“Вплив на швидкість розвитку, на ріст живого організму ферментів, різні поєднання змін температури й вологості — все це я дослідив, перевірив на експериментах і переконався в тому, що можу впливати на ріст живого організму, змінювати його структуру, збільшувати або зменшувати…………………………………………………………… формула зміни швидкості розвитку бджолиної молі виражається:

lg W = bt + clgt,

де

W — вага;

t — час;

b і c — константи

…………………………………………………………………………………………………………………………………………….. У 70 000 раз! У 70 000 раз збільшує свою вагу гусениця метелика вербова червиця. В тисячних частках грама виражається вага гусениці, коли вона виходить з яйця… Минає порівняно небагато часу, і вагу її вже можна обчислювати в грамах.

У 10 000 раз збільшує свою вагу гусениця метелика бузковий бражник, а в 15 000 раз — гусениця тутового шовкопряда.

Яка титанічна сила! І я вже близький до того, щоб нею оволодіти й спрямувати у визначеному напрямку…………………………………………………………………………..

…Ферменти! Хіба вони не прискорюють у мільйони раз хімічні реакції, що відбуваються в організмі живої істоти?..”

На цьому запис уривався. Клаптик паперу з незрозумілими цифрами, формулами і міркуваннями про якісь ферменти. Клаптик паперу! Що міг він розповісти мені про дивну долю людини, яка жила, страждала і так несподівано зникла? Анічогісінько.

Зараз, коли я пишу ці рядки, вже трапилося те, що могло б того дня зовсім не трапитись. Тепер, коли все це стало для мене спогадом, я здивовано питаю себе: чому, прочитавши формули й записи Думчева на цьому папірці, я не зіставив їх тоді ж з текстом його мікрозаписок, з усім тим, що мені розповіла Булай, і з спогадами старого актора?

Скільки було матеріалу! Лишалося тільки порівняти окремі слова й факти, і тоді з невмолимою логічністю я того ж таки ранку прийшов би до висновку… здогадався б про долю Сергія Думчева.

От якби… якби… А втім, розкажу все по порядку:

В номері того ранку було жарко. Заснути після безсонної ночі я не міг. Боліла голова, і я вирішив: найкраще піти за місто до моря, побути там, де колись стояв фанерний будиночок. Адже поїзд відходить о десятій годині вечора, а зараз лише дев’ята ранку. Квиток у кишені. Після прогулянки встигну зайти до інституту — попрощатись. А потім розшукаю клуб “Будівельник”, віддам художньому керівникові колективу самодіяльності Орлову-Заокському його щоденник і все інше.

Я старанно перев’язав стрічкою рукопис-щоденник і почав був загортати ложечку… Почувся стукіт у двері.

— Дозвольте?.. Здрастуйте! Пробачте! — скоромовкою вигукнула вже знайома студентка Олена. — Ось вам лист від Степана Єгоровича. Я була дуже зайнята вчора, а вас довго не було. Пробачте. До побачення…

Я почав читати листа і продовжував машинально загортати, запихати до кишені все, що хотів узяти з собою: зошит актора, порошки, ложечку…

“Вельмишановний Григорію Олександровичу!

Учора, щойно звільнився, зайшов за вказаною Вами адресою до будиночка з башточкою. Вас там уже не було. Якась маленька жінка, — вона відчинила мені двері, — не схотіла мене впустити і нічого до ладу не пояснила. Що ж ви там знайшли?

Можу повідомити цікаву деталь, що стосується мікролистів. Доцент Воронцова виявила і наочно довела, що ці записки зовсім не зменшувалися за допомогою фото, а були написані від руки. Нас іще спантеличує та обставина, що папір і чорнило виявилися зовсім особливими, не фабричного виробництва! Як же міг Думчев або людина, яка ховається під цим прізвищем, писати записки, що їх треба читати під мікроскопом? Тож Воронцова мала всі підстави, сміючись, заявити: писала ці записки людина, яку треба розглядати… під мікроскопом. Та це, звичайно, жарт! Сподіваюсь, що перед від’їздом Ви завітаєте до інституту. Поговоримо про все.

