Трохи постоявши, Ерагон покинув урвище й рушив стежкою вниз, кривлячись, коли спуск ставав занадто крутим. Поки юнак зійшов униз, на землю вже спадали м’які сутінки, розмиваючи довколишні фарби й обертаючи речі на сірі примари. Десь поблизу мерехтіли вогні Карвахола; будинки відкидали на землю довгі тіні. Окрім Терінсфорда, Карвахол був єдиним селом у Паланкарській долині. Ця місцина, відрізана від решти світу, губилася серед суворої, але прекрасної природи. Лиш коли-не-коли який-небудь торговець чи мисливець зазирав у ці краї.

Низькі дахи міцних дерев’яних будинків було вкрито соломою або дранкою. Над ними вився дим, сповняючи повітря дивним запахом затишку. Оселі мали широкі ґанки, де мешканці, як правило, збиралися для розмов чи укладання торгових угод. Де-не-де світилися віконця, в яких горіла свічка або лампа. У вечірньому повітрі Ерагон уже здалеку почув спокійний гомін чоловіків та вигуки жінок, що квапили їх додому.

Парубок рушив поміж будинками до крамниці м’ясника. Над великою присадкуватою будівлею здіймалися клуби густого чорного диму.

Ерагон поштовхом відчинив двері. Від вогню, що потріскував у складеній із каміння пічці, в просторому помешканні панували тепло й затишок. Порожній прилавок тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Підлогу було встелено соломою, а сама хатина виглядала такою ошатною й чистенькою, ніби власник цього закладу весь свій час витрачав тільки на те, аби шукати по закутках пилюку й бруд. За прилавком стояв м’ясник Слоун. Це був невеличкий на зріст чоловік, убраний у бавовняну сорочку й довгий, забруднений кров’ю фартух. На поясі в нього красувалася ціла колекція ножів. Хворобливо-землисте обличчя Слоуна вкривали цяточки віспи, а чорні очі випромінювали підозру. Він натирав прилавок якоюсь старою ганчіркою.

Побачивши Ерагона, Слоун скривився:

— Погляньте-но, великий мисливець повертається до нас, смертних! І що ж ти вполював цього разу?

— Нічого, — коротко відрубав Ерагон. Слоун ніколи йому не подобався. М’ясник завжди ставився до нього зверхньо, ніби до якогось покидька. Слоун був удівцем, і єдиною небайдужою для нього людиною була донька Катріна, яку він просто обожнював.

— Я вражений! — вигукнув Слоун з удаваним захватом. Він повернувся до Ерагона спиною, аби відшкребти щось зі стіни: — І саме тому ти сюди прийшов?

— Так, — неохоче погодився Ерагон.

— У такому разі давай-но поглянемо на твої грошики. — Слоун нетерпляче затарабанив пальцями, коли Ерагон, переминаючись з ноги на ногу, нічого не відповів: — Ну? Або вони в тебе є, або нема. То як?

— Узагалі-то, грошей у мене нема, але є…

— Що, нема грошей? — різко урвав його м’ясник. — І ти збираєшся купувати м’ясо? Невже інші торговці віддають свій крам задарма? Я що, маю просто так віддати тобі м’ясо? До того ж, — несподівано додав він, — уже пізно. Приходь завтра з грошима. А зараз я зачиняюсь.

Ерагон пильно глянув крамареві в очі:

— Я не можу чекати до завтра, Слоуне. Але ти маєш рацію, за будь-яку працю треба платити. І в мене є дещо, чим я можу тобі віддячити.

Промовистим жестом юнак дістав із торби камінь і обережно поклав його на подряпаний прилавок, де той замерехтів від полум’я, що танцювало в пічці.

— Мабуть, десь украв, — пробелькотів Слоун, зацікавлено схиляючись над каменем.

Пропустивши повз вуха безглузду репліку, Ерагон спитав:

— То як, цього буде досить?

Слоун узяв камінь у руки, намагаючись визначити його вагу. Він провів пальцями по його гладесенькій поверхні, пильно подивився на білі прожилки. А потім з виглядом фахівця м’ясник поклав коштовність назад.

— Гарний, але скільки ж він коштує?

— Не знаю, — щиро сказав Ерагон. — Та навряд чи хто витрачав би свій час на його огранку, якби камінь не був коштовний.

— Можливо, — згораючи від нетерплячки, але намагаючись це приховати, сказав Слоун. — Яка його ціна? Якщо вже ти сам не знаєш, то знайди торговця, який підкаже тобі. А ні, то погоджуйся на мою пропозицію — три крони.

