Веселіше всього було ходити після повені, коли просохне земля. У травні й о п’ятій ранку видно, і о восьмій вечора видно. Весна вже не сором’язлива, а упевнена, іноді більше схожа на літо. У такі ранки свіжий вітерець веселить душу, враження таке, що йдеш по ще не відкритій країні, тебе відвідують чудові думки, образи, ідеї й постійно здається, що от-от зрозумієш щось найважливіше.
Я був упевнений, що бачу щодня дуже важливу частину планети, і про це люди поки що просто не здогадуються. Мені треба буде стати тут учителем, викладати дітям літературу й історію. Плюс географію — адже сільський учитель повинен бути на всі руки. Не виключено, що і фізкультуру. На моє рішення стати учителем вплинули, звичайно, і родичі з боку матері. Я вже згадував, що вчителькою була її рідна сестра. Коли стало зрозуміло, що я, незважаючи ні на що, дотягну до атестату зрілості, уся рідня стала радити мені йти до університету. Повинен сказати, і в мене, і в моїх порадників поняття про вищу освіту були не дуже чіткими. Сам я у великих містах ще не бував, і знав тільки, що там є інститути й університети, і що університет вищий за інститут, отже, треба вступати до університету. Якісь уявлення про факультети я мав, але досить загальні.
Відразу було зрозуміло, що я можу поїхати тільки до Дніпропетровська, хоча Харківський і навіть Мінський університети були географічно ближчі, не кажучи вже про Київський. У Дніпропетровську жив двоюрідний брат матері — близька людина, у якої можна зупинитися на початку, і це був вирішальний аргумент. Дядько працював на залізниці і жив не в самому Дніпропетровську, а на маленькій станції неподалік, у казенному одноповерховому будинку, де жило ще кілька родин. Я жив у нього, поки здавав іспити.
Колгосп не дуже охоче відпускав молодь на навчання: вважалося, і не без підстави, що наш брат іде назавжди (хоча я сам щиро планував повернутися!). Законного способу затримати мене в колгоспі не було, але засоби, як відомо, існують різні. Щоб вчасно з’явитися в університеті до подачі документів, мені довелося просто втікати прямо з косовиці. На щастя, довідку з місця проживання давав не колгосп, а сільрада. Ця довідка при подачі документів до вузу заміняла таким, як я, паспорт.
Пам’ятаю, немов це було вчора, як підходжу до величезного будинку Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, запитую в якихось хлопців, де приймальна комісія філологічного факультету, вступаю з ними в розмову, ми знайомимося. Одного звуть Вітею, іншого Ігорем, і вони з третього речення починають переконувати мене, що немає ніякого сенсу йти на філфак, а треба вступати на фізико-технічний, так званий «закритий» факультет. Я б, зрозуміло, із презирством відкинув таку пропозицію, якби не доказ, наведений Ігорем (чи Вітею): «На філфаку ти будеш одержувати стипендію 180 карбованців, а тут 400!» Соромно зізнатися, але цей доказ виявився наймогутнішим — чекали п’ять років життя на стипендію, допомагати мені було нікому. В цю хвилину все і вирішилося.
Фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету був створений у 1951 році в зв’язку з перетворенням Дніпропетровського автомобільного заводу на «Південний машинобудівний». Набір 1955 року був особливо численним — 450 осіб, але і конкурс складав 6 осіб на місце. Яким спеціальностям навчали на факультеті, ніде офіційно не повідомлялося. Я здав іспити і пройшов по конкурсу, але навіть з довідкою, що я прийнятий до університету, довелося чимало побігати, перш ніж рідний колгосп погодився мене відпустити. Одержати паспорт без відповідного паперу від колгоспу було неможливо.
