У 1946 — 1962 роках на посаді президента Академії перебував біохімік Олександр Володимирович Палладій. На відміну від своїх попередників він був росіянином, родом з Москви, скінчив Петербурзький університет і приїхав до Харкова у 1916 році вже професором. Але все-таки його головна наукова діяльність проходила з того часу в Україні, тут їм був заснований Інститут біохімії УАН, створена українська біохімічна наукова школа.
Навіть з цих сухих фактів зрозуміло, чому в нових російських енциклопедіях можна прочитати: «Липский — русский ботаник», «Заболотний — русский микробиолог», «Прочанин — русский патофизиолог». Про Вернадського і говорити не варто. Спираючись на суто формальні ознаки, заперечити все це непросто. Дотепер проблема знімалася евфемізмом «радянський». Радянський — він і російський, і український, і грузинський, і башкирський.
Я навів ці дані у вигляді, так би мовити, демонстраційного прикладу. Насправді ж мова йде про тисячі імен. Не тільки до 1917 року майже вся наукова діяльність університетів і дослідницьких установ на території сучасної України, крім Західної, була складовою частиною загальноросійського наукового процесу, але і після цього українізація вітчизняної науки (це не стосується гуманітарних напрямків) рухалася надзвичайно повільно і з різкими відступами.
Кожна нація обов’язково робить інвентаризацію своєї спадщини. Не знаю, чи є у світі інша нація, якій це було б зробити так складно, як українській. Я вже говорив про це в розділі «Народ у пошуках імені», коли порівнював долі України і Шотландії, а розділ «Пишатися собою чи соромитися себе» закінчив обіцянкою повернутися доданої теми окремо. Що зараз і роблю, тому що з цим необхідно розібратися.
Які принципи ми закладаємо в основу своєї «національної інвентаризації»? Може, просто етнічний? В такому випадку ми відразу ж зустрінемось з труднощами. Інокентій Гізель був природним німцем з Кенігсберга, який юнаком переселився до Києва, де перейшов у православ’я і прийняв чернецтво. У 1656 році він досяг посади архімандрита Києво-Печерської лаври і ледь не став митрополитом. Йому ми зобов’язані концепцією єдності Великої і Малої Русі, концепцією єдиного російського, «православно-російського» народу.
Відомий великодержавник Василь Шульгін дожив майже до ста років, половину з них писав злі і марні статті і книги проти, як він висловлювався, «революционно-украинствующей дури». Але в нього був племінник Олександр Шульгін, міністр закордонних справ Центральної Ради, до останнього подиху (він помер в еміграції) відданий українській незалежності.
Приклад Олександра Шульгіна зайвий раз доводить, що національне самоототожнення не завжди відбувається автоматично — воно може бути і буває справою вільного вибору і особистого рішення. Український вибір зробили Сергій Шелухін (про нього в нас ішла мова в розділі «Народ у пошуках імені»), видатні історики Олександр Оглоблін і Наталя Полонська-Василенко (уроджена Меньшова). І Микола Хвильовий походив з російської родини, його дійсне прізвище Фітільов. Навіть основоположник українського «інтегрального націоналізму» (який не дуже сильно відрізняється від фашизму) Дмитро Донцов, і той був родом великорос.
Але частіше вибір, як ми знаємо, усе-таки був протилежним: українці за походженням ставали росіянами. Всі знають, що найяскравішою зіркою російського німого кіно була Віра Холодна, але кому відомо, що вона Віра Левченко з Полтави? Тут ми маємо справу з типовим випадком. Це добре видно в такій загальнодоступній сфері, як література. Хто були головні російські передреволюційні гумористи? Аверченко і Теффі (Надія Лохвицька), відразу після революції до них додався Зощенко. До кращих російських історичних романістів належить Данилевський. Станюкович — російський морський письменник номер один. З мільйонів людей, що дивилися нескінченний телесеріал «Петербурзькі таємниці» за романом Всеволода Крестовського, навряд чи хто знав, що автор був родом з наших, з таращанських. Російські автори-українці зробили свій внесок і в дитячу літературу. У її витоків стоїть Антоній Погорєльський з його казкою «Чорна курка або Підземні жителі». Протягом двох минулих століть мільйони дітей ридали над «Гутаперчевим хлопчиком» Григоровича, що написав, крім цього, і інші видатні твори. Одним з кращих дитячих авторів російської літератури (і прекрасним літературознавцем) був Корній Чуковський. Покоління юних комсомольців виховувалися на книзі Островського «Як гартувалася сталь». Українцями за походженням були Мережковський, Максиміліан Волошин (Кіриєнко), Ахматова (Горенко), Маяковський, брати Немировичі-Данченко, безліч авторів радянського часу — аж до Костянтина Паустовського і Валентина Катаєва.[85] Чи повинні ми записати Теффі в «свої», а Гізеля ні?
Звичайно, будь-яке явище можна тлумачити по-різному. Теоретично кажучи. Гоголь міг би стверджувати, що пише мовою, синтезованою книгарями Києво-Могилянської академії, тобто — цілком своєю. Але, залишаючись на загальноприйнятій точці зору, можемо тих, що «відпали», у кращому випадку віднести до того «перехідного» чи «проміжного» культурного шару, про який мова йшла вище. Та й то лише у вигляді робочої гіпотези. Або придумати для них загальне визначення: українська діаспора в Росії. Лихо тільки в тім, що вони самі в переважній більшості своїй навряд чи погодилися б віднести себе до діаспори. У якомусь радянському оповіданні 20-х років комсомольський осередок приймає до своїх лав як почесних членів Стеньку Разіна, Омеляна Пугачова і Томаса Мюнцера. Мюнцера підказав місцевий грамотій, і осередок спершу довго в цій кандидатурі сумнівався, але все-таки затвердив і «товариша Мюнцева».
Наша історія склалася так, що мало хто з «відпалих» вважав, що він від чогось відпав, і насилувати постфактум їхній світогляд (як це було пророблено з Разіним і «Мюнцевим») навряд чи правильно. До переважної більшості з них не можна прикласти і поняття «діаспора». Діаспора — досить специфічний стан замкнутих громад вигнанців, людей з особливою психологією, чого в даному випадку не було.
І все-таки як же, з урахуванням сказаного, окреслити коло діячів української історії і культури? Насамперед, звичайно, ми повинні включити до цього переліку усіх (їх, на жаль, не так багато) відомих нам історичних осіб Київської Русі. Деякі з них також залишили свій слід, часом навіть більш глибокий, в історії Новгородської, Заліської (Північно-Східної), Чорної і Білої Русі, але це не привід їх викреслювати. Від початку панування литовських князів і до 1917 року наш реєстр повинен включити всіх, чия діяльність і (або) творчість цілком або частково проходили в сфері української мови, включаючи староукраїнську книжкову (її часом приймають за російсько-церковнослов’янську) — ту саму, яку не дуже полюбляв Грушевський. Далі, згідно територіального критерію, прийнятого у світі в таких випадках, до нашого «Великого пантеону» потрапляють всі історичні особи на всіх теренах історії і культури, чия діяльність цілком чи значною мірою відбувалася на території України — князі, гетьмани, митрополити, губернатори, борці проти унії і борці за унію, полемісти, просвітителі, книгарі, богослови, церковні діячі, козацькі вожді, повстанці, полководці, письменники, поети, художники, зодчі, композитори й інші діячі мистецтв, журналісти, революціонери, суспільні діячі, відомі інженери, адміністратори, винахідники, учені — незалежно від етнічного походження. Когось ми, може, і не захочемо допустити до свого пантеону, але це вже буде наше рішення.[86]
Але проблема в іншому. Вона в тисячах і тисячах українців, чия діяльність і творчість йшли поза Україною (або в основному поза Україною) і ввійшли цеглинками, а то і цілими брилами в будівлю російської історії і культури. Вони невід’ємні від Росії. Справа ускладнюється тим, що багато хто з цих людей підкреслено не вважали себе українцями.[87] Як чинити з ними?
Якими б загальноприйнятими не були мовний і територіальний критерії, якщо ми будемо дотримуватись тільки їх, ми страшенно збіднимо українську культуру! Триста років підряд дві імперські столиці Росії, її нові землі й окраїни як магніт відтягали на себе значну частину енергійних і честолюбних українських талантів. На провінційній батьківщині їх залишалося не більше, ніж вона могла вмістити, залишаючись провінційною. Працюючи для імперії, спершу Російської, потім радянської, ці люди, за всіма законами справедливості, трудилися і для України, для слави України. Однак суто механічні (але поки що непереборні) причини змушують вважати все, чи майже все, зроблене ними, надбанням однієї лише Росії.[88]
