Спочатку Ерагон не хотів ділитися спогадами з незнайомцем, нехай навіть він і був ватажком славнозвісних варденів. Але Сапфіра попросила його не сперечатись, тож юнак нарешті погодився. Його розповідь тривала досить довго, він часто зупинявся й думав, як краще розповісти про ті чи інші події. Ерагон розповів і про Тейрм, хоча й приховав пророцтво Анжели, і про те, як Бром знайшов разаків. Про Джилід і сутичку зі Смерком, що найбільше вразило Аджихада. Коли юнак завершив. ватажок устав і почав походжати кімнатою.

— Смерть Брома — це жахлива втрата, — нарешті сказав він. — Бром був моїм близьким другом і могутнім союзником варденів. Він багато разів рятував нас від загибелі… І навіть тепер, коли його нема, він сприятиме успіхові нашої боротьби. Адже він послав нам тебе.

— Але чим я можу допомогти? — спитав юнак.

— Я поясню, — зупинив його Аджихад, — тільки трохи пізніше, бо зараз у нас є важливіші справи. Ти кажеш, що ургали уклали союз із імперією… Це дуже кепсько, бо, якщо Галбаторікс збирається йти війною проти варденів, нам не вистояти. Я здригаюсь від однієї лише думки про те, що він пообіцяв цим потворам у винагороду. А ще той Смерк… Ти можеш його змалювати?

— Високий, худий, із червоними очима й таким самим червоним волоссям, — сказав Ерагон. — Вбраний у чорне.

— А який у нього меч? — напружився володар. — Ти бачив його меч? Він має довгу подряпину на лезі?

— Так, — здивувався хлопець. — Звідки ви про неї знаєте?

— Бо це моя мітка, — зловтішно посміхнувся Аджихад. — Я зробив її, намагаючись вирізати тому недолюдкові серце. Це був один із наших найбільших ворогів. Кажеш, він загинув? Як це сталося?

— Мертаг двічі поцілив у нього з лука, — сказав Ерагон. — Одна стріла влучила йому в плече, а друга — прямісінько поміж очі.

— Я так і знав! — у розпачі сказав ватажок. — Ви його не вбили, хлопці. Смерка можна знищити тільки тоді, коли влучиш йому в серце. А зараз він просто розчинився й з’явиться деінде, іще могутнішим, ніж раніше.

Засмучений Аджихад трохи помовчав і провадив далі:

— До речі, Ерагоне, ти не менша загадка, ніж той недолюдок. Усім добре відомо, чого хочуть вардени: знищити імперію й розбити ургалів. А ось чого хочеш ти, не знає ніхто. І це має неабияк непокоїти Галбаторікса.

— А варденів? — тихо спитав юнак.

— Гадаю, що ні, — обережно відповів Аджихад. — Більше того, маю надію, що ти виправдаєш наші сподівання. Справа в тому, що між нами існує певний кордон: маю на увазі, між гномами й людьми… Відтоді, як ти з’явився у Фартхен Дурі, багато хто поклав око на твою силу.

— І ви також? — поцікавився Ерагон.

— Може, й так, — усміхнувся ватажок. — Але ти маєш знати й дещо інше. Наприклад, історію Сапфіриного яйця. Бром розповів тобі, що сталося, коли він приніс його до нас?

— Ні, — відповів хлопець, глянувши на дракона. Той підморгнув йому.

— Коли Бром з’явився тут із драконячим яйцем, — почав Аджихад, — усі були дуже занепокоєні, бо гадали, що драконів давно не існує. Зрозуміло, вардени, гноми й ельфи хотіли мати такого могутнього спільника. Особливо гноми, бо з їхнього племені ніхто ніколи не був вершником. З другого боку, ельфи остерігалися влади людей, прагнучи переманити дракона до себе. Одним словом, була дуже складна ситуація… І тоді Бром запропонував компромісне рішення: нехай яйце буде то в одних, то в інших, і в кого з племен вилупиться дракон, тому він і належатиме.

Зітхнувши, володар розповідав далі:

— Ми сподівалися, що це примирить наші народи. Утім, марно. Минуло десять років, але дракон так і не народився, тож і вершника для нього не було. Потім яйце викрали, а ельфійку, яка його перевозила, схопили ургали… І доки вона не прийде до тями, ми не дізнаємось, що сталося насправді. Нам відомо тільки те, що вона встигла викинути яйце перед тим, як її схопили нападники…

— То вона все-таки володіє магією? — здивувався Ерагон, згадуючи розповідь ельфійки про те, як вона протистояла Смеркові у в’язниці.

— Це була одна з причин, з огляду на яку їй доручили перевезення яйця. Проте Арія була надто далеко, щоб закинути його до нас, бо кордони ельфів охороняються від проникнення будь-чого магічного. Тому дівчина, згадавши про Брома, жбурнула яйце в бік Карвахола.

— А як вона взагалі опинилась у Паланкарській долині? — спитав юнак. — Адже вардени переховуються так далеко від тих земель. Чи, може, десь там мешкають ельфи?