Перші ж місяці навчання показали, що і на 400 карбованців прожити надзвичайно важко. Читачі, чиї спогади не йдуть глибше брежнєвських часів, можуть вирішити, що це були непогані гроші. А от люди більш старші пам’ятають деномінацію 10:1, проведену в січні 1961 року. Тобто, якби я вступив до університету не в 1955, а на шість років пізніше, та ж сама стипендія дорівнювала б сорока карбованцям. Цифра, що не вражає уяви. Чи дивно, що один з моїх головних спогадів студентської пори — це постійне почуття голоду. Як би я вижив, якби вступив на філологічний? До того ж, я вперше помітив, який у мене одяг. І помітивши, спочатку, поки не зумів одягтися, як міський хлопець, соромився куди-небудь ходити. Іноді запросять, хочеться жахливо, але відмовляєшся — фізичні константи, мовляв, треба терміново зубрити, боюся зрізатися. Скільки я пропустив вечорів з танцями в Палаці студентів через те, що не було в чому піти, дотепер згадувати прикро.
Але прошу звернути увагу: все це зовсім не заважало мені вважати себе найщасливішою людиною і бути твердим у своїх комуністичних переконаннях. Я виїхав із свого села на вантажівці з картоплею, прийшов до університету у парусинових черевиках на гумі, і будь ласка — мені відкрито безкоштовний доступ до вищої освіти. Причому освіта, яку я одержую, — одна з кращих у своїй галузі за рівнем і якістю на земній кулі. І мені ще платять стипендію, надали місце в гуртожитку. Я вважав це винятково важливим соціальним завоюванням, вважаю і зараз. Правда, я тоді не ставив питання: а чому до нашого села не ходить автобус, чому немає електрики, радіо, хіба нормально, що я ніколи не міг навіть мріяти про шкіряні черевики? Те, серед чого ти виріс, завжди здається єдино можливим. Ну і, звичайно, я тоді був упевнений, що безкоштовна освіта для простих людей можлива тільки в СРСР і в «країнах народної демократії» (пізніше їх стали називати «соціалістичними країнами»), і ніде більше.
Коли наш курс зібрався вперше, усі виглядали досить бідненько, але незабаром між нами виявилися справжні чепуруни. Якщо в мене і була така схильність, реалізувати її я в ті роки ніяк не зумів би через своє жалюгідне безгрішшя. Це тривало довго, і вже працюючи в КБ, році в 1961-му чи 1962-му, пам’ятаю, я не міг повести Людмилу, свою майбутню дружину, до театру, тому що не мав пристойного костюму. Якщо хтось знайде у випускному альбомі нашого курсу мене і побачить франта в краватці-метелику, нехай не обманюється. Схильність у мене, припускаю, була, можливості не було. Добре, що для цього альбому не треба було зніматися на повний зріст. З іншого боку, краща прикраса молодості — сама молодість, а добре пошиті костюми — це компенсація за її відхід. Правда, такі речі можна збагнути тільки заднім розумом. У студентські ж роки я перестраждав чимало.
Але немає лиха без добра. Завдяки тому, що я спочатку майже не брав участі у розвагах своїх товаришів, мені залишалося тільки налягати вечорами на науки. Налягав, як показали найближчі сесії, не даремно. Дехто розплакався вже на першій. Ігор і Вітя, що переконали мене йти на фізтех, теж пройшли по конкурсу і стали моїми однокурсниками. Ми вже 47 років близькі друзі. Віктор Дмитрович Хазов зараз живе в Москві, а Ігор Григорович Ханін, навпаки, після того, як багато років пропрацював у Москві, перебрався до Дніпропетровська. Ігор і Вітя були міські хлопці, тобто дніпропетровські, а я, природно, більше спілкувався з народом з гуртожитку, куди мене після деяких пригод (пригода — це неприємність, сприйнята правильно) все-таки оселили.
Гуртожиток — це був могутній клан, готовий за себя постояти, він підрозділявся на малі клани, кімнати. Дружба всередині клану, природно, була міцнішою. Виручали один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було, скажімо, справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. Моя мати, попри всю свою бідність, умудрялася іноді передавати мені посилки — сало, домашню ковбасу. Були і такі, кому посилок чекати було нізвідки і не від кого, їх завжди пригощали.
Я не повідомляю зараз нічого нового або незвичайного. Майже всі, хто пожив у гуртожитках, винесли про цю пору схожі спогади, хоча звичайно, кожен може пригадати і дві-три неприємні історії. Гуртожитки учили терпимості: не кожен сусіда легко переноситься, але де водилося вчитися його переносити. Погано, коли непитущий хлопець потрапляв до питущої кімнати, таких нерідко втягували.
