потрощені, тож бідолашній Сапфірі було важко не те що летіти, а навіть дихати.

— Тримайся, — поплескав він дракона по спині й побіг крізь арку. Він хотів глянути, чи є тут бодай одна жива душа. Роззирнувшись навсібіч, Ерагон раптом зрозумів, що опинився на самому початку Нескінченних Сходів. «Як же мені дістатися до підніжжя гори, туди, де прориваються ургали?» — гарячково думав юнак. Спускатися вниз пішки не було часу, тож Ерагон глянув на вузький транспортний жолоб праворуч від сходів. Не вагаючись, юнак схопив один зі шкіряних килимків і кинувся вперед.

Дно жолоба було гладесеньким, немов лаковане дерево. Учепившись у килимок, Ерагон мчав із шаленою швидкістю, не встигаючи навіть розгледіти написи на стінах. На крутих поворотах його заносило, шолом зі свистом розсікав повітря. Утім, попри скажену швидкість спуску, пройшло не менше десяти хвилин, доки юнак дістався до підніжжя гори й вилетів прямо на середину кришталевої зали.

Якийсь час він лежав нерухомо, намагаючись побороти напад нудоти, а потім швидко звівся й роззирнувся навсібіч. Куди ж тепер? Несподівано тишу розітнув вибух, підлога під ногами затремтіла й розлетілася на всі боки. У Ерагона задзвеніло у вухах, він витяг меча й розгублено позадкував углиб зали. «Що його робити? Тікати чи спробувати чимось затулити діру, доки в неї не полізли нападники?» — думав він, стискаючи зброю в руках. Тим часом крізь отвір уже почали дертися ургали. Та найжахливіше було те, що слідом за ними з'явилася постать, закута в чорний панцир.

Це був Смерк.

Однією рукою прибулець тримав меча з пам’ятною подряпиною від Аджихада, а в другій тьмяно виблискував щит. Темний шолом Смерка нагадував генеральський, а поверх панцира було накинуто довгий плащ зі зміїної луски. У його очах танцювали шалені бісики. Було видно, що ця людина звикла до безмежної влади й знущань над підлеглими.

Ерагон аж укляк від несподіванки. Він зрозумів, що про втечу годі й думати. Єдине, що він устиг зробити, — покликати Сапфіру. А Смерк тримався зовсім вільно. Він буркнув щось ургалам, і ті повільно оточили хлопця, зайнявши позиції в розтрощеній залі.

— Бачиш, мій юний вершнику, — просичав Смерк до Ерагона, — ми знову зустрілися. Дарма ти тікав із Джиліда. Цим ти тільки погіршив своє становище.

— Ти ніколи не візьмеш мене живим, — озвався юнак.

— Та невже? — звів брови прибулець. — Ну, це ми зараз побачимо. А де ж твій вірний Мертаг? Хто допоможе тобі цього разу?

«Звідки він знає про Мертага?» — вжахнувся Ерагон, але вголос сказав:

— Пам’ятаєш оту стрілу, що стирчала в тебе між очима? Гадаю, вона тобі сподобалась?

— Ти за неї заплатиш, — відповів Смерк. — А тепер кажи, де дракон.

— Авжеж, зараз! — зухвало скрикнув Ерагон.

— Тоді доведеться тебе змусити! — сказав прибулець, і його меч просвистів у повітрі. Ухиляючись від удару, Ерагон хотів був проникнути в думки Смерка, але той мав залізний захист. Уже наступним ударом Смерк влучив юнакові в ребра й пробив кольчугу. Крім того, він почав атакувати Ерагонову свідомість. Щоправда, за якусь мить Смерк пропустив випад супротивника, і на його стегні з’явилась багряна пляма. Він оскаженіло заревів і спрямував наступний удар Ерагонові в шию. Але Ерагон кинув у нього щит і встиг зачепити мечем по руці. Раптом захист Смеркової свідомості упав, і Ерагона заполонив шалений потік образів та думок цього грізного прибульця.

