— Чекаю,— призналась жінка.
— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.
— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.
— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.
— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…
— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.
— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.
— Дасть бог, вичуняє… Піду я, Ганю,— Михей взуває чобота і проходжається по хаті,— зносу їм нема, солдатські… Пам'ятаю, видав мені їх старшина під Будапештом. З тиждень носив я їх із собою, хотів додому неходженими принести. А перед однією атакою взув: думаю, вб'ють і не походжу в нових чоботях. Дали команду, вискочив я з окопу і біжу. Автомат у руках аж підскакує, а я ні-ні, та й погляну на чоботи. Легко було бігти… А потім: бах! Дз-з-з… Міна розірвалась. Упав я, обмацав себе, чоботи — живий. Тільки халяву осколком розсікло. Так жалко було…
— Сорочку білу одягни, Михею,— нагадує Ганна.
— Е, до вечора чорна буде.
— Одягни,— наполягає жінка,— сьогодні ж неділя.
— Я вже й дні погубив за цією роботою.
— Але ж у бригадири вибився,— підсміюється Ганна,— і патрета при дорозі виставили…
— Якби не було за що, то не малювали б,— відказав.— Що колись колгосп за городину мав? Абсолютну, як той казав, дулю. А зараз Горобець на рахівниці клацає та грошики лічить, і на трудодні трохи видали. Так що моя бригада теж чогось варта, і я не остання шпиця в колесі, Ганю.
— Такий герой, аж нікуди! — Жінка зав'язує в хустину дві паляниці і подає чоловікові.— Тільки ж не розхвалюй мене перед Полікарпом, скажеш, що хліб не дуже вдався…
Полікарп чекав Михея біля своїх воріт. Вони завжди ходили на роботу разом — так потоваришували. Михей хоч і старший був, але ставився до Чугая, як до однолітка. Полікарп, відчувши Кожухареву душевність, віддячував йому суворою, непоказною любов'ю. А що вже до роботи, то кращого помічника Михеєві й не треба. Полікарп сам відремонтував старого моторчика, десь аж з Косопілля попривозив іржаві труби і по них качав воду на городи. Дерев'яними жолобками вона розбігалась по ділянках, і городина росла, зелена та буйна. І вродила цього року, як ніколи. Щодня відправляли машинами огірки, помідори, капусту і моркву в Косопілля, на приймальний пункт, возили на базар, і, справді, Горобець рахував гроші та радів. Коли приїжджали в Сосонку кореспонденти, Коляда неодмінно водив їх у городню бригаду. Одного разу вони сфотографували Полікарпа на тлі помідорів, і незабаром фотографія з'явилась в газеті. Лісняк вивісив її на вітрині, біля контори, щоб усі бачили. А на ранок хтось видер фото з газети. Це дуже стривожило Підігрітого: невже досі не простили Чугая? Макар пішов у бригаду до Полікарпа.
— Там вчора якийсь хлопчисько газету порвав на вітрині… Я йому вуха накрутив! Так що ти, Полікарпе, не думай, ніби хтось проти тебе зло затаїв…
— То я сам зірвав, Макаре,— сказав Чугай.
— Навіщо?
— Перед людьми я винуватий…
— Та скільки ж ти будеш винуватий? Люди вже й забули про ту пожежу,— переконував Макар,— і викинь цю тугу з серця.
Легко сказати, та важко зробити. Не міг Полікарп забути тієї страшної вітряної ночі, коли палахкотіла Сосонка у вогні. І Марту не міг забути. Та як забути, коли глянеш на Степку,— вилита Марта… Інколи брав маленьку карточку і просиджував над нею годинами, немов повертався у молодість.
…Чугай прийняв від Михея хліб і запросив до хати. На столі — пляшка горілки, закуска.
— Це ж з якої радості, Полікарпе? — здивувався гість.
— Це не з радості,— відповів, не приховуючи смутку,— а для годиться… Дочка заміж виходить…
— За кого? — Кожухар аж рота розкрив від несподіванки.
— За Кутня,— сказав Полікарп і відвернувся.— Вибрала…
— А чого ж це я не чув? — здвигнув плечима Кожухар.— Все знаю, а про це не чув… Дивина.
