Раніше нас учили, що проти царату боролися тільки більшовики, а до них — декабристи і народники. Ну, і ще плуталися у більшовиків під ногами — до того, як остаточно скотитися на шлях класової зради — нерозумні есери і меншовики. Тепер з’ясовується, що про більшовиків до 1917 року і чути ніхто не чув (про есерів, щоправда, чули, тому що вони були терористами і організовували вибухи, не почути було важко), але опозиція усьому віджилому і реакційному і без них була сильною і авторитетною. Без цієї ліберальної опозиції не було б лютневої революції 1917 року. І коли починаєш придивлятися, хто ж вони були, ці революціонери, конституціоналісти, ліберали, західники (і так далі), хто були їхні попередники в XIX столітті, впадає в око велика кількість людей українського походження.[89]
Коли була заборонена політична діяльність, прихильники життєвих змін, мирних і немирних, мали одну законну віддушину: публіцистику. Серед фундаторів нової російської публіцистики бачимо гадячського дворянина Тимофія Грановського (це ім’я добре знала вища радянська номенклатура, тому що любила селитися в Москві на вулиці його імені). Велику роль в укоріненні визвольних ідей у 1830-і роки зіграв філософський гурток Миколи Станкевича, дворянина острогожського (він також удостоївся вулиці в самому центрі Москви).[90]
Журнал «Вестник Европы» більш ніж півстоліття був символом (починаючи зі своєї назви) ліберальних європейських впливів на Російську імперію, провідником ідей еволюційного розвитку. Цей журнал — дітище, головним чином, Стасюлєвича, його видавця і редактора протягом більш ніж чотирьох десятиліть, і Максима Ковалєвського, що прийняв журнальну естафету на наступні сім років. Останнім видавцем-редактором (при ньому журнал був закритий у 1918 році більшовиками) став Овсяніко-Куликовський. Цікаво, що це був «другий» «Вестник Европы». Перший, заснований Карамзіним, виходив протягом майже 30 років з початку XIX століття, але 23 з них журнал очолював українець М. Т. Каченовський.
Але от що цікаво: звичайно майже нікого з перерахованих осіб російські історики літератури і громадської думки ніяк не зв’язують з Україною. Для них це російські письменники, російські публіцисти, громадські діячі, політики. Ці визначення перекладаються на інші мови, закріплюються у світовому науковому обігу. Хоча, наприклад, Туган-Барановський, почувши звістку про національну революцію в Україні, відразу ж кинувся на історичну батьківщину і незабаром став міністром фінансів в уряді Центральної Ради, одним із засновників Української Академії наук і її академіком. Він помер на шляху до Парижа у складі делегації української Директорії.
Наскільки помітною була українська присутність у російському політичному просторі, видно на прикладі двох найбільших ліберальних партій Росії — кадетської й октябристської («Союз 17 жовтня»). Прообраз кадетської партії, «Союз звільнення», створений у 1903 році в Харкові, очолив українець Іван Ілліч Петрункевич.[91] Навряд чи не найвідомішим октябристом був Михайло Володимирович Родзянко, політик загальноімперського масштабу. Монархісти вважали його головним винуватцем падіння дому Романових, тому що саме він умовив Михайла, царевого брата, відмовитися від престолу.
Але українці завжди були і серед радикальних революціонерів. Відразу згадуються Степняк-Кравчинский, який убив у 1878 році шефа жандармів Мезенцева, «бабуся російської революції» Катерина Брешко-Брешковська, страчені як терористи Микола Кибальчич, Софія Перовська. Іван Ковальський, Олександр Квятковський, Осип Давиденко, Дмитро Лизогуб, Іван Логовенко, Осип Більчанський, Катерина Ізмайлович. Перелічити всіх народовольців і есерів-бомбистів українського походження просто неможливо, їх дуже багато.[92]
Я не буду займатися цілеспрямованим переліком українців — російських художників, архітекторів, діячів театру, музики й інших мистецтв, гуманітарних наук, природничих наук, точних наук, медицини, техніки, політики, військової справи як дореволюційного, так і радянського часу. Для цього довелося б писати окрему книгу. Досить розкрити енциклопедії, які видані чи видаються в Росії. Ви постійно будете натрапляти на українців, що вважаються (і є! — з цим не посперечаєшся) діячами російської історії і культури.[93]
Будь-якому москвичу знайомі імена Скліфосовського, Семашка, Гамалеї, Кащенка, Бурденка, бо вони присвоєні відомим медичним центрам Москви. Природно, проста людина не сприймає ці імена як українські. «Гамалея» — це Центральний інститут епідеміології, і все. А чому так названий? Виходить, був такий російський вчений, у нас на честь іноземців інститути не називають. І, що найцікавіше, ця проста людина має рацію.
