Пам’ятаю: відчинив двері готелю. Зупинився: стало сумно. Адже я поїду, розлучуся з Думчевим…

Чергова по готелю машинально простягнула була ключ, але, глянувши на мене, сторопіла. Ключ залишився у неї в руці. Нарешті вона вимовила:

— Ви?! Ні, ні, не може бути! Адже ви зникли!

— Я був за містом. Недалеко звідси, — зніяковівши, відповів я. — Даруйте, що не попередив…

— Але сюди приходили, шукали вас! Був переполох. Так не можна. Треба попереджати!

Той же номер готелю. Лежить на стільці мій старий чемодан. Він уже в чохлі, застебнутий на всі гудзики. Адже я збирався їхати до Москви. За вікном така сама ніч, як та… коли влетів сюди букет квітів. І такий самий світлий квадрат сусіднього вікна лежить на землі. Все нібито так, як раніше. Але все і не так, і не те. Я став інший: за цей час я побував у Країні Дрімучих Трав!

На столі лежав лист від професора Тарасевича, який чекав на мене вже кілька днів.

“Шановний Григорію Олександровичу! Мене викликали на обласну конференцію. Дуже шкодую, що ви не застанете мене. Якась жінка, на прізвище Черникова, з Райхарчоторгу поширює по місту чутку, начебто ви “розтали і зникли” у неї на очах. Яка нісенітниця! Сподіваюсь, що ви все самі поясните. Але оскільки ваш одяг, за твердженням Черникової, чомусь залишився за альтанкою, то я допоміг, про всякий випадок, організувати пошуки і від’їжджаю з великою тривогою за вас. З привітом. Ваш Тарасевич”.

Непомітно збігла ніч. Прокинувшись досить пізно, я оглянув світлий номер готелю і відчув занепокоєння: як там Думчев?

Я відразу ж пішов до нього, але на одній з вулиць побачив Думчева. Нікого не помічаючи, ніби забувши про все на світі, стояв він на розі вулиці і дивився на будівництво якогось багатоповерхового будинку.

Осторонь стояли Поліна Олександрівна і сусідка. Вони не зводили з Думчева очей. Сусідка знаком запросила мене підійти до них. Я дізнався, що вранці, зовсім рано, вона почула, як грюкнули двері на вулицю, і побачила, що Думчев пішов. Турбуючись — Сергій Сергійович ще й чаю не випив, — вона гукнула Поліну Олександрівну. Обидві пішли слідом за ним. Весь час збиралися озватися до нього, та не зважувалися. І раптом він зупинився біля цього будинку і от стоїть! Стоїть, увесь час дивиться й дивиться. А на що тут дивитися? Хіба не бачив він, як великий будинок зводиться?

Думчев довго і нерухомо стояв на одному місці.

Потім у якомусь нетерпінні, немов обурюючись самим собою, він почав швидко змінювати місця спостереження.

…Пливла у ясному ранковому небі стріла крана з бункером, наповненим цементним розчином. Тріпотіли на легкому вітрі і то припадали до паркану, то злітали вгору до неба величезні червоні полотнища з словами “Достроково виконаємо й перевиконаємо піврічний план будівництва житлових будинків!” А з відчиненого вікна іншого будинку в небо лилася пісня:

Фраза урвалась, було чути лише настійний акомпанемент, і знову все починалось з самого початку:

Співачка в сусідньому будинку розучувала арію Наташі з “Русалки”, і розливався в свіжому повітрі її високий голос.

Вона замовкла. І стало чути, як дівчата-маляри, стоячи на підвіконнях, фарбуючи рами, відчиняючи й зачиняючи вікна, співають щось своє. Слова лісні були сумні, але дівчата співали безжурно і навіть дещо задерикувато, так, що ставало весело на душі.

А в небі, ранковому, голубому, високому небі пливла, пливла стріла крана з бункером. Ось кран рушив вздовж будови. Опустились троси. Ось вони знову йдуть у височінь. І стріла кружляє, кружляє над будовою — новою будовою, без риштувань.

До одноповерхового будинку, біля якого стояв Думчев, підійшли юнак і двоє дівчат. Не заходячи у хвіртку палісадника, перехилившись через низенький паркан, за яким росли кущі жасмину і троянд, юнак гукнув:

— Олю, Олю, швидше! Сергійко чекає на яхті. Адже домовились о дванадцятій!

— Йду! — відповів чийсь дзвінкий голос. Юнак і дівчата сіли на лавочці біля палісадника.

Думчев підійшов до них. Юнак підвівся і запропонував Думчеву сісти. Але Думчев не сів. Він ніби вивчав їх. Як широко і світло всміхаються вони! Як весело сміються, продовжуючи. свою розмову!

Грюкнула хвіртка. З палісадника вибігла Оля в білому платті з яскраво-синьою косинкою в руці. Вона заспівала:

Її друзі підхопили пісню і, взявшись за руки, побігли вулицею.

Думчев довго дивився їм услід.

Співала співачка. Співали дівчата-маляри, здалеку долинала пісня Олі та її друзів.

А в ранковому небі зовсім ажурною стала стріла з бункером. Легко, плавно і весело пливла вона у високому небі.

Нарешті Думчев ніби прокинувся і пішов у напрямку до свого будинку.

Ми йшли за ним. Але він нас не помічав. Він розмовляв сам з собою,

— Співають! Усі співають! Дивно! А будинок? Де, куди поділися обірвані мулярі в личаках, які зводили, скажімо, оцей будинок? Механізми… І всі співають. Звідки ж така радість? Як усе це зрозуміти?..

Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:

Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.

Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.

— Сергій Сергійович увесь час каже про дуже дивні речі, я не розумію йоло, — скаржилась мені Булай. — Скажіть, де був Сергій Сергійович ці роки? Звідки він повернувся?

Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.

Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.

— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!

— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.

— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…

Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.

— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…

— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?