Ваш С. Тарасевич”.

Наче шаром пороху вкрились мої яскраві почуття й переживання, зовсім так, як листячко тополь при дорозі, — листячко колись свіже, липке, яскраво-зелене.

Тепер я знав, що фанерний будиночок Думчева стояв колись біля старої, занедбаної альтанки, і мені, звичайно, дуже хотілося побувати перед від’їздом у тих місцях. Адже там у траві було знайдено мікроскопічні аркушики!

Дорога почала поволі спускатися з гори. Ось роздоріжжя асфальтової дороги і путівця. Зупинився. Це той путівець, що веде через гай до алеї.

Я йшов звивистою дорогою, і плин моїх думок — зовсім як дорога — звивався, крутився навколо тієї ж самої історії Думчева. Нічого дивного немає в тому, що я не впорався з цим завданням. Я готовий простити собі це. Пам’ятаю, я колись читав дуже давній журнал. В ньому редакція повідомляла читачів, що якийсь там документ не можна прочитати, бо з одного слова, яке складалося з дев’яти літер, залишилося сім, тобто стерлися дві букви. Слово це — під.о. ний”.

Редакція просила розгадати це слово, тобто проставити лише дві літери. Що ж до всього документа чи його суті, то редакція не вважала за можливе давати з цього приводу будь-яких пояснень. І ось читач-моряк надіслав до редакції листа, в якому твердив, що це слово — “підводний”; читач-лікар твердив, що це слово — “підлобний”, прокурор — “підробний”, архітектор — “підйомний”, бондар — “піддонний”. Була ще й сила-силенна інших відповідей, але кожна відповідь найчастіше відповідала професії, ремеслу читача. Та все-таки скільки різних суперечливих розв’язань такого простого на перший погляд завдання!

Я проминув напівзруйновану альтанку і заходився шукати сліди фанерного будиночка й пасіки, про які прочитав у спогадах актора. Та ба! Все тут позаростало буйною травою. Маленький струмок, виблискуючи водою, повільно пробирався крізь траву. Стіною стояла шипшина:

Я переступив струмок і, зачіпаючи кущі шипшини, пішов по густій траві. Ось якийсь напівзогнилий дерев’яний брус, що вріс у землю. З дзижчанням кружляють, метушаться навколо нього оси. Я побачив кубло ос. Воно нагадувало велику грушу із сірого паперу! Паперове “місто” ос! Мені видався вартим уваги той факт, що все “місто” повернуте догори дном: кожна чарунка дивиться вниз. Перекинуте “місто”! Відмахуючись, я одірвав клаптик їхньої споруди, точніше кажучи, — клаптик тонкого картону.

За кілька кроків від паперового “міста” ос лежала напівзогнила дошка. З неї стирчало два іржаві цвяхи. Оце й усе, що лишилося від будиночка, де Думчев провадив свої досліди: дерев’яний брус, вкопаний у землю, і напівзогнила дошка.

Довкола було тихо. Лише швидко, з дзижчанням літали оси.

Тримаючи в руках клаптик картону, відломлений мною від стіни “міста”, я вирішив подивитись, чи можна на ньому щось написати. Почав діставати з кишені олівця і тут-таки ненароком упустив його в траву. Нахилився, але олівця не знайшов. І відразу ж з’явився біля мене вже знайомий рудий собака з чорною спиною; крутячи хвостом, тикаючись мордою в траву, він шукав носом по землі — очевидно, хотів “допомогти” мені знайти олівець. Пройшовши кілька кроків, я вмостився на якомусь пеньку і з цікавістю дивився, як собака, відмахуючись від ос, сердито загарчав і кинувся навтьоки.

— Громадянине! Громадянине, чого вам тут треба? — почув я різкий вигук.

Переді мною стояла завідувачка овочевої бази Райхарчоторгу.

Можливо, смішно й нерозважливо, а можливо, й цілком природно, але мені захотілося розповісти чужій людині, якої я більше ніколи не побачу, — розповісти про те, що колись сталося тут. Як це зробити? З чого почати? Почну з того, чого я прийшов сюди.