Мабуть, у мене на обличчі була написана така сільська простота, що у хлопців більш тертих і бувалих це викликало бажання потрохи мене опікувати. Моїм справді добрим другом довго був Женя Капінус, який був старший за мене мінімум на чотири роки і вже відслужив в армії, він зараз живе в Запоріжжі. Женя служив у Німеччині і добре знав німецьку мову. Ми вважали його ледь не старим. Від інших же відрізнявся тим, що завжди був при грошах. Помітивши, що я не доїдаю, він ненав’язливо мене підгодовував. Але в ньому було щось від комплексу старшого брата, тому, як мені здавалося, іноді він опікав мене занадто сильно. А загалом, повторюю, мене до дорослих років завжди хто-небудь опікав, але завжди це було тактовно і по-доброму. І цілком доречно — адже спочатку мені були незнайомі багато міських тонкощів. І коли я почав працювати в КБ, наді мною немов би шефствували, якось по-батьківськи (будучи всього на десять років старшими), начальник групи Іваняков і інженер Лизогубов. Обидва були з тих, кого я називаю комуністами-праведниками, особливо Лизогубов. Він і з точки зору діла був винятково праведною людиною Рано помер, на жаль. Варто сказати, що я, потомствений бідняк, все одно умудрявся залишатися порядним шалапутом, не вмів рівномірно розподіляти гроші, і половину місяця жив, а другу виживав. Про те, щоб купити собі що-небудь, і мови не було. Лизогубов помітив це і став у мене забирати з кожної зарплати чи то 5 карбованців, чи 10 (це вже після деномінації), тепер не пам’ятаю. Через деякий час вручає мені годинник, ще пізніше — магнітофон. Сам би ніколи не зібрав на те грошей. Магнітофон був дуже до діла: саме тоді вперше залунали пісні Окуджави.
Але я забіг уперед, повернуся до студентських років. Кілька людей з гуртожитку, і я серед них, ходили вечорами розвантажувати вагони — класичний приробіток студентів. У літні місяці я став їздити на цілину, на збирання врожаю, повертався на початок навчального року. У мене десь дотепер лежить медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель» і зелена книжечка — посвідчення до неї. Там можна було пристойно заробити. Перший свій костюм я купив на цілині, здається, у 1957 році. Через цілину вибиратися до Чайкіна у мене виходило в основному на зимові канікули. Діставався я зайцем, на якихось «шістсот-веселих» потягах. Їхав на немислимій третій полиці (чи четвертій? — забув уже, але остання, під стелею). Їхав, власне, унизу, занурений у народну стихію, але коли лунав лемент «Ревізори!», за півсекунди злітав нагору і там намагався зіщулитися і стати непомітним. Ревізори теж були не звірі, робили вигляд, що нічого не помічають.
Отут я повинен нагадати про ще один плюс колишнього радянського життя. У СРСР не соромно було бути бідним. Більшість людей, звичайно, прагнули до статку, максимальний рівень якого була досить низькою, але деякі потай тільки раділи відсутності законних засобів збагачення. Це було їхнє алібі, їхня відмовка. Сам устрій життя немов рятував їх від необхідності робити якісь зусилля. Крім 5 — 6% населення, бідність була настільки універсальною і рівномірною, що і не сприймалася як бідність. Скоріше як норма. Студент, що дістається кудись зайцем, викликав повне співчуття у всіх, включаючи тих, хто повинен був це припиняти. Таке суспільство збиткове з погляду своїх перспектив, але в ньому, по-моєму, менше заздрості. Хоча, як відомо, заздрість — один із двигунів прогресу, як лінь і страх. От і зрозумій, що краще.
Щоб почувати себе впевненіше, я вже на першому курсі освоїв дві чудові міські дрібнички — акомпанемент на гітарі і преферанс. Преферанс дуже добре тренує пам’ять, виробляє стратегічне мислення, здатність до комбінаторики, до складних багатоходовок, навчає розумному ризику. Грали на дуже маленькі гроші, але мені все одно програвати ніяк не виходило. Мимоволі я навчився грати так, щоб не програвати. До речі, багато міських хлопців, скільки не намагалися, так і не освоїли цю гру до пуття. Любов до преферансу залишилася в мене на все життя, особливо мізер половити. Мені самому цікаво, чи не розучився я цьому мистецтву після кількох років без практики...
Опанувати гітару, у порівнянні з преферансом, багато легше, і я незабаром оцінив, наскільки вільнішим стало моє самовідчуття. Студентський пісенний репертуар складався наполовину з міського, двірського фольклору, з пісень, придуманих невідомими авторами, як я тепер розумію, часів непу, 30-х років, воєнного часу, а також емігрантами на зразок Петра Лєщенка. Ходило безліч пісень з вічними сюжетами — про нещасливу любов і жорстоку долю, серед них блатного походження, чимало було жартівливих. Деякою популярністю користалися пісні «романтичні» — про далекі моря, про якихось гордовитих леді, лагідних японок, суворих моряків. У герметично замкненій країні обов’язково виникають такого роду казки про вільні простори. До речі, у цьому розгадка феномену Вертинського (киянина і, швидше за все, українця). У свій час я і сам віддав належне такому чудовому явищу, як «авторська пісня», але все одно далеко не відразу збагнув, чим же Вертинський з його сивими папугами, ліловими неграми, китайчонком Лі і принцесою Ірен імпонував людям радянського розливу — таким, як я. Лише з великим запізненням мене осяяла думка, що ці ненашенські персонажі змовницьки кивали жителям СРСР: «Не бійтеся, хлопці, є інший світ! На світі багато чудових речей, крім соцзмагання, пленумів ЦК, кумачевих гасел і черг за “дефіцитом”». З того, що мені подобалася подібна романтика, я роблю висновок: її зашифроване послання знайшло відгук і в мені, хоча я бачив усе радянське з найбільш сприятливої позиції, яка була тільки можлива — адже більше 30 років був учасником дивовижних радянських ракетно-космічних програм і нашої успішної гонки з Америкою.
Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.
Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.
Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко — факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй — дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання — навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.
Основній масі людей в усі століття і на всіх материках властиво, як сказав Пастернак, «желать, в отличье от хлыща в его существованье кратком, труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». Людям притаманний державний інстинкт, вони схильні приймати наявний порядок речей, особливо якщо не знають іншого. У 1956 році в парторганізаціях читали «закритий лист» про культ особистості Сталіна і його наслідки. Зміст цього «закритого листа» відразу став загальним надбанням. На це, можливо, і робився розрахунок, тому що «вмонтоване послання» листа полягало в тому, що описані в ньому жахи належать минулому і більше не повернуться. Після 40 років життя в безперервній напрузі людям дуже захотілося повірити, що це правда, і вони повірили. Останнім (як тоді здавалося) фактором, що не дозволяв розслабитися, була загроза, що завжди маячила, нової, ще більш страшної війни, цього разу з Америкою.
