Закінчую листа, вже п’ята година ночі. Щось дивне й незрозуміле є в усій цій історії… Самовбивство? Але ж стільки почато пошуків! І якесь велике наукове завдання стояло перед Думчевим! Не міг він сам усе обірвати. І потім: самогубство — це боягузтво. А я бачу Думчева таким сміливим, спокійним, зосередженим, яким він стояв на помості на ярмарковому майдані, готовий до свого відчайдушного польоту… Напиши мені, люба Полю, все якомога детальніше і зрозуміліше. Як хочеться якнайшвидше приїхати до вас, побачити вас усіх!

Твій брат Андрій Булай”.

— Але відповісти братові я не змогла, — тихо й сумовито мовила Поліна Олександрівна. — Провокатор виказав брата царським жандармам. Андрій брав участь в одній революційній справі. Він помер, коли їх гнали по етапу на заслання. Я зробила, як просив брат, — оселилась у цьому будинку. Лабораторію я замкнула на замок. Все в ній залишилося в такому вигляді, в якому було, коли Сергій Сергійович кинув на неї свій останній погляд… Ви, може, хочете подивитися лабораторію? — Стара жінка вийняла із шухляди столика великий іржавий ключ.

Я розчинив двері, щоб піти слідом за Поліною Олександрівною в лабораторію. Булай взяла із собою свічку в мідному свічнику і сірники.

На порозі перед нами стала сусідка Явдоха Василівна. Вона якось значуще подивилася на мене, немов збиралася щось сказати, але промовчала.

Ми піднімалися вузькими внутрішніми сходами з рипучими приступками. Зупинились на невеличкій площадці перед лабораторією Думчева. Булай одімкнула іржавий замок, що висів на дверях.

Вогник свічки, нерівний і мерехтливий, вихопив з темряви лабораторії всілякі предмети: колби, книжки, скрипку у футлярі, штатив з пробірками, портрети, мікроскоп, мідний чайний підносик із склянкою та блюдечком, спиртовку, лупу.

Я взяв з рук Поліни Олександрівни свічку й обережно обійшов усю невеличку кімнату. Оглянув стіни, стелю. Це був мезонін дещо округлої форми. З вулиці саме він і здавався башточкою. Вікна щільно зачинені віконницями. Поліні Олександрівні, певно, тяжко і сумно бувати тут. І вона відразу ж залишила мене самого. Добре пам’ятаю, як вона виходила: повільні, тихі, обережні кроки.

На окремому столику стояла дивовижна споруда. Це була, очевидно, модель комахи в польоті. Тут-таки лежала записка. Здувши порох, я побачив гострий, з легкою в’яззю, дещо старомодний почерк. Знайомий почерк! Це була та сама рука! Та, що писала мікрозаписки, які я читав в інституті під мікроскопом.

Мовчки стояв я, тримаючи в руках свічку, і думав: “Це він, Сергій Сергійович Думчев, писав про якусь мандрівку, в яку він вирушає, щоб передати комусь щоденник відкриттів. Що це за мандрівка? Навіщо він зменшував текст записок? І як записки, написані ним давно, могли опинитися тепер на квітах біля альтанки? Чи то не Думчев, а хтось інший зменшив за допомогою фотографії аркушики його давнього щоденника і упустив їх на квіти?

Тиша дослухається до цих запитань. Вона дослухається і до рипіння воза, що проїздить по бруківці, і до віддаленого сигналу автомобіля, який заплутався в провулках. Дослухається. Мовчить. Усі ці роки тиша зберігала тонкий дзенькіт колб і пробірок, які переставляв Думчев, зберігала шурхіт перегортуваних книжок, сухе скрипіння пера, зберігала важку ходу зосередженої людини, яка в останню хвилину, роздумуючи, зупинилась біля цих дверей. Тиша дослухалась: ось кроки почали віддалятися — дедалі глухіше рипіли східці. Враз різко грюкнули вхідні двері. Тиша здригнулася. Жалібний звук дзвоника там, унизу, — ось те останнє, що почула тиша. І людина зникла! Назавжди!

Відтоді тиша лабораторії, породичавшись із лікарем, зберігає ці. звуки і сторожко жде — з кожним роком дедалі напруженіше, — чи не пролунають знайомі кроки, чи не почується його голос, чи не зашурхотять сторінки книжок під його рукою, чи не заспівають знову струни скрипки — оцієї скрипки, що лежить на ріжку стола в запорошеному футлярі.

Але чому в моїй голові зазвучала мазурка Венявського? Чому виник цей мотив, виник і зникає? Тому що Думчев грав на скрипці мазурку, розмовляючи про ферменти, про порошки і про людину-мікроскоп.

Де ж цей порошок?

Треба оглянути лабораторію. В записці, що лежить біля споруди, схожої на модель комахи в польоті, пояснювалася “тема” цієї споруди.

Наводжу дослівний текст:

“Штучне відтворення польоту комахи.

З метою зробити більш наочною дію крила комахи в польоті та вплив на нього опору повітря побудовано цей апарат.

Фігура ця являє собою два штучні крила, що мають тверду жилку, до якої прикріплено ззаду клаптики кишкової перетинки, підтримуваної міцними тонкими нитками. Площина цих крил горизонтальна; прилад з важелів підіймає й опускає їх, не надаючи їм ніякого бокового руху. Крилам надає руху маленький мідний барабан-компресор, в якому повітря поперемінно стискається або розріджується дією насоса. Поверхні барабана зроблено з каучукових пластинок, з’єднаних з обома крилами важелями; повітря, стиснене або розріджене в барабані, надає пружним перетинкам сильних і швидких рухів, які передаються водночас на обидва крила. Горизонтальна труба, врівноважена гирею, дозволяє апаратові обертатися навколо горизонтальної вісі і служить в той же час для проведення повітря з насоса в руховий барабан. Вісь складається з ртутного газометра, який дає можливість герметично закривати повітряні трубки і разом з тим дозволяє інструменту вільно обертатися в горизонтальній площині.

При такій конструкції апарата можна вивчити механізм, з допомогою якого сила опору повітря в поєднанні з рухом крил зумовлює рух комахи вперед.

Справді, якщо з допомогою повітряного насоса надати руху крилам штучної комахи, то можна бачити, що апарат починає швидко обертатися навколо своєї вісі.

Отже, механізм руху комахи пояснюється цим дослідом”.

Дивовижні записи, малюнки й детальні креслення лежали тут-таки, наче Думчев сперечався, був зовсім не згодний з чиїмось проектом споруди і збирався побудувати за своїми кресленнями якусь іншу модель комахи в польоті.

Я не дуже добре розуміюся на проектах, кресленнях, моделях машин, конструкцій, споруд, але ніколи не був байдужий до них. Тут розум і серце людини шукали, знаходили, знову втрачали, зазнавали поразок, але перемагали. Тут винахідник впадав у розпач і радів точнісінько так само, як письменник, працюючи над книжкою, як художник — над картиною.

Записи Думчева справляли враження пошуків розуму своєрідного і сильного. Справді, хіба можна припустити, що хтось підрахує число помахів крила комахи на секунду? У Думчева я знайшов ось яку таблицю:

Тут-таки, під таблицею, було зазначено, що рухи обох крил комахи цілком збігаються: обидва крила рухаються одночасно і обидва роблять абсолютно однакову кількість рухів.

У записках Думчев кілька разів повторюється: “Я знайду, неодмінно знайду справжню причину літальної сили комахи!”

На окремому аркушику було зроблено вкрай цікаве обчислення: “Вага грудних м’язів птаха становить одну шосту ваги всього тіла, в той час як у людини це співвідношення дорівнює одній сотій. А в комахи?”

“Головне — дослідити силу м’язів комахи під час польоту. Визначити, яку вагу може підняти крило комахи”.

Потім був ще один запис:

“Знайшов! Ось! Ось причина літальної могутності комахи!.. Вертикальні і поздовжні м’язи комахи. Енергія вертикальних м’язів підіймає крило. Енергія поздовжніх — опускає. Помах крила — відкинуто струмінь повітря, і перед комахою повітря зменшеного тиску. Комаха може відкидати струмені повітря в будь-якому напрямку. Чи не тому вона може підійматися під будь-яким кутом?”

А поряд був новий запис:

“Тепер лишається знайти останнє: як і чому вона (очевидно, йшлося про комаху) стоїть у повітрі?”