…Ось юний Смерк мандрує з родиною безлюдними степами. Плем’я вигнало їх, визнавши батька клятвопорушником. Тоді він мав інше ім’я, і мати лагідно наспівувала йому пісень, гладячи малого по волоссю…

…Ось він стоїть над могилою батьків, шкодуючи, що не загинув разом із ними. Потім знову бездумно блукає пустелею…

…Ось бідолаха знаходить пораненого чарівника, який, одужавши, вчить його магії, нарікши Пустельним Щуром. А далі розбійники вбивають старого, і він жахливо мститься, вперше в житті покликавши на допомогу темні сили зла, які відтоді заволоділи його душею й дали ім’я Смерк…

Аж раптом меч нападника, що весь цей час підступно підкрадався до парубка, вдарив його в спину, пробивши кольчугу. Ерагон похитнувся й повернув голову назад. Свідомість юнака затьмарилась. Він уже не чув, як радісно вигукнув Смерк і вишкірився в задоволеній посмішці. Гаряча кров стікала хлопцеві по спині. «Ну ось і все, — подумав він із жалем. — Кінець. Варденів із гномами буде розбито, Сапфіра здасться заради мене в полон, Арію знову схоплять… Але чому? І чи є на цьому світі справедливість? Де ж сили добра?»

Та раптом залу заполонило сліпуче світло. Магічний камінь, що лежав біля підніжжя гори, розлетівся на тисячу дрібних скалок, а посеред зали — о диво! — з’явилася Сапфіра, на якій гордо сиділа Арія! Волоссям ельфійки грався легкий вітерець, а зі зведеної вгору долоні ось-ось мало злетіти магічне проміння.

Заскочений зненацька, Смерк озирнувся і хотів був сказати закляття, але Ерагон з останніх сил несамовито скрикнув: «Брісінгр!».

Тієї ж миті Зарок у руці юнака спалахнув кривавим світлом, і вершник зробив блискавичний випад. Не вірячи власним очам, Смерк ухопився за лезо, що ввійшло йому прямо в груди. Він спробував щось сказати, та замість слів із його пащеки вирвалося звіряче ревіння. Його зброя впала на підлогу. Постать прибульця почала бліднути, стала якоюсь розмитою, аж доки зовсім не зникла з-перед очей вражених друзів. Так загинув Смерк.

Заточившись, Ерагон глянув на ельфійку, що кинулась була до нього, а потім усе попливло, і він втратив пам’ять.

Уривки Смеркових спогадів час від часу зринали в голові Ерагона. Його охопив вихор темних подій і почуттів, що поглинув усі думки. Поринувши в цю круговерть, юнак уже не розумів ані того, хто він, ані того, де зараз перебуває. Він був надто знесилений, щоб позбутися чужих образів, що скаламутили його розум. Образів жахливої смерті та страждань, які весь час поставали перед очима, аж доки його збурений дух не збунтувався.

Убиті за наказом Смерка невинні люди невпинно проходили крізь свідомість юнака. Від них годі було сховатись, годі було зупинити цей скорботний похід. Ерагон благав, аби хто-небудь забрав його з цього жахіття, та ніхто не міг вивести його звідти. Тепер юнак уже не дуже тямив, хто він: герой чи лиходій, вершник чи Смерк… Усе переплуталося в каламутному потоці чужих спогадів, у який Ерагон невпинно поринав — усе глибше й глибше.

Аж раптом кілька Ерагонових спогадів прорвалося крізь зловісну завісу, яку залишив по собі підступний Смерк. Усі події, починаючи з того часу, як він знайшов яйце Сапфіри, пропливли перед хлопцем у холодному світлі одкровення. Усі його злети й падіння, втрати й надбання, сумніви та надії… Учепившись за них думками, Ерагон уже не відпускав власного минулого, змагаючись із чужою пам’яттю, що поволі-поволі відступала. Невдовзі юнак почав перемагати, збираючи по піщинках власну суть, своє розкидане по кривавих світах єство, в єдину оболонку людської душі. Із глибин покинутого тіла вставав жахливий біль, який хтось іззовні намагався стримати.