— Та це ж здирство! Він має коштувати у десять разів дорожче, — запротестував Ерагон. —

За три крони я не куплю м’яса навіть на тиждень.

Слоун знизав плечима:

— Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, тоді чекай, доки приїдуть торговці. І взагалі, я втомився від цієї розмови.

Торговцями тут називали мандрівну групу купців і акторів, що приїздила до Карвахола навесні й узимку. Вони скуповували надлишок того, що вирощували місцеві фермери та виробляли селяни, і продавали їм усе потрібне для життя: насіння, худобу, тканини та інші припаси, наприклад, сіль та цукор.

Ерагон не міг чекати, доки вони приїдуть, адже це мало бути нескоро, а його родина потребувала м’яса зараз, тож він відповів:

— Гаразд, я згоден.

— Добре, я принесу тобі м’яса. Між іншим, де ти знайшов цей камінь?

— На Хребті, два дні тому…

— Іди геть! — несподівано скрикнув Слоун, відштовхуючи від себе камінь. Важко ступаючи, він рушив до іншого боку прилавка й заходився відчищати ніж від застарілих плям крові.

— Але чому? — спитав Ерагон. Він підсунув камінь до себе, ніби захищаючи його від Слоунового гніву.

— А тому, що мені не потрібне нічого з тих проклятущих гір! Забирай свій відьомський камінь і вшивайся, — рука Слоуна раптом зіслизнула, і він порізав собі палець, та, схоже, навіть не помітив цього. М’ясник продовжував скребти лезо, заливаючи його свіжою кров’ю.

— Так значить, ти відмовляєшся продати мені м’ясо?!

— Так! Доки не принесеш гроші, — гаркнув Слоун, здіймаючи ножа й виходячи з-за прилавка. — Забирайся геть, або я сам тебе викину!

Раптом позаду них прочинилися двері. Ерагон швидко озирнувся, готуючись до нової напасті. Досередини ввалився Хорст. Це був величезний чолов’яга, а за ним із рішучим виразом обличчя дріботіла Слоунова донька Катріна — висока дівчина років шістнадцяти. Ерагон був здивований, побачивши її, адже зазвичай вона не втручалася в суперечки, які затівав її батько. Слоун насторожено зиркнув на них і знову взявся за Ерагона:

— Він не хотів…

— Спокійно, — сказав Хорст своїм могутнім голосом, із хрускотом стиснувши кулаки. Він був карвахольським ковалем і мав товсту шию та потріпаний шкіряний фартух. Ув око впадали його міцні, оголені по лікоть руки, а крізь виріз сорочки виглядали могутні м’язи волохатих грудей. Коли він розмовляв, його щелепи рухалися так, що недбало підстрижена чорна борода злітала в повітря й плуталася:

— Слоуне, що ти в біса накоїв цього разу?

— Нічого, — м’ясник кинув на Ерагона вбивчий погляд і сплюнув. — Цей хлоп прийшов сюди й почав мені набридати. Я попрохав його забратися геть, але він навіть не зрушив з місця. Я йому пригрозив, та він ніби й не чує! — зиркаючи на Хорста, Слоун, здавалося, меншав на очах.

— Це правда? — спитав коваль.

— Ні! — відповів Ерагон. — Я запропонував цей камінь як плату за м’ясо, і м’ясник погодився. Але коли я сказав, що знайшов його на Хребті, то він не схотів навіть торкатися до нього. Яка різниця, звідки він?

Хорст зацікавлено глянув на камінь і знову звернувся до м’ясника:

— Чому ти відмовляєшся, Слоуне? Я й сам не дуже люблю Хребет, але якщо йдеться про ціну каменя, то я можу засвідчити її власними грошима.

На якусь мить питання зависло в повітрі. Потім Слоун облизав губи й вимовив:

— Це моя крамниця, і тут я можу робити все, що мені заманеться.

Тоді з-за Хорстової спини вийшла Катріна й, відкинувши пасмо золотаво-рудого, схожого на розтоплену мідь, волосся, сказала:

— Тату, але ж Ерагон хоче заплатити. Дай йому м’яса, і ходімо вечеряти.

Очі Слоуна грізно звузились:

— Іди в будинок, це не твоє діло… Кому я кажу!

Обличчя Катріни вмить скам’яніло, і вона, випроставшись, вийшла геть.

Ерагонові все це дуже не сподобалось, але втрутитись він не насмілився. Хорст посмикав себе за бороду і з докором сказав:

— Гаразд, тоді продай мені, — залунав на всю крамницю його голос. — Ерагоне, що ти хотів купити?