«Якщо ми зробимо для Брома ноші, ти зможеш летіти, як раніше з Герроу?» — подумки спитав Ерагон у дракона.

«Звісно, — відповів той. — Але сідати буде важкувато».

«Та нічого. Головне, що це можливо, — зрадів юнак і розповів про свій план Мертагу. — То ти мені допоможеш?» — спитав він урешті-решт.

Той мовчки кивнув на знак згоди й подався з табору шукати гілля, аби зробити ноші. Тим часом Ерагон зібрав розкидану разаками зброю й дістав із торби ковдру. Коли Мертаг повернувся з двома молодими деревцями, вони натягли її між стовбурами й поклали Брома в саморобні ноші. А вже невдовзі Сапфіра разом із непритомним Бромом важко здійнялася в повітря.

— Я ще ніколи такого не бачив! — у захваті скрикнув Мертаг.

Коли дракон зник у нічному небі, Ерагон пошкутильгав до свого коня й насилу виліз у сідло.

— Дякую, що допоміг, — сказав він Мертагові. — А тепер краще їдь звідси, бо з нами тобі буде непереливки. Ми не зможемо захистити тебе від імперії, а мені б дуже не хотілось, аби ти через нас постраждав.

— Гарно сказано, — посміхнувся Мертаг, затоптуючи багаття. — А куди ви зібрались? Ви що, маєте де-небудь сховок?

— Ні, —признався юнак.

— Тоді мені слід їхати з вами, — рішуче сказав незнайомець. — Усе одно робити нічого. Та й шанси зустріти разаків відтепер, як ти кажеш, зростають. Ті чудовиська не залишать вершника в спокої.

Ерагон трохи повагався, чи варто йому довіряти цьому юнакові, але врешті-решт вирішив, що будь-якої миті зможе його спекатися, коли сам повністю одужає.

— Гаразд, коли хочеш, можеш їхати з нами, — знизав він плечима.

Мертаг задоволено кивнув і виліз на свого сірого скакуна. Ерагон, підхопивши повіддя Бромового Сніговія, покинув табір. Блідий місяць ледь-ледь вихоплював із темряви шлях, але юнак знав, що це не зупинить разаків.

По дорозі Ерагонові страх як кортіло про все розпитатися в Мертага, але він стримував себе, заощаджуючи сили. На світанку до нього озвалась Сапфіра, попередивши, що вже стомилася й знайшла для відпочинку непогану місцинку.

Мандрівники зустрілися під величезною скелею, в якій було безліч печер. Довкола лежали брили піщаника. Сапфіра виглядала задоволеною.

— Тут, нагорі, є печера, якої не видно знизу, — сказала вона. — Ми помістимося в ній разом із кіньми. Ходіть за мною.

Мандрівники, тягнучи коней, подерлися слідом за драконом. За годину вони опинилися в схованці.

Печера була добрих сто футів завдовжки й двадцять футів завширшки, але вхід мала зовсім вузький, що захищало її від негоди й чужого ока. Углибині печери залягла таємнича чорна порожнеча.

— Вражає! — присвиснув Мертаг. — Піду пошукаю хмизу для багаття.

Ерагон заметушився біля Брома, якого Сапфіра обережно поклала на скелястий виступ. Стиснувши руку старого, Ерагон тривожно зазирав у його вкрите зморшками обличчя. Потім він зітхнув і підійшов до вогнища, яке вже встиг розпалити Мертаг. Вечеря минула в цілковитій мовчанці. Після цього друзі спробували були напоїти Брома, та марно. Постелившись, виснажені мандрівники полягали спати.

— Прокидайся, Ерагоне! — пролунав у темряві приспаної свідомості знайомий голос.

Юнак кволо поворухнувся й застогнав.

— Мені потрібна твоя допомога! Тут щось негаразд! — не вгавала Сапфіра. Юнак невдоволено буркнув крізь сон і знову спробував заснути.

— Та вставай же! — залунало ще тривожніше.

— Іди геть, — пробелькотів хлопець.

— Ерагоне! — гаркнув дракон на всю печеру. На цей раз юнак миттю підскочив, хапаючись за зброю. Сапфіра у відчаї схилилася над Бромом, який скотився з виступу й шалено звивався на кам’яній підлозі. Його обличчя спотворила гримаса, а кулаки були міцно стиснуті. Ерагон підбіг до старого, злякано чекаючи найгіршого.

— Допоможи його притримати! — гукнув юнак до Мертага. — Інакше йому кінець!

Обидва схопили Брома за руки, тримаючи його, доки він бився в корчах, а потім знову поклали на кам’яне ліжко.

Ерагон доторкнувся рукою до чола старого. У Брома був такий жар, що це відчувалося навіть на відстані.

— Принеси води й ганчірку, — заклопотано попрохав Мертага юнак.

Той побіг і швиденько все приніс. Ерагон обережно витер Бромові чоло, сподіваючись бодай трохи збити його лихоманку. Закінчивши, він здивовано помітив, що надворі вже зовсім розвиднілось.

— Як довго ми спали? — спитав він Сапфіру.

— Та, мабуть, довгенько, — відповів дракон. — І все б нічого, якби перед світанком старого не почало лихоманити. Довелося тебе розбудити, бо він упав додолу.

Ерагон із розумінням кивнув, потягся й знову відчув біль у ребрах. Раптом хтось учепився йому в плече.

— Броме?! — зойкнув юнак.

— Швидше! — прохрипів той, вирячивши очі. — Дай мені вина!

— Ні, друже! — вигукнув Ерагон, зрадівши, що старий нарешті прийшов до тями. — Від вина тобі стане ще гірше.

— Принеси флягу, — знесилено попрохав Бром, розтискаючи руку.

— Я миттю, чекай! — захвилювався той, кинувся до торби й почав переривати все, що там було. — Де ж у біса ця фляжка?

— Візьми мою! — гукнув до нього Мертаг.

Ерагон схопив шкіряну флягу незнайомця й повернувся до Брома.

— Ось, приніс, — озвався він, стаючи навколішки.

Мертаг обачно відійшов убік, щоб не заважати.

— Добре, — прошепотів старий. — Тепер помий мені цим вином правицю.

— Навіщо? — не зрозумів юнак.

— Не питай! У мене мало часу, — відповів той. Переляканий Ерагон вилив трохи вина Бромові на долоню й розтер.

— Давай іще, — хрипким голосом наказав старий.

Парубок знову хлюпнув йому на долоню й почав розтирати. Аж раптом він вражено застиг — на долоні старого розпливався знак гедвей ігназія.

— Ти теж Вершник? — прошепотів Ерагон, не вірячи власним очам.

— Колись був, а тепер уже ні, — насилу посміхнувся Бром. — Замолоду… дуже давно мене обрали… обрали самі вершники, і я приєднався до них. Під час вишколу я потоваришував з одним учнем…

з Морзаном — коли він іще не був клятвопорушником.

Ерагонові від здивування перехопило подих: адже це було сто років тому!

— Пізніше він виказав нас Галбаторіксу… — вів далі старий. — І під час битви на Вройнгарді поблизу міста Дору Ареба мого молодого дракона було вбито. Його звали… Сапфіра.

— Але чому ж ти не сказав цього раніше? — тихо спитав Ерагон.

— Бо в цьому… не було потреби, — відповів Бром, задихаючись. — Я вже старий, Ерагоне… дуже старий. І, хоча мій дракон загинув, я прожив довше за інших. Ти не знаєш, що значить дожити до моїх літ і не мати спогадів… А попереду ще так багато всього… Але я й досі сумую за моєю Сапфірою… і ненавиджу Галбаторікса, — старий знову вчепився в Ерагонову руку й зашепотів: — Не давай їм усе повторити! Бережи Сапфіру, бо життя без неї нічого не варте!

— Не хвилюйся, я дбатиму про неї, — збентежено пообіцяв юнак.

— Може, я й дарма хвилююся, — Бром незрячим поглядом ковзнув по Мертагові й знову звернувся до Ерагона: — Хвилини мого життя вже полічено. Ця рана… вона висмоктує з мене всі соки. Сили покидають мене… Але перед тим, як покинути цей світ, я хочу поблагословити тебе.

— Усе буде добре, — відповів Ерагон крізь сльози. — Не треба мені благословення.

— Ні, я маю це зробити, — наполягав старий. — Ти приймеш його?

Ерагон кивнув і зажурено нахилився до старого. Тоді Бром поклав свою тремтячу руку йому на чоло.

— Я благословляю тебе. Нехай твоє майбутнє буде щасливим. — Він зробив знак, щоб юнак схилився до нього, і прошепотів кілька слів прадавньою мовою. — Це все, що я можу тобі дати. Скористаєшся, коли тобі буде зовсім кепсько.

Бром увесь напружився й закотив очі.

— А тепер, — прошепотів він, — мені час вирушати в найцікавішу подорож.

Схлипуючи, Ерагон узяв старого за руку, намагаючись бодай якось його підбадьорити. Юнак просидів біля нього дуже довго, але Бромові руки крижаніли, дихання сповільнювалось, і хлопець із відчаєм спостерігав, як той відходить у країну пращурів.