— Хай би виходила, я не проти, природа, як то кажуть… але хіба їй Кутень до пари? Он Юхим всю зиму ходив. То ж хлопець! Ні, Кутня сподобала, ех! — Полікарп долонею вибив корка і наповнив чарки.
— А коли ж вона тебе порадувала?
— Вчора…
*
Платон стоїть навколішках перед Наталкою і каже їй, тільки їй: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!» Цей спомин не залишав Степку ні на мить. Він був останньою розірваною ниточкою, яка вже не втримувала дівчину від безглуздого, відчайдушного кроку. Приїхала увечері до клубу, сподіваючись там зустріти Дмитра, при всіх кинутись йому на груди і сказати: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!»
Але агронома не було, і Степчин задум не вдався. Тоді вона побігла в контору, де йшло якесь засідання, і написала Кутневі записку: «Приходь сьогодні в поле. Я чекатиму. Степка».
Він прийшов уночі. Дівчина чекала його біля згаслого вогнища.
— Я… я прийшов, Степко… Ти кликала?
— Кликала.
— Чого?
— Я виходжу заміж!
— За… за кого?
— За тебе! Чого стоїш? Обнімай, цілуй мене!
Кутень тремтячими руками обняв Степку і впився холодними губами в її уста. Дівчина вирвалась з його обіймів, але ошаленілий хлопець уже розшматував на ній кохтину.
— Геть! — крикнула Степка, і Дмитро відскочив, ніби тільки й чекав цього слова.
— А тепер іди.
— Я побуду з тобою, Степко,— благально дививсь на дівчину.
— Ні, я тобі вже все сказала.
— А коли ми одружимось? Я такий щасливий, Степко.
— Я рада, що з'явилась ще одна щаслива людина…
*
Чугай вислухав дочку і по тому, як говорила вона, зрозумів, що Степка не відступить від свого рішення.
— Що ж, перечити тобі не буду,— журно промовив,— аби лише ти щасливою була.
Сосонські молодиці підхопили на язики цю новину, і пішла вона гуляти по селу, викликаючи здивування, тривогу і радість, здогадки і натяки, сміх і горе.
— Довго вибирала!
— Ну й щастя вхопила, щоб тобі ні дна ні покришки!
— А чого? Хлопець культурний, при должності…
— Сказано, як судилося чоловікові, то й з припічка вб'ється.
— А Юхим, кажуть, як ніч ходить… Пісні ж про неї складав…
— Та не на той голос…
— Їй-богу, чула, що це Степка на зло Платонові заміж за Кутня йде… Щоб я цих відер додому не донесла, як брешу…
— І я чула, кумо.
— Отак життя запропастить…
— Любов!
— Теперішня любов на три дні. То колись, бувало…
— Де ж це вона тепер житиме?
— Хату поставлять, та й усе. Батько ж у нього директор, то й з цегли змурує…
— А я кажу, що тут діло не чисте. Мабуть, уже так приспічило, що хоч бігом до загсу біжи… Хіба б я свою пустила одну в полі ночувати? Допаслася…
— Степка не така. У строгості себе тримала…
— А-а, нам аби на весіллі погуляти та чарку випити.
— Мать, духову музику наймуть.
— Юхим на гармошці їй зіграє!
— Ні-і, не Кутневі це жінка. Він же як вальок, прости господи, а вона ж — вогонь…
— А Олег Динька хвалився, що комсомольське весілля Степці влаштує.
— Про мене хоч і піонерське, аби потанцювати.
— О, о, дивіться, до Чугая сват приїхав на молоковозі.
— О, і сваха!
— Та худюща ж, як та Колядиха!
— А пишається!
*
Олег Динька бігав по селу з таким виглядом, наче жениться він. Дівчата чепурили хату, плели вінки, хлопці звозили з усього села столи. За всім цим стежив Динька, давав вказівки і поради, домовлявся, що і коли грати, писав запрошення на весілля. А тим часом, мабуть, у десятьох хатах пеклося і варилося, смажилось і парилось. Полікарп купив кабана, а колгосп преміював Степку бичком та грішми. Василь Васильович Кутень теж підкинув якусь сотню, але участі в підготовці до весілля не брав.