— Я не мав би цього казати, — посуворішав Аджихад, — але я тобі довіряю. Ельфи ховаються далеко на півночі, у хащах Ду Вельденвардена. Ніхто з часів вершників не заходив так далеко, тож ми не знаємо, чи вони й досі там. Принаймні, якщо Арія кинула яйце в бік Карвахола, то, мабуть, десь поблизу має бути схованка ельфів.

Озирнувшись, Аджихад притишив голос й провадив далі:

— Коли Арія зникла, її народ відмовився підтримувати варденів. Їхня королева була дуже розлючена, гадаючи, що тут не обійшлося без нашого втручання, але це неправда. Так чи так, ельфи більше не допомагають нам у боротьбі з імперією, а військо голодує… Можливо, з поверненням Арії ельфійська королева перестане на нас гніватись. А тут іще ти, вершник, який урятував їхню подругу. Мабуть, вони схочуть, щоб ти продовжив свій вишкіл у них. Тільки на це немає часу…

— Це ж чому? — здивувався Ерагон.

— На те є кілька причин, — пояснив ватажок. — По-перше, останні новини про ургалів… Розумієш, зараз вардени в дуже непевній ситуації. З одного боку, ми маємо рахуватись із ельфами, і в той же час — не можемо сваритись із гномами, бо переховуємося в їхньому Тронжхеймі.

— А хіба гноми не заодно з варденами? — поцікавився юнак.

— Не зовсім, — похитав головою Аджихад. — Вони дають нам притулок і допомагають у боротьбі з імперією, але залишаються вірними своєму королю. Я не маю над ними такої влади, як їхній Ротгар, що співчуває нам, але не може піти проти ватажків місцевих кланів.

— А ці ватажки, — спитав Ерагон, — вони теж проти мене?

— Гадаю, що так, — втомлено озвався володар. — Ворожнеча між гномами та драконами існувала споконвіку, аж доки ельфи не поклали цьому край, оголосивши перемир’я. До того часу дракони винищували гномів і крали їхнє золото… Тож вони не дозволять вершникові господарювати у власній країні. Адже один вершник, жорстокий Галбаторікс, уже належить до списку їхніх ворогів.

— А чому Галбаторікс ще й досі не знає про Фартхен Дур? — спитав хлопець. — Адже йому повинні були про нього розповісти, коли він вчився на вершника.

— Розповісти, може, й розповіли, — посміхнувся Аджихад. — Але ж не показали.

— Я знаю, що Фартхен Дур лежить у цих горах, — сказав Ерагон.

— Авжеж, коли загинув його дракон, Галбаторікс переїхав на інше місце, — почув він у відповідь. — Адже вершники більше не довіряли йому. Він хотів був бодай щось дізнатися, але ті воліли вмерти, аніж сказати йому хоч слово. Щодо гномів, то їх і досі ніхто не може зловити.

— Але чому ж він не пройде з військом весь Ду Вельдеиварден і не знайде Еллесмеру? — спитав юнак.

— Бо ельфи мають достатньо сили, щоб боронитися, — пояснив Аджихад. — Він не наважиться напасти перший, хоч у нього і є магічна сила, яка щороку зростає. А коли до нього приєднається хоча б один вершник, то він узагалі стане непереможний. Він ще й досі сподівається на драконів, які мають вилупитись із тих двох яєць, але досі все марно.

— А хіба магічна сила може зростати? — здивувався Ерагон. — Адже тіло обмежує людські можливості.

— Ми не знаємо, — знизав плечима Аджихад. — Ельфи, здається, також. Будемо сподіватись, що одного разу він сам себе знищить одним зі своїх заклять, — він сунув руку за пазуху й витяг звідти шматок пергаменту.

— Ви знаєте, що це таке? — спитав він, обережно поклавши його на стіл.

Придивившись, Ерагон помітив, що рядки нерозбірливого тексту де-не-де заплямовано кров’ю, а сам пергамент з одного боку обгорів.

— Ні, — заперечно похитав головою юнак.

— Учора, ми відібрали цей пергамент у провідника ургалів, яких ми розбили, — пояснив Аджихад. — Понад десяток вояків заплатили за це життям, прикриваючи ваш відхід. Як бачите, у тексті годі щось збагнути, адже цим тайнописом король спілкується тільки з підлеглими. Утім, нам таки пощастило дещо прочитати. Отже, тут сказано таке… Воротар з Ітро Жада має пропустити власника цього листа… Його слід прийняти з почестями, але в тому разі, якщо обидва боки відмовляться від бою… Командувати будуть Тарок, Гаж, Дурза й Ашнарк Могутній… Ашнарк — це Галбаторікс, — на мить відволікшись, пояснив Аджихад. — На мові ургалів обране ім’я означає «батько», і йому подобається така манірність. А ось що сказано далі… Дізнайтесь, чим вони можуть допомогти… Не починайте, доки не… На жаль, тут нерозбірливо.