Схилившись до капітана, Смерк зашепотів йому щось на вухо. Ерагон розчув тільки те, що йшлося про якусь «додаткову дозу про всяк випадок». Нажаханий капітан кивнув, а грізний гість знову звернувся до юнака.

— Ми ще поговоримо, — пообіцяв він. — Я захоплююся всякими іменами і з величезним задоволенням поговорив би про твоє, тільки більш докладно.

Від того, яким тоном це було сказано, у Ерагона похололо в грудях.

Коли Смерк з охоронцем пішли геть, хлопець упав на ліжко й заплющив очі. Бромові уроки не пройшли марно, тож за якийсь час він знову взяв себе в руки. «Я маю силу, — заспокоював юнак себе. — І наступного разу мушу нею скористатися». Гупання солдатських чобіт укотре перервало його думки.

Сповнений тривожним передчуттям, Ерагон підійшов до дверей і встиг побачити, як двоє солдатів тягнуть ельфійку по коридору. Коли вони зникли, Ерагон у розпачі сповз на підлогу й знову спробував скористатися магією. Але в нього вкотре нічого не вийшло — він був іще надто слабкий.

Юнак визирнув у вікно й, споглядаючи затихле місто, заскреготав зубами. Була пообідня пора. Ерагон зітхнув і налаштувався на довге чекання.

Коли Ерагон рвучко підскочив на ліжку, неначе вражений блискавкою, у камері було темно. Сталися якісь зміни! Уже кілька годин юнак відчував приплив магічної сили, та щоразу, як він намагався нею скористатися, у нього нічого не виходило. Його очі сяяли від нервового збудження. Раптом напружившись, Ерагон тихо скрикнув: «Нагз рейза!». Ковдра миттю здійнялася в повітря, обернулась на клубок завбільшки з кулак і м’яко впала на підлогу.

Ерагон радісно зіскочив із ліжка. Він був ще надто слабкий після тривалого голодування, але захват змусив забути його про голод. «А тепер спробуймо по-справжньому», — подумав юнак і зосередився на дверному замку. Замість того, щоб ламати його, Ерагон подумки відчинив нескладний механізм. Двері рипнули й повільно прочинилися.

Коли він уперше скористався магією в Язуаці, щоб уразити ургалів, то витратив ледь не всю енергію, але з того часу юнак став значно сильнішим. І те, що колись могло б украй виснажити хлопця, тепер лише трохи його стомлювало.

Ерагон обережно визирнув у коридор. «Я маю знайти Зарок та ельфійку, — думав юнак. — Мабуть, вона в одній із цих камер… Але ж у мене немає часу на те, щоб зазирати в усі. А меч, певно, забрав сам Смерк». У юнака й досі паморочилось у голові. «Навіщо я сюди випхався? — дорікнув сам собі Ерагон. — Я міг би втекти з камери, просто відчинивши вікно за допомогою магії. Але як же тоді ельфійка?..» Юнак нерішуче зупинився й подумки покликав:

«Сапфіро, ти де? Мені потрібна твоя допомога!»

І чому він одразу ж не звернувся до дракона, відновивши магічну силу?

«Ерагоне! — миттю відгукнулась Сапфіра. — Я над Джилідом! Залишайся на місці, до тебе вирушив Мертаг».

Несподівано десь неподалік залунали кроки. Швидко озирнувшись, Ерагон помітив кількох стражників, що увійшли до тюремного коридору. Вояки розгублено зупинились, позираючи то на юнака, то на прочинені двері камери.

«Добре, що вони знають, хто я, — промайнуло юнакові в голові. — Можливо, мені пощастить їх налякати, і тоді не доведеться битися?»

— Уперед! — крикнув один із солдатів, кидаючись навперейми Ерагону. Решта вихопили мечі й посунули слідом за ним.

Битися із шістьма вояками в такому стані та ще й без зброї було справжнісіньким божевіллям, але думка про ельфійку втримала хлопця від втечі. Він не міг кинути її напризволяще. Отож, зосередившись, Ерагон звів руку догори. На долоні грізно засяяла гедвей ігназія. В очах нападників промайнув острах, але вони були досвідченими воїнами, тому не спинились. Та не встиг юнак вигукнути смертоносне закляття, як біля нього просвистіла стріла, вразивши одного з охоронців. Ще двоє так само впали на підлогу, навіть не зрозумівши, що сталося.

У кінці коридору, звідки щойно прийшли воїни, з’явився бородань у лахмітті й із луком у руках. Під його ногами валялася милиця, яка, вочевидь, була йому зовсім не потрібна, бо він тримався дуже впевнено.

Решта вояків озирнулися на незнайомця, і Ерагон тут-таки цим скористався. «Тріста!» — голосно вигукнув він. Тієї ж миті один із нападників схопився за груди й упав. Парубок і собі захитався, бо магія, як завжди, забирала чимало сили. Тим часом ще один ратник упав зі стрілою в горлі.

— Цього не чіпай! — закричав до свого рятівника Ерагон, побачивши, що той спрямував лук на останнього з вояків.

Бородань слухняно опустив зброю.

Важко дихаючи, юнак глянув на охоронця, який, здасться, зрозумів, що йому подарували життя.

— Ти бачив, що я вмію? — різко сказав йому Ерагон. — Якщо ти не даси відповіді на моє питання, то помреш у страшних муках. Збагнув? А тепер кажи, де мій меч і в якій камері ув’язнено ельфійку?

Вояк похмуро мовчав.

— Ну що ж, — озвався юнак, готуючись використати магію. — До речі, ти знаєш, скільки болю завдає одна-єдина розпечена піщинка, якщо її вкинути в шлунок? Тим паче, якщо вона повільно випікатиме тебе років двадцять, аж доки ти не постарієш…

Стражник перелякано витріщився, але не відповів жодного слова. Тим часом Ерагон підняв із підлоги камінець і вів далі:

— Звісно, це не піщинка, але пропалить тебе так само швидко, от лише дірка буде трохи більша, — при цих словах камінець грізно засвітився.

— Гаразд, я скажу! — скрикнув вояк. — Ельфійка в останній камері ліворуч! А про ваш меч я нічого не знаю! Може, він нагорі у вартових!

Ерагон кивнув, а потім тихо проговорив закляття. Вояк закотив очі під лоба й упав на долівку.

— Ти його вбив? — поцікавився здалеку незнайомець.

Юнак хмуро зиркнув на нього, намагаючись упізнати.

— Мертаг! — раптом вигукнув він. — Це ти, друже?

— Звісно, я, — озвався той, здираючи штучну бороду. — Я не хотів, щоб мене впізнали. То ти його вбив?

— Ні, він просто заснув, — неуважно відповів Ерагон. — А як ти сюди потрапив?

— Не будемо марнувати часу на пояснення, — гукнув Мертаг, — Ми повинні піднятися нагору, доки немає вартових.

— Хіба ти не чув, про що я питав у охоронця? — зупинив його юнак. — Десь тут тримають ельфійку! Ми маємо її врятувати! Ти мені допоможеш?

— Авжеж, ельфійка, — буркнув Мертаг, роззираючись навсібіч. — По-моєму, це пастка. Нам треба забиратися звідси, доки не пізно.

Він зупинився перед однією з камер і витяг ключа.

— Довелось позичити в охоронців, — знизав він плечима у відповідь на німе запитання Ерагона й заходився копирсатись у замку. Відчинивши двері, юнак увійшов досередини й вражено застиг. У вікно линуло місячне сяйво, вихоплюючи з темряви знайоме обличчя.

Жінка в камері підвела голову, глянувши на своїх рятівників. Вона трималася з королівською гідністю й, схоже, була готова до найгіршого. Від ельфійчиного погляду в Ерагона аж похололо в грудях.

Якусь мить вони дивилися одне одному в очі, а потім нещасна затремтіла й похитнулася. Ерагон ледь устиг її підхопити — жінка була легка-легка. Запах свіжого ялинкового гілля огортав усе її тіло.

— А вона гарненька! — зауважив Мертаг.

— Її поранено, — сказав на те Ерагон.

— Про це подбаємо пізніше. Ти зможеш її нести?

Ерагон заперечно похитав головою.

— Тоді понесу я, — вирішив Мертаг, беручи тендітне тіло собі на плече. — А тепер мерщій нагору!

Віддавши Ерагонові свій кинджал, він рушив коридором, де безладною купою лежали тіла забитих воїнів. Накульгуючи, Мертаг повів Ерагона вглиб коридору висіченими в камінні сходами.

— Але як же ти збираєшся вийти звідси непоміченим? — спитав той.

— Я й не збираюся, — буркнув Мертаг.

Це аж ніяк не заспокоїло Ерагона. Він стривожено прислухався, чи нема часом поблизу охорони, з жахом уявляючи, як їх чого доброго перестріне сам Смерк. Нагорі була зала, всуціль заставлена дерев’яними столами. Стіни прикрашали щити, а високу стелю підтримували вигнуті балки. Мертаг поклав ельфійку на один зі столів і заклопотано глянув на стелю.