Під час роботи на «Південмаші» мені доводилося мати справу з різними московськими інститутами. Якось я звернув увагу, що більшість з них не мали меморіальних імен, але якщо це траплялося, вони були присвоєні, один до одного, на честь вчених українського походження. Інститут будівельних конструкций імені Кучеренка, Інститут неорганічних матеріалів імені Бочвара, Інститут органічної хімії імені Зелінського (до речі, Микола Дмитрович Зелінський, серед іншого, винайшов у 1915 році протигаз), Інститут геохімії і аналітичної хімії імені Вернадського, Інститут фізичних проблем імені Капиці, Термоцентр Академії наук імені Глушка, Інститут гірської справи імені Скочинського, Інститут мінеральної сировини імені Федоровського, Інститут «Гідропроект» імені Жука.
Зрозуміло, так вийшло випадково. Однак це та сама «випадкова вибірка», яку варто визнати безумовно представницькою. Вона просто ідеально відбиває єдність і нероздільність науки і техніки на просторі Російської імперії і СРСР. У найбільш спрощеному вигляді цей феномен можна описати так: у Москві — Ілушко, у Києві — Ілушков.
І в наші дні наукове «розлучення» можна вважати повністю здійсненим лише в сфері гуманітарних наук. У сферах точних і технічних наук воно буде тривати ще довго.
З цього напрошується висновок, до якого наша громадська думка ніяк не дійде. Висновок відносно того, що в Російській імперії і СРСР було спільне інтелектуальне господарство, і Україна (а не тільки Росія) має право вважати своєю не якусь частину цього господарства, а все його цілком. Сказане не спричиняє правових наслідків, скажімо, у патентній або якійсь іншій юридично значимій галузі, це лише визнання того, що тотальне взаємопроникнення науково-технічних і освітніх шкіл ніколи не дозволить нам розділити по поличках: це — українське, а це — російське. Сьогодні, по суті, все належить Росії, тому що зафіксоване, в основному, російською мовою й у межах країни, що до 1991 року для зовнішнього світу завжди була просто Росією, на які б республіки ні підрозділявся СРСР всередині самого себе. Як у часи майоратів, «старшому брату» перепадає все.
Якби — припустимо на мить — ми звернулися до міжнародного суду з вимогою зобов’язати енциклопедії всіх країн відтепер визначати (наприклад) Гоголя, Пржевальського, Мережковського, Немировича-Данченка, Малєвича, Сікорського, Лифаря, Ахматову, Маяковського, Корольова і Шостаковича не росіянами, а українцями на підставі докладених довідок про їхнє походження, ми б точно програли. Виявиться достатнім те, що всі перераховані особи називали і вважали себе росіянами. Це питання треба вирішувати інакше.
Як? У середині 90-х у пресі з’являлися такі пропозиції: коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, історично справедливим, розумним і просто рятуючим ситуацію став би заключений прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія!) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою поділу спадщиною. Звучить досить переконливо. Чи по-хазяйськи Україні цілком відмовлятися від російської літературної мови, у формуванні якої така велика українська участь? Чи по-хазяйськи відсторонятися від Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, Лєскова, Толстого, Чехова, Чайковського, Мусоргського, Римського-Корсакова, Лобачевського, Менделєєва, Павлова, Станіславського, Шаляпіна? Окремий рахунок нехай іде з 1917 року — року, коли почався процес політичного відокремлювання трьох народів, що завершився в 1